«Ключ без права передачі» Олексія Петренка

Інтродукція. Позаочна а очна ставки з героєм

      ... День перед тим, за старим, більш відповідним до природи стилем, почалася зима. Але, окрім теплого вітру з дощем-крутієм і води по гомілки, виразних ознак будь-якого сезону в центрі села Чемер Козелецького району не видно. Навіть зелене листя в старому поміщицькому парку Пашковських ще затрималося на гілках.

      Підкрадаюся до ганку Крошихи - завбібліотеки на пенсії, поруч із клубом - колишнім центром маєтку. Збіговисько в Крошихи треба застати на своїх місцях... Гості зібралися на «старечі вечорниці». Старі чемеряни мають допомогти мені та одне одному згадати одного юнака. Півстоліття тому він поїхав звідси до Києва, а потому - до Харкова вступати до театрального училища...

      Зрідка вмикаючи «блакитний вогник» по своїх хатах, старі чемеряни бачать цього актора майже в усіх українських історичних фільмах, від «Дороги на Січ» і до «Чорної ради» та «Богдана Хмельницького»... Краще він, на жаль, грає у російських фільмах - то Григорія Распутіна, то Петра Першого, то купця Кнурова. Може, справа просто у рівні хисту режисерів, якi працювали з тим чемерським хлопчиком... Крошиха, наприклад, точно знає, що це - артист Олексій Петренко. Але чи той це хлопчик, що мешкав буквально поруч із нею, через панську садибу, в старому будинку садівника? А потому в батька у радгоспі - але ходив до тiєї самої школи, що й вона, а там кожен був на виду...

      Петренко сидить серед нас, задумливо та іронічно чухає свою голену машинкою «Філіпс» бороду, але з усіх присутніх бачу Олексія Васильовича тільки я... Ми з ним взагалі непросто домовилися про зустріч. Здається, я не зміг пройти «внутрішню цензуру», не вельми сподобався його дружині Галині Кожуховій. А вона, в минулому заввідділом культури газети «Правда», давно вже при Олексієві Васильовичу все - від іміджмейкера до служби безпеки.

      Та коли йдеться про Чемер, Петренко показує себе майстром дипломатії та навіть конспірації... Він і дружину привозив сюди по дорозі до могили брата в Чернігові, тільки було це інкогніто. Аж надто помітний у ролях, Петренко все більше прагне душевної тиші в житті. «Як казав великий курський письменник Євген Носов - не той, що «Пригоди Незнайка» написав, а той, що - «Усвятських шоломоносців»: «Я не Лев Толстой, і нікому не цікаво, яка там собачка за мною бігала... Це ви про Льва Миколайовича пишіть»...

      І все одно - невидимий Олексій Петренко всівся праворуч від бабів і почав. Почав під «Цвіте терен» від самого створення світу. Свого світу...

      - «Цвіте терен» - це наша, лохвицька... Мама дуже багато знала їх, як і щедрівок, веснянок, весільних пісень... Патріархальне лохвицьке життя будувалося на тому, що влітку працювали як навіжені в полі, а взимку - так само, як навіжені - за прядкою, за вишиванням. Тоді й пісні виучували... Мама - Марченко, з козацького роду Нещеретів, батько по бабиній лінії - Заславець.

      Нема того життя. Батько казали: «Ті, що розумні, газети читали, знали ситуацію - ще до революції все розпродали та з капіталом поїхали собі. Як батьки композитора Ісаака Дунаєвського, що мали в Лохвиці тютюнову фабрику. А наші гречкосії легковірні - давай-давай землю скупляти. А їх потому у двадцять якомусь - гамузом у куркулі, й усіх «дурнів» роз-куркулили... (І робить виразний, суто петренківський перекрут двома жменями в різні боки... )Землю забрали, ні з чим полишили.

      Отак і з'явився замість лохвицького важкого раю - Чемер. Отам, де ми зараз сидимо з пляшкою «магазинного», а не автентичного, продукту. А уславився Чемер продуктом саме місцевим, хоча й, формально, казенним.

До історії Чемера та Чемергеса

      «Словник української мови» Бориса Грінченка трактує «чемер» і як «чуб», і як «нутрощі». До станнього ближче пояснення Володимира Даля, в якого чемер - «хвороба нутрощів худоби, зупинка діяльності кишок». «Чемер» - «біль до синього вогню» - траплявся й у людей у голові, попереку, хребті чи нутрощах. Тоді хворому або давали відвар трави - чемериці, або кликали знахура. Знахур мав «зірвати чемер» - зі спеціальним шептанням викусити у немічного кілька волосин на самому тім'ячку. Як сказали б йоги - «відкрити сьому чакру, хід до Всесвіту».

      Попервах такою лихоманкою були для лохвицьких біженців саме село Чемер і довколишні хутори. Рятували біженців урожайний на картоплю грунт, мікроклімат і похідний від назви Чемера продукт - ЧЕМЕРГЕС, знаний дотепер в усій Східній Європі. Чемергес у буквальному розумінні рятував душі селян, що їх затисло між Голодомором та наказом про три колоски, війною й усіма подальшими витівками влади. Так само, як копійки на будівництві Дніпрогесу-Дніпрельстану та інших «гесів» віддаляли голодну смерть у промислових районах, «Гес» давав шанс прогодуватися всередині держави, яка відібрала все інше. Тільки Чемер-гес був продуктом не енергетики, а спиртової промисловості. Він з'явився на світ із дореволюційного обладнання поміщиків Пашковських на Чемерському спиртовому заводі.

      Олексій Петренко гарно пам'ятає життєдайні «вигоди» спиртзаводу:

      - По-перше, народ забезпечувався спиртом - і базовим харчовим продуктом, і основною реально-конвертованою валютою. Виносили спирт із заводу п'ятилітровими грілками, в грілку заливалося не більш як літр «пального». Коли прив'язати під одягом грілку до живота, варта попервах нічого не могла намацати. Нарешті трюк зрозуміли... І тоді село все геть покульгавіло! Той «упав», той «підвернув ногу», але неодмінним атрибутом чемерянина стала паличка... В середину палички встромлялася порожня металева трубка, спирту там вміщалося чимало.

      По-друге, заводська брага була чудовим кормом для худоби. Правда, від кислої браги корови ставали беззубими. По-третє - робочі місця, на завод сповзалися всі, кого недобив Голодомор. Навіть здалеку. І по-четверте, в кого гарно родила картопля в окрузі, мав куди здати надлишки. Адже правильний чемергес - це саме картопляний спирт... Його назва по тому поширилася на інші види тепер уже не казенного, а «народного» продукту, і це заплутало сліди історикам.

      Олексій Петренко гарно тямить і в історії, і в товарознавстві «продукту»:  Бурякові  Подніпров'я та Поділля виробляли «Коньяк БК-56, «-57» та інші. Це розшифровувалося - «Буряк краденый в 56-м году... в 57-м и пр.».

      - «І пити вмерти, і не пити - вмерти. То краще пити...» - колись полюбляв цей козацький вислів. Тепер відійшов я вже від цієї філософії - і за віком, і за душевним станом, але звичаї поважаю...

      Ніхто, мабуть, протягом історії радянського кіно не зіграв усю глибину жаху та відчаю алкоголізму краще за Олексія Петренка. 1977 рік, головна роль у картині «Біда». Знайдіть касету з цим фільмом. Кодує не гірше за лікаря Довженка...

Записаний у День брехуна

      - Петренки... Петренки... Згадала, - стиха каже 90-річна сусідка, доки решта аксакалів Чемера намагається ототожнити образ Петренка із власними спогадами. Я їх бачила, але знать не знаю...

      Підставляйте, бабо, щічку. Може, як цьомнемо, ще пригадаєте... Пригадала.

      - Прийшли вони до Чемера. Їх розкуркулили. Одкормочний пункт був, де ми з ними і робили... Батько, мати і два брати було. У Олексія був брат... А я там жила, коло одкормочного... Воловні були великі, нас мати туди посилали дрова смикати... Там і дві кузні було над сажавкою, над канавою... Давно вже там усі дома поприбирали.

      Петренки прийшли сюди так само, як і я... Жили там, де оце Оришка Зіньковчова. А село їхнє звалося Хрещате!

      Молодець, бабуню! Склерозу в жодному оці нема. Зараз згадає усі «явки, паролі, адреси»...

      Але згадувати вже почав і Петренко:

      - Називалося - «Станція». І - поворот праворуч, дорога на Чемер, а трохи далі - була брама і в'їзд до радгоспу «10 лет Октября». Тепер це дослідне господарство якесь. Радгосп мав три відділки - Центральний, далі - Перша ферма, Друга і Третя ферми. І все це розкидане на добрячій відстані одне від одного. Ліс - невеличкий, але чудовий, сосновий, що переходить у змішаний. І далі - величезний поміщицький сад, його теж огорожено ровом та обсаджено волоськими горіхами і усілякою іншою розкішною деревиною. Далі за садом - здичавілі вишняки. Це - розорене господарство Хутора Красилівського. Є ще один Красилівський Хутір, але той більш-менш зберігся. А цей, перший-наш! - розорили вщент, аби там «індивідуалісти» не «робили витівок» проти Совітів... Розібрані хати завезли до Чемера.

      Чому я народився саме на хуторі? Батьки зняли там квартиру в баби Пічнички. Після того, як батько вдруге зі «шлюзів» збіг...

      ... Історія мовчить до часу, що відчував Петренко, коли Георгій Данелія знімав його в ролі Боцмана на шлюзі каналу «Москва-Волга» у фільмі «Фортуна». Чи, може, Олексій Васильович сам підказав натурний об'єкт режисерові, відштовхуючися від «фортуни» власного батька Василя Петренка-Заславця?

      «Канальна робота» була найкращим засобом «каналізації» українського волелюбства від часів Петра Першого. Двісті з чимось років брали на будівництво каналів московські й пітерські воєводи данину козацькими душами. Батько актора будував той канал аж двічі...

      - Запроторили наших за невиконання хлібоздачі... Тягли-тягли жили, а все одно не виконаєш її. Тоді відібрали дім, забрали все - і живи, як хочеш. А батькові ще й «пришили» підпал колгоспного майна! Насправді він вчинив, як його мати казали: «Не йди, бо так у кріпацтво заганяли півтораста років перед тим! Хто папірець підмахнув - став кріпаком. А хто ні - лишився вільним козаком...» Отак сиділи у нас у світлиці, смалили, а як не підписав - того вільного козака раз - і у Дмитрів Московської області на канал!..

      Вперше він звідти вирішив утекти, як побачив тії сани... П'ятеро саней від'їздило від бараку на будівництво. Поверталися четверо саней з живими, п'яті - з мертвими... Його вперше вловили, але не забили. Пожалів якийсь хлопець... А вдруге він уже попер через брянські та чернігівські ліси, на відомий Рубіж на Городнянщині, там завжди втікачі переходили, ще починаючи з Омеляна Пугачова. Паспорт чернігівський зробив там йому лохвицький земляк і зійшлися вони родиною докупи - стали чернігівськими... Потому вже був радгосп.

      ... Старшого сина батьки втратили «того самого» 1933 року. Середній був ще маленьким «того самого» року 37-го, коли товариш Сталін вирішив вивести нову породу людей «на святому порожньому місці» Голодомору й заборонив аборти. Коли б «батько народів» знав, яка гарна пам'ять виявиться в його «хрещеників 30-х років». Пам'ять про Все.

       - Прибігли мама з поля. Батько солому на глиняній долівці послали, аж гульк! - і я. А Пічничка пупа зав'язала...Отак почалося моє життя 26 березня 1938 року.

      І назавтра знову всі в поле, орють-сіють-боронять, і тільки 1 квітня батько знайшли час вискочити за чотири кілометри до Чемера у сільраду - мене записати. Питають у нього: коли син народився? Батько лякається - аборти ж «височайше» заборонено, скажуть, чи не позбавитися хотіли зайвого рота? А він - із каналу утеклий, як почнуть рити, думає... Сьогодні народився, каже.

-Чи за дурних нас маєте, - питають. - Воно ж уже біле-гладке, а не червоне-новонароджене... Батько збрехав. Аби відчепилися, і таки записали мене - народженим у День брехуна, - Петренко хихотить, колотячи ложкою в черговій філіжанці кави.

      - І буквально по п'ятнадцяти днях вийшла вказівка наш хутір розорити... Приїхала бригада: «Виходьте надвір. Починаємо розкочувати хату...» Мама мене до рук, брата, глечики, які були... «Можна, питає в тих, клуню не руйнувати?» - «Можна» Прибрали після свиней, послали собі, вона каже їм: «Ви, коли ваша ласка, не руйнуйте піч! Дім - валіть. А піч не чіпайте, аби було де їсти варити» Ну, вони живуть у клуні. Батько в радгоспі працює, і про нас навіть на Центральній садибі не знають, що ми так... А колоди від зрубу до Чемера перевезено...

      Земля горіла без вогню під ногами селянина. А небо з глухою небесною впертістю все посилало й сіяло на «нашу - не свою» землю таланти. Підкидало їх до селянських родин, як знайд...

«Адгоспівці» та чемеряни

      ... Чемеряни пожвавішали, але їхня енергія вся витрачається на спів про якусь «розу», яку «не рвітє в шєстнадцать лєт»... Репертуар точно «радгоспний», а не сільський. Стільки вже виспівано та вжито, а нового про Петренка - ось він, поруч! не можуть згадати...

       Та й Петренко наче трохи пригальмував. У доброму гуморі й не вкрай знесилений попереднім лицедійством. Навіть сам на себе ображений, що обличчя в ньому спливають, а прізвища сусідів - не дуже.

      - Ціле сімейство Гаврилюків... Біла Хамлиха була і Чорна Хамлиха... Різанці були... Був Муха з Мушихою-уралочкою. Рачиха... Раки й по сьогодні там живуть - Борис... і Толя Рак - хрещеник мого батька покійного. А Борис - товариш мого брата-небіжчика.

      «Радгоспні», на відміну від доволі однорідних чемерян, були «збірною солянкою», такою собі «зайшлою комунією мимоволі»... Але за статусом щодо «покріпачених» чемерян - тим паспортів не видавали! - були  «на вільному поселенні»... І так посівалася згори певна напруга між двома громадами.

      - Коли йшли до радгоспу повз чемерські тини, нам кричали «Адгоспівці-чєрті, три дні вам до смерті!» Неначе спеціально «р» не вимовляв... Ми за ним, коли упіймаємо - відмутузимо, а назавтра він знову кричить.

      Кожна історія української родини, що вижила у ті роки - це чорна одіссея вигадок, щасливих випадків і прямої Божої допомоги. Мати з Олексійком на руках біля голої печі посеред хутора - це правдивий кадр із «України у вогні» Олександра Довженка. Тільки зондеркоманда тут набігла не з заходу...

      - Коротко кажучи, їде агроном і бачить - стоїть піч посеред руїн і з неї йде дим. - «А тут хто ж?...» А мама виходить зі мною на руках, каже: «А ми тут живемо» «Як ви тут живете?» «А от розорили, так ми тут у клуні» (Довга пауза) І дали квартиру - кімнатка метрів тринадцять, оно у цьому поміщичому саду, в будинку садівника...

      Тут стара вчителька німецької стукнула милицею: «Жили такі! Жили в садівника в будинку! Це як готель був для новопоселених, і садівник мешкав із родиною...»

      Тут настав час і мені чимось гучним стукнути. Бо саме у будинку садівника тривалий час жив після втечі з радянського Західного Сибіру дід моєї дружини Петро Симонович Билим. Сам із шаповалівських козаків Билимів, він змушений був тоді й прізвище змінити на Билін. До речі, на фото - викапаний Олексій Петренко, тієї породи... Вся та порода не могла, здається, мати інакшої долі тоді - без втеч, псевдонімів, приписаних років і схронів по лісах... Та й сам я в тому будиночку ночував на долівці... Як стільки «колін та народів» повлізало в таку «рукавичку»?

      Включається Петренко:

      - 1940-й рік!..Здибився' («дибати»= о детях - ходить, встать - Гринч., т.1, стр.381) я рано і ходити почав рано... До трактористів заглядав на Третю ферму, коли вже переїхали з саду... А в саду в садівника Гривка племінник був - парубійко років шістнадцяти, вже нормально зрілий. Але без гудзиків на ширінці... І питаю я в Гривка: «А шо то таке у Митра там?..» А він каже: «То він моркву вкрав!..» Ага. Другого дня я знов до садівника: «А Митро оп'ять моркву вкрав, і сьогодні!..» Гривко кличе небожа і каже: «На, штани надінь із пуговицями, а то кожен день моркву крадеш!..»

      Це не Рік брехуна вже дається взнаки. Це - «щоб не плакать, я сміялась». Чому ніхто не з'ясовує роль сміху як запоруки виживання в Україні 1930-х років?

      - А коли переїхали з саду, батько вже були завскотофермою, а потім - свинофермою. І як дали нам уже двадцять метрів - там і війна почалася...

«Маленький партизан! Пух! Пух!»

      Батько одразу ж на фронт пішли - захищати владу, яка їх ув'язнила і прагнула взагалі-то знищити. Пораненим потрапив у полон, втік, вилікувався, вдруге - на фінський фронт, довоював до кінця...

      Батька ані німці не зачіпали, як повернувся - своїм ходом додому з полону на окуповану територію, - ані радянські. Усе - через керівника радгоспу. Він начебто лишався під німцями на тій само посаді - а, виявляється, зробив це з благословіння радянської розвідки... Скількох урятував і від німців, і від «наших»!..

      Я німців уперше побачив удень на Центральній фермі... Звідти вони їхали до саду, набирали яблук та овочів і - «цюрюк»... Бо вночі приходили партизани. Теж простували до саду і до нас, перевдягалися у свіже, що мати давала, і поверталися до Красилівського лісу.

      Нарешті, значить, одного разу я прокидаюся вранці та кажу матері: «А знаєте, я бачив, хто у нас був уночі!..» Мати перелякано: «Хто?» - «Старший конюх і ще з ним двоє!» У мами переляк, я ж піду по селу гомоніти, і німці нас, ясна річ, «прівєдут в соотвєтствіє»... Припнула мене майже буквально до ноги і ходила кілька днів ані кроку вбік від мене.

       ...Гусак у нас був, який бився. Стерiг дім, як пес. А німці їхали повз нашу хату, і спало їм на думку поласувати гусятиною. Німець із дрючком за цим гусаком, а я за ноги йому вчепився і кричав:  «Не чіпай нашого гусака!...» Німець підняв так мене за шкірку, поставив і каже: «Маленький партизан! Пух! Пух!..» Мама знову за мене - і до хати! А німець заспокоює її, тицяє портмоне з фото - в самого двійко кіндеренят у Німеччині.

       Отут шкільна «німкеня» на пенсії оперлася на милицю, бадьоро поглянула на нас і затягла:

Wenn sich die spaten Nebel drehn

Werd' ich bei der Lanterne steh'n

Wie einst Lili Marleen...

      Боже Великий-Єдиний, дивні справи Твої. Цю пісню написав німець ще у Першу світову. Її забороняв Геббельс через прихильність її першої виконавиці Лейли Андерсен до «лівих» кабаре. Вояки Роммеля у Лівії зробили її для «фріца» тим самим, чим були «Землянка» та сiмоновське «Жди меня» для радянських солдатів.

       Марлен Дітріх перехопила пісню та зробила її паролем «союзників» у Європі 1944 року. Фанатом пісні був Черчілль. А почалося все з того, що один солдат-поет призначив під ліхтарем біля казарми побачення одразу двом - Лілі та Марлен. Легковажна «Лілі Марлен» стала гімном Життю... І ця пісня - не народна, не обрядова, не радянська - дивним чином створила за чемерським столом Момент Істини. Всі на мить пригадали, як Було Насправді. Пригадав і Олексій Васильович...

Перша зустріч із мистецтвом - «Пікова дама» чи «Лілі Марлен»?

      - На честь мого народження, ще на хуторі, батько купив у Чернігові патефона. Поставили «Ансамбль Олександрова». Зібрався увесь хутір. Сіли коло ящика. 38-й рік. А на хуторі це дивина страшна. Баба Пічничка слухає-слухає, тоді, як скінчилося, за голову взялася і каже: «Боже ж мій, Боже, у такий маленький ящичок і скільки людей нагнали!..»

       Платівок було замало. Нарешті батько знову потрапив на ринок. Мішанка говірок, селяни з Кіптів кажуть «воуз», «воул», муравійські ще якось... Підходить до нього незнайомець і питає пошепки: «Пікову Даму» треба?» Батько собі: «Пікова Дама»?..Так, треба». - «Скільки?» - «Стільки».- «На...»  Купив «Пікову Даму», вертає додому, знову всі зібралися, ставить, значить, «Пікову Даму»... Починається увертюра... Чайковський. Пичиківський там співа арії... До середини дослухали, ніхто нічого не розуміє, вони чекають на щось нормальне, а там - Бог зна що!.. Батько зупиняє патефон, бере платівку і так - чух! об коліно... На другій платівці - арія Лізи, батько знову - раз! І стиха каже: « А шоб ти був пощез із твоєю «Піковою Дамою...»

       Але я слухав патефон далі - Петрусенко, Литвиненко-Вольгемут, Паторжинського, Гришка, Частія... І вже потому італійців - Тіто Скіпа, Тіто Гобі, Тіто Руффа... Це вже я став купувати у школі. Проте, окрім патефонної класики і народних співів матері, щось залягло підсвідомо і з німецьких губних гармошок.

      З німецькою  зіткнення сталося вже під час голоду 1947-го...

      Як на диво, того року гарно вродила картопля, і саме у їхній окрузі... Батько спродав урожай у Чернігові... І вистачило на півбудиночка у два вікна на вулиці Бойовій, 33, біля Казарменної ділянки. Так що останню чверть третього класу закінчував у Чернігові. Та доки батьки оформлювали документи, мене лишали тут у школі... І запросили жінку наглядати за мною. А жінка, здається, за німців працювала при кухні й вивчила німецьку, я ж став розпитувати, як що зветься... Вона мені казала, а я нашими буквами писав. І з цим зошитом приходжу до третього класу. Всі питають про «значення слів», раптом учитель заходить, читає в моєму зошиті... Вони там у вчительській качаються зо сміху, викликають батька й кажуть: «У вас вдома з'явився спеціаліст із німецької! З'ясуйте, звідкіля він навчився...»

      ... Ні, нашій застольній співусі начебто не припадає за віком бути тією вихователькою... хоча, чому ж. Звідкіля вона так гарно перейняла німецькою:

 Із тихого простору, з-під землі,

 Підніме, неначе в якомусь сні,

 Мене шепіт милих вуст...

 Коли тумани в танок підуть,

 Під той ліхтар мені вкаже путь,

 Й зустріне Лілі Марлен.

      Від «Лілі Марлен» трусило Геббельса, від сімоновського «Жди меня», радянського близнюка «Лілі Марлен», трусило Сталіна. Обидві ж пісні були - про воскресіння після смерті та про зустріч після війни, усім тиранам на зло.

«...І пробив Сталіна зі стрілячки»

       Після «Доживемо до понеділка» зі шкільним істориком - героєм Тихонова, другий ідеальний педагог післясталінського кіно з'явився у фільмі Дінари Асанової «Ключ без права передачі». Петренко зіграв там новачка - директора школи. Школярі його випробовували, було, на міцність - і наштовхнулися на «брилу», на нормальний чоловічий характер... Чи були такі у Петренковому Чемері?

       - У Чемері був учитель винятковий... Мужчина посеред усіх учительок по війні один з'явивсь нарешті! На прізвище Херхун. Улюблена ж моя вчителька все-таки була перша, Неоніла Максимівна - із Західної України.

      До третього класу був у школі радгоспній, а відтоді ходили до Чемера... Нас узимку возили, а решту року ми ходили пішки. Там є  дерев'яна і кам'яна школи. Наша була дерев'яна, коло базару, де жила моя хресна - Чигринець. Син її зараз, коли живий-здоровий, у Києві мешкає з родиною та ріднею, а дочка Катерина - у радгоспі...

      Більш-менш російську мову вперше почув у військовій частині, що у 44-му році будували неподалік «аеродром підскоку» для Українського фронту. Потому літературну російську чув тільки на платівках та по радіо. Вступаючи до київського театрального вузу, стільки наробив помилок у диктанті, що гріх було не провалитися. Вдруге - не написав твору. Тільки у Харкові викладач зі сценічної майстерності упросив вивести мені прохідний бал. Чого вимагати попервах від сільського коваля?

      Сподівався тільки на самого себе... До цього часу вдома переважають «самодіяльні» речі - від книжкових полиць і до антресолей. Своє - надійніше.

      З ним було нелегко і батькам, і педагогам. «Складні системи», великі люди й дорослішають важче (це не виправдання для всіх складних). До того ж і політичні пріоритети в члена репресованої родини виявилися зарано. Він неначе відчував, яким монстром зіграє Сталіна у фільмі «Бенкети Валтасара» (1989) за Фазілем Іскандером...

      - У першому класі зі «стрілячки» вистрелив - і влучив у портрет Сталіна, пробив його дужкою! Неоніла Максимівна зупинила урок - «все, перерва, діти... ідіть...» Зняла Сталіна... Викликала батька, пояснила ситуацію - аби він чи то одремонтував, чи швиденько знайшов іншого... Цього ж Сталіна десь таємно спалили! Врятувала родину, можна сказати, переляк був у всіх.

Доля - «сухий залишок» заповіту батьків

      Наперекір чи завдяки небезпечній жвавості характеру вчорашня сільська шпана виходить інколи у великі люди мистецтва? Коли в підлітка розвинута мотивація, та коли вчасно старші проведуть свої вирішальні уроки, тая вітальність, ризикований надлишок енергії може мати прегарні наслідки. Коли перед тим хлопець не «піде по етапу»...

      - Які батькові заповіти? Один я точно не виконав. Батько відправляв мене до Харкова на навчання і казав: «Ти ж знай, синок... Значить, отам зберуться у вас у гуртожитку чи де і будуть теревеніти - про політику там чи про щось іще, чи шось обсуждать, анекдоти які будуть розказувать - сиди, слухай і МОВЧИ!.. МОВЧИ». Самі все життя мовчали, бо ляпнеш, виявиться, що ти не той, за кого себе видаєш, і «здрастуйте, шлюзи!». З рідним братом, розлучившися в Лохвиці, він зустрівся по двадцяти двох роках! «Без права листування», аби не засвітитися. Так що перший постулат епохи був - мовчати. «Ти нічого не кажи... не протиріч, ні за, ні проти, нічого... мовчи.

      А я... та яке «мовчи!», я мовчати не дуже вмів...Тим паче коли щось цікаве розслідувати. Припустимо, в театральному вкрали шубу в заступника директора та пальто в студентки... А я в гуртожитку вголос перебираю варіанти - тут через паркан могли. А там...

      І раптом Петренка неначе прорвало:

      - А я міг би взагалі стати спритним крадієм. Вічний уклін батькам, що мій цей хист придушили... бо він уже показався...

      Один iз епізодів «роману виховання» я чув від сторонніх. Маленький Альоша обожнював футбол, але не мав ні власного м'яча, ані грошей на нього. Почав тягати з-під батькових курей яйця та продавати їх на чемерському базарі. Батькові доповіли, той виставив сина на коліна біля хвіртки з табличкою «вор» на грудях. Коли хтось ішов повз їхню хвіртку - періщив Василь Петренко сина ременем і змушував піднятися на ноги так, аби напис було видно... «М'яча так і не придбав», - каже Петренко.

      Значить, напевне, тоді не всіх бісів батько вигнав... Бо був ще й виховний «контрольний постріл», і зробила його мати. Цим уже Петренко поділився особисто:

      - Мені хотілося рогатки. Мене любили сусіди, завжди пригощали. Вона пригостить мене, а я в неї майстерно витягаю складаний ножик, потому міняю його в іншого пацана - скажімо, на кнут. А вже кнут - на вимріяну справжню вранцi рогатку, із «чавунками»...

      Пристрасть мене видала - надто рано піднявся, аби надбання своє помацати. Мати думає: щось непевне. Так і є - рогатка. Де взяв?! - Там, такий-то дав... - Не міг дати!.. Просто так дав?!. - Так... - Не міг просто так, що за неї дав... - i відповідний «фізичний вплив». Нарешті я заговорив, засвітив увесь той «казковий ланцюжок». Вона й пішла за тим ланцюжком... Провела мене стиха по всіх, аби став перед кожним на коліна і обіцяв тому не красти більше, і ременем іззаду підгодовувала... Та не так той ремінь. Вони ж мене голубили, частували. А я віддячив... Усе, після того - як закодували.

      Уроки людина бере усе життя, коли на це здатна, відкрита новому досвідові. Іноді недооцінює себе, як от Петренків батько. Він казав, збираючися до Чернігова, що «скоро з моїми чотирма класами прийдуть грамотніші». А директор - той само, що був «подвійним агентом» і усіх рятував, сказав просто: «Мені, Василю, не грамотні потрібні... Мені потрібний хазяїн». Таки прийшли «грамотніші», почали робити «за книгами» - і господарство ферми занепало.

      Та приходить час, коли чоловік відчуває себе «адекватним самому собі». Уже в Чернігові батько проторив дорогу до Олексієвої школи і почав «робити оргвисновки». Син-дев'ятикласник сказав тоді йому: «Тату, обирайте: або ви будете до школи ходити, або я...». Цей його кремезний парубійко таки «здибився» на власні ноги.

Епілог

      Насправді між двома розмовами - з чемерянами теперішніми та з тубільцем Петренком - відстань два місяці. В день побачення із чемерянами я нагадав, було, їм одну місцеву бувальщину. Проте її  й без того знають усі більш-менш свідомі мешканці батьківщини чемергесу.

      Це - історія юнака, що його помітив і почув у хорі місцевої церкви десь наприкінці 1720-х  років генерал Вишневський. Генерал заробив генеральські еполети, як тепер кажуть, на кастингу музичних талантів для царського двору (за сумісництвом відбираючи також угорські вина для царського столу). Звичайно, юнак той співав не «Лілі Марлен» і, тим паче, не «Нє рвітє розу в шєстнадцать лєт». Він співав божественне. І, може бути, на тутешній «учті» для високих гостей заспівав своєї лемешівської «Ой під гаєм зелененьким //Брала вдова льон дрібненький,//Вона брала-вибирала//Голос легкий подавала... » Ці слова були неначе про його матір - козацьку вдову Наталю Розумиху.

      Того дня Доля подала свій голос за Олексія Розума. Цей хлопець у подальші роки навчив імперію поважати українців. Бо зробив їх на якийсь час мало не «титульною нацією», яко принц-консорт, вінчаний чоловік імператриці Єлизавети. А свого молодшого брата Кирила вивів у останні гетьмани України та президенти імператорської Академії наук.

      ...1961 року Олексій Петренко закінчив Харківський театральний інститут, грав у театрах Запоріжжя та Маріуполя, з 1964 року - в Театрі імені Лєнсовєта... Далі - пішло-поїхало, в театрі та ще більше в кіно. «Є багато такого на плівці, що я спалив би, а попіл би з'їв».