Теленевроз як наслідок телеманії

      Критика телебачення стала настільки загальним місцем ширшої критики усіх царин актуального буття, що її вже й не помічають. Це перетворилося на ще одну хворобу, з якою живуть, намагаючись не зважати на неї. Зрештою, єдиним способом пасивного спротиву є тільки створення власної оселі без телевізора. Активний же спротив взагалі видається неможливим. І не лише тому, що мої співвітчизники не готові зректися телерозради - в найубогішій оселі України зазвичай можна побачити достатньо новий телевізор, часом куплений на останні гроші, які було відкладено «на смерть». Активний спротив телеагресії неможливий, бо для боротьби з таким потужним явищем потрібна не тільки добра воля, а й обгрунтований підхід. І розуміння. Адже більшість наших співгромадян, критикуючи телебачення, не готові не тільки зректися його, а й обмежити його споживання.

      Та й власна оселя без телевізора, зрештою, не вирішує проблеми. Авторці цих рядків довелися рости в такій оселі. Рішення, яке прийняла моя мати в роки мого отроцтва, принесло мені не відчуття звільнення від непотрібних телеспокус, а, навпаки, відчуття тяжкої неповноцінності через те, що не могла підтримати «світську» розмову про «Тєні, які зникали в полдєнь», про «Вічний зьов» або - що взагалі годі було пережити - про незрівнянного радянського супермена Штірліца. Тільки значно пізніше прийшло свідоме розуміння того, що втратила я небагато, а час, мимоволі звільнений від телевражень, я заповнила чимось змістовнішим. Але тоді, потрапляючи в гості до щасливих власників «Рекордів» та «Електронів», так важко було відірвати очі від невгасимих блакитних екранів, щоб надолужити свої пробіли в телеосвіті, яка здавалася чи не важливішою і за середню, і за вищу.

      У ті далекі радянські часи, коли існувала жорстка телецензура, коли телебачення було ідеологічним, а не комерційним, дотепний Володимир Висоцький склав пісеньку, яку пам'ятають мої ровесники:

      Ну а потом на далекой на даче,

      Где, к сожаленью, навязчивый сервис,

      Я и в бреду все смотрел передачи,

      Все заступался за Анжелу Девис...

      Слышу я вновь: все в порядке в тайге,

      Выигран матч эсесер-феерге,

      Все негодяи захвачены в плен

      И Магомаев поет кавеен.

      У ті часи, коли телеканалів було значно менше, а телевраження й наполовину не були такими «яскравими» (жоднісінького тобі порно, ніяких тобі кримінальних сюжетів про маніяків і людожерів), але ще тоді, принаймні в ігровій формі, талановитою людиною було озвучено ідею про те, що надмірне і безмірне споживання телепродукції призводить до змінених станів психіки, себто до неврозів і навіть до психозів. Адже й убоге, з точки зору сучасних телеманів, радянське телебачення миготіло, гриміло й верещало в багатьох оселях мало не цілодобово, стаючи невід'ємним атрибутом більшості приватних інтер'єрів.

      А сьогодні, коли пострадянське, в нашому випадку українське, телебачення перейняло весь негатив телелібералізму країн із ринковою економікою, майже не перейнявши позитивних тенденцій і підходів, очевидно, можна цілком впевнено говорити про те, що у нашому суспільстві теленеврози і телепсихози таки існують... Слово «невроз» вживають усі, кому не ліньки, не зовсім розуміючи, що за ним стоїть. Бо ж по-житейськи невроз - це просто такий собі неприємний, розлагоджений стан, викликаний життєвими негараздами. Більшість лікується від цього стану переглядом телепередач, коли занурюєшся в чуже, не таке, як у тебе, життя й начебто відволікаєшся від власних проблем...

      Проте психоаналіз означає невроз як хворобливий стан, зумовлений конфліктом інстинктів і культури.

Євгенія КОНОНЕНКО, 

письменниця.

КОМЕНТАР IЗ ПРИВОДУ

Ніла Зборовська, викладач психоаналізу Київського Лінгвістичного

університету, авторка популярного підручника «Психоаналіз і літературознавство»:

      - Я є не лише теоретиком психоаналізу, а й практиком цього важливого напряму пізнання світу й психотерапії, який використовують у світі і майже не використовують в Україні. До мене на психоаналіз приходить багато моїх студентів, у мене вже чималий досвід у цій царині. Коли ми зі студентками докопуємось до першопричин їхніх неврозів, то нерідко доходимо висновку, що їх спричинило саме телебачення. Адже ті збочення, які воно демонструє, зокрема й відомі фільми, побачені на наших телеекранах, стають частиною телеглядацького єства. Коли такі фільми дивляться молоді чутливі дівчата, вони мимоволі ідентифікують себе з героїнями. Тому їм не так і легко позбутися того, що увійшло в плоть і кров із телеекранів у вигляді яскравих візуальних образів.

      Такі фільми не можна так запросто заборонити. Але вони мають демонструватись на платних телеканалах. Державні ж мовники мають нести великий позитив. Не можна, щоб після виступу Президента відразу ж, без жодної перерви, показували напівпорнографічний фільм. Це знецінює не тільки Президента України як особистість, а й саму націю, саму країну.

      Необхідно моніторити українське телебачення з точки зору психоаналізу, що я часом і роблю зі своїми студентами. Але цього недостатньо. У цій царині мусять бути грунтовні дослідження, і зініціювати, замовити ці дослідження має держава. Багато говорять про непатріотичність українського телебачення. Але справа не лише в перенасиченні російською мовою, яка здебільшого звучить з екранів. Справа в тому, що російське телебачення, яке активно ретранслюється у нас, несе агресію, яка завжди притаманна імперській культурі.