З коханими не розлучайтесь...

      Два роки тому, 3 червня, був день народження Костя Степанкова. Ми разом із режисером Юрієм Терещенком та оператором Анатолієм Хімічем знали, що він тяжко хворий, і нерішуче тупцялись на Ярославовім валу. Аж нас підхопила актриса Ніна Шаролапова і повела за собою: «Йому це треба зараз! І Аді треба...»

      Я йшов і згадував, як уперше побував у квартирі Роговцевої-Степанкова на початку 80-х. Жили вони тоді в будинку побіля Театру імені Лесі Українки, в якому Ада Миколаївна і працювала. Такого облаштування життя я не бачив ні до, ні після того. У двері дзвонили мало не кожні п'ять хвилин, люди приходили, виходили, щось вирішували, пили чай, їли... Кость Петрович трохи нездужав i відтак напівлежав на канапі, не звертаючи уваги на постійний шумовий супровід нашої бесіди. Аж раптом галас підвищився на порядок, і тоді він, трохи піднявшись на ліктях, сердито загукав, аби мали совість і створили умови для праці. На кілька хвилин запала тиша, все примовкло; тільки десь далеко жебонів тихенько дитячий голосок. А потім знову пролунав дзвінок у двері, зашуміло, запалахкотіло... Степанков насупився, й зненацька блаженна усмішка освітила його обличчя: «А-актьори!».

      Він любив акторів понад усе. Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, з якими і дружив вірно. А найбільше свою дружину. Роговцева  народилася під щасливою зіркою - її обдарування помітили ще під час навчання в інституті, почала зніматися в кіно, вийшла на сцену Російського театру імені Лесі Українки. А Кость Петрович був викладачем інституту. До любовних романів між учителями та учнями ніколи не ставилися прихильно. А тут ще й одружений, має дитину. Що тут доброго? Відтак ховалися з цим... «Усю зиму, - пригадує Роговцева, - я бігала до нього на побачення. Було холодно, одягнені обидва абияк. Зустрічалися зазвичай біля мого дому, біля Георгіївського провулку, тильна сторона Софійського собору. Потім ішли блукати, десь сідали на лавочку, говорили, говорили (...) Провулок маленький, ходили туди-сюди, цілувались, цілувались. Я стрибала в замети з даху чоботарської будки, він ловив мене і цілував, знов і знов». Це вам не сьогоднішні звичаї, не сьогоднішні побутові реалії - життя обступало з усіх боків, тиснуло безквартир'ям і безгрошів'ям...

      Безкінечно так тривати не могло. Одного разу довго вирішували, як бути далі. Я говорила. І раптом не стрималась - замовкла і пішла... Повільно, сумно і самотньо рухалася повз Софію... Гірко-гірко плакала: «Все! Кінець! Не мій!» Заходжу в під'їзд, а Костя вже чекає на мене! І розкинув мені назустріч руки. І впала я в ті гарячі обійми. Назавжди. Більше не було ніяких вагань і сумнівів».

      Справді, не було. Прожили у шлюбі сорок шість років! А акторська сім'я - відомо яка. Та ще у Роговцевої тривалий час професійна кар'єра складалася куди ефектніше і результативніше - як то було пережити чоловікові, та ще й красеневі? Пережив... Справжня любов, виходить так. І от життя добігало кінця. Вже інша квартира, на Ярославовім валу. День народження, одначе всі тихі й зосереджені. На кухні, бо Кость Петрович забувся у сні. Йому вже кололи морфій, знеболювальне. Лікарі давали місяць-півтора на фінішну пряму, не більше. Радили віддати в лікарню... Одначе ні дружина, ні діти на те не пристали. Дочка Катя, так само актриса, узагалі останні два місяці майже не випускала батькових рук зі своїх - аби не чувся самотнім, аби не зникала надія, аби запам'ятати навіки тепло, нести його далі, через світи. Зворушливо, до сліз, навіть коли дивитися збоку. У наш час, коли стільки безбатченків, стільки поламаних, потрощених сімейних корабликів, бачити таке - світла, майже свята радість.

      Ми сиділи, тихо говорили. Зокрема, про книги. В цій сім'ї завжди дуже багато читали. І нині так само. Я слухав не без відчуття сорому - більшість видань, про які мовилося, пройшли повз мене... Потім з'явився Кость Петрович. Мовчки обнявся з кожним. «Отакий я тепер...» Він узагалі болісно переживав старість. Не раз чув од нього: «Не вір тим, кому подобається бути старим. Старость - це гадость, в риму». Хоча й у похилі літа (за рік до смерті гучно відзначили його 75-річчя) виглядав добре. Відчувалася порода. Він був сином священика, Петра Волощука. У тридцяті батька арештували - раз, а потім і вдруге, уже з кінцями. Смертельно налякана матір, аби порятувати дітей, оформила фіктивне розлучення і перевела дітей на своє дівоче прізвище. Отак Костя Волощук став Степанковим.

      Старший брат воював в УПА і загинув. Мати після повернення радянських військ вирішила залишити рідні місця і поїхала десь у Середню Азію. Надто багато компромату висіло над родиною. А Костя не захотів. Кілька років поневірявся по світах. Потому вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Пояснював просто: дуже їсти хотілось! Голодний 47-й, хотілося триматися ближче до яких-небудь харчів. Одначе долю не об'їдеш. Трапилися гастролі знаменитої театральної трупи франківців, в інституті їм показали вправи студентів. Живий класик, сам бог театру Амвросій Бучма помітив хлопця і покликав його до Києва, в театральний. Зворушливо опікувався ним, одного разу фактично порятував од смерті, коли Костя серйозно хворів. Затим і в Театр імені Франка підштовхнув. Степанков вважав Бучму своїм батьком - духовним. У ті роки вижити було непросто - він вижив. Аби потім закохатися у 18-річну студентку Аду Роговцеву, створити з нею сім'ю, народити і виховати сина й дочку, зіграти понад сто кіноролей, серед яких і ті, що стали живою класикою: у «Камінному хресті» і «Захарі Беркуті» Леоніда Осики, «Комісарах» Миколи Мащенка, «Думі про Ковпака» Тимофія Левчука, «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука...

      І от тепер це многотрудне і все ж щасливе життя  закінчувало свій біг. Справді, за півтора місяця потому, у розпал літа, він одійшов у кращі, хочеться вірити, світи. Одійшов гідно, як чоловік, мужчина, глава родини, яка підкладала під нього руки до останнього подиху. Заповів поховати себе не на Байковому, як належить народному артистові СРСР і України, а в селі Жовтневому, на Київщині - власне, там, де в останні десятиліття мав хату, обійстя, що радувало його і надихало близькістю до природи. Це був жест, властивий для нього. Бо ж, на відміну від багатьох колег своїх, до слави ставився спокійно, розважливо - як до необхідного атрибуту професії. Кілька разів чув від нього гумористичну розповідь про знамениту актрису, франківку, котра, помираючи, все турбувалася, аби меблі поміняли в її кабінеті: «Адже тут буде музей!». Він про музейну благовість не думав. Хоча зрідка, стоячи на коридорі Будинку кіно з кимось із друзів і забачивши мене, комікував, приклавши пальця до губ: «Тихо, оно йде Серьожа Тримбач - ще почує,  вставить потім в історію кіна - будете знати». Сміявся Кость Петрович - він просто знав собі ціну, знав, що в ту історію він уже навіки вписаний.

      Усе так, одначе ж пам'ять - штука не механічна, сама по собі не накручується на млинові крила історії. Потрібні вчинки, потрібні тексти. Ада Роговцева створила книгу, яку назвала зворушливо й трепетно: «Мій Костя» (Київ, «Альтерпрес», 2006). Щойно у Будинку кіно відбулася її презентація - у формі вечора пам'яті актора. Ця книга - історія кохання. Жінка розповідає про Чоловіка, свого обранця.  Тут її спогади... Дуже раджу прочитати! Вони зовсім «не сучасні». У тому сенсі, що аж ніяк не схожі на сучасні «розповіді про кохання» на кшталт тих, що полюбляють, скажімо, в газеті «Бульвар». Де мистців провокують: а нумо, чи можете скинути штани і показати-розказати «історію геніталій»? (Не пам'ятаю, хто саме у такий спосіб визначив отакі секс-оповідки).  І як багато, і як радо люди піддаються, не помічаючи, що подають себе і свої закоханості в режимі «я ого-го який самець». У кращому разі це реклама тих самих геніталій...

      На цьому тлі книга Роговцевої виглядає так, начебто все це написано ще у ХІХ столітті. Кохання тут є високою романтикою, високою драмою. Так, бо ж автор не приховує і якихось речей, що нібито не вписуються  в образ Лицаря. Скажімо, відому багатьом схильність Петровича (так звали Степанкова друзі, так незрідка називали і в сім'ї) до «чарочки». Одначе йдеться про те, що характер людський не може складатися винятково з плюсів - справжність і полягає в подоланні труднощів, у плеканні в собі людського, всупереч спокусам. «Мій Костя» - справді так, кохана людина сприймається як щось цілісне, й відтак «моє». Кінець любові і настає, як правило, коли все розпадається на шматки, невиформлені фрагменти, які сприймаються як чужі, ба навіть ворожі.

      А їхнє листування... «Девочка моя любимая! (...) Мне скучно, но скука какая-то хорошая, светлая, радужная. Может быть, это потому, что последний вечер вселил в меня радость  и еще большие надежды. Я ежедневно бываю на нашей скамеечке, у лесенки,  смотрю на дорогу нашу и  беседую с тобой...» Вона: «Ты пишешь, что тебе страшно, а мне здесь, жизночка, еще страшнее. Чувствую себя  одной-одинешенькой. Люблю тебя очень, мой славный, жду тебя  домой, мне без тебя плохо-плохо...»

      Таких листів багато у книзі. Вони їх не тільки писали, вони їх берегли. Сім'ю тримає не тільки любов, а й пам'ять. Це теж урок. І який славний! Ця книга, до речі, ще й про колосальну цінність сімейного союзу, сім'ї патріархального штибу, де є всі вікові групи - від діда й баби до онуків. Син Степанкова, теж Костя, написав якось невеличкий вірш: «Час іде. А ми - услід: Мама - баба, батько - дід». Це наслідок спостереження за Роговцевою і Степанковим опісля з'яви на світ онука. Дуже точно: народження дітей чи онуків народжує не просто наші нові ролі чи іпостасі, а й нових нас. Досягти чогось подібного поза сім'єю можна, одначе тільки у власне творчості. Ада Миколаївна і Кость Петрович -  люди творчі, але ж як натхненно творили свою сім'ю, дім свій, який тепер видається якимось космосом.

      І чи не тому так легко тут  складали, творили  вірші? І сама Роговцева, і її діти, Катя і Костя. Один із синових віршів Кость Петрович любив особливо.

      - Хто се співає?

      - То спомин ховає

Мелодію щастя  в скарбницю бажань (...)

      - Що се за стогін?

      - То материн спомин,

то мати шукає дитинство дітей (...)

      - Звідки ся казка?

      - То мамина ласка,

      то мамине щастя - діти дітей.

      Останній розділ книги має назву «Не лише мій Костя». Ольга Сумська, Богдан Ступка, Роман Балаян, інші... І Катя, дочка. Надзвичайно зворушливо. Особливо ж про останні місяці батькові, коли вже не було вороття, коли смерть стояла на порозі, усе не наважуючись перескочити ті хвилі ніжності й одчаю. І вірші, Катині.

В легкой смерти отказано, -

В действие - приговор!

Так с тобой мы наказаны

и бессильны отпор

дать, и накрепко связаны

муки смертной узлом,

и терпеть мы обязаны.

Смерть сквозь Жизнь напролом...»

      Він заслужив таку смерть - через важку, дуже важку хворобу, так, але ж якою любов'ю були сповиті останні дні його. Тією любов'ю, яку він вклав у людей, передусім y сім'ю свою. Бо знав високий поетичний закон: «З коханими не розлучайтесь!». Ні в біді, ні в радощах і щасті. Ні навіть у смерті.

      Й відтак не можна без сліз читати Катин вірш, останнє звертання до батька:

Мій таточку, княже,

На птаха подібний...

Ти срібними крильми

Махни на півнеба!

Лети, бо вже досить!

Лети, бо вже треба!..

      Відлетів, а все залишилося на своїх місцях. Зроблене, сотворене любов'ю не вмирає. Сказано ж: немає загадки творчості, є вічна загадка Любові. Розгадуючи її, кожен творить свою Книгу Буття. В Ади Роговцевої це вийшло. Певен, багатьох читачів своїх вона інфікує натхненням, даром  бачити світ як одкровення, як вияв поезії мислі і почуттів.