Нотний СТАНкович

      Він приїжджає на Закарпаття нечасто - раз-двічі на рік. Але вважає ці відвідини дуже важливими. Адже тут відчуває зв'язок із землею, на якій побачив світ. На Закарпатті його знають і люблять. Тому виділити годину-півтори для розмови - ціла проблема: завжди хтось крутиться під боком зі словами вдячності.

Нормальне хлопчаче дитинство

      - Пане Євгене, яким було ваше дитинство?

      - Дитинство у мене, хвала Богу, було нормальне. Хоча пам'ятаю і голод 1947-1948 років, важкі повоєнні часи. З матеріального боку дитинство було нелегке. Але дуже приємне з погляду пізнання світу. Я ріс більш-менш вільно. Був дуже жвавим, постійно перебував у русі. Лазив по горах, бродив по Сваляві. Досі страшенно люблю футбол. Словом, нормальна хлопчача психологія. Може, через це у мене чимало друзів.

      - Розкажіть про батьків...

      - Я - з учительської родини. Мама вчила молодші класи, батько був директором школи-інтернату в Берегові. (Я його рідко бачив, оскільки батьки - розлучені). Практично все моє виховання лягло на бабусю Марію і діда Василя. Якогось тиску я не відчував. Єдине, що коли пішов у музичну школу, то бабця це не схвалила. Мовляв, музиканти тільки по ресторанах грають. Що це за спеціальність?

      Пішов учитися на баян, оскільки для скрипки і фортепіано вже був «застарий».

      - А хто були ваші баба і дідо? Селяни?

      - Ні, дідо був учителем, його батько - теж.

      - Так що ви - інтелігент у четвертому поколінні?

      - Не знаю. (Посміхається). Мій прапрадід теж був учителем.

      - Заняття музикою - це ваше внутрішнє бажання чи так мама вирішила?

      - Тільки моє. Я сам не знаю, як це відчув. От захотілося і все. З самого початку я не думав ні про що інше. Ніколи не жалкував за обраною професією, хоч як би тяжко мені  було. Просто це - єдине, де я себе природно почуваю. Незалежно від результату. Важливий сам процес.

      - Що собою становила Свалява у повоєнний час?

      - Нічого особливого. Вона не була культурним центром як Мукачеве чи Берегове. Велике робітниче селище, де старше покоління зловживало алкоголем.

      Що казати, якщо симфонічний оркестр я почув уже сімнадцятирічним в Ужгороді! Пам'ятаю, для мене це був шок. Але тоді все моє покоління робило такий стрибок - із патріархального світу в індустріальний. Наприклад, телевізор я побачив на останніх курсах музучилища.

      - Ужгородське музичне училище якось вплинуло на вашу долю?

      - Так, це був інший світ. І в мене виникло бажання займатися композицією, писати. На превелике щастя, я вступив на навчання як баяніст до класу Іштвана Мартона. Це унікальна особистість, доля якого склалася трагічно. Він абсолютно не реалізувався, а міг стати видатним композитором і музикантом. Я мало зустрічав у своєму житті таких несподіваних, оригінальних людей, з блискучими музичними коментарями. Він стимулював творчість учнів. У нього я вже свідомо займався композицією. Я писав, а він робив коментарі. Адже в Ужгородському музичному училищі цього досі нема.

      - А чому ви почали писати?

      - З'явилося бажання. Звичайно, можна пуститися в ці ідіотські романтичні хащі, як це зараз модно подавати. Особливо, коли говорять про творчість люди, які ледве 2-3 ноти пишуть, чи художники, які взяли пензель в руки.

      Творчість - дуже тяжкий процес. Очевидно, мій організм, моя біологічна конституція так влаштовані, що для мене це є нормальним і бажаним станом.

      Музика - це не просто здібності. Музика - це пристрасть. Так, як і у всьому. Є люди, які люблять стрибати з парашутом. І це для них щось дуже важливе. Я, наприклад, не уявляю себе альпіністом, не розумію, для чого пiднiматися в засніжені гори. А є фанати, для яких це надзвичайно важлива у житті діяльність. Так і музика. Ніщо в житті мене більше не затягувало. В мене досі нема відрази до музики як до професії. (Сміється).

      - Ви вчилися у двох консерваторіях - Львівській і Київській. Чому?

      - Я вступив до Львівської консерваторії, а звідти мене забрали в армію. Це були напружені роки між СРСР і США - 1962-1963. Всі готувалися до війни. Була повна мобілізація, ліквідували військову кафедру навіть у Московській консерваторії, в медичних інститутах. А окрім того, дуже мало було призовників, адже це, по суті, були діти війни. Я прослужив три роки рядовим у досить-таки не музичних військах. Щоправда, у Львові.

      У ті часи служба була дуже важка, але порядніша, ніж тепер. Були драконівські порядки. Я, наприклад, не знав, що таке дідівщина. Для мене служба - це дисципліна, слово «треба». Важко нині коментувати, чи ці роки втрачені. З одного боку, три роки - це забагато, а з iншого - воно дало фізичний гарт.

      - І чому ви залишили Львівську консерваторію?

      - Тому що одружився. Ми познайомилися з дружиною, коли вона вчилася на першому курсі Ужгородського музичного училища, а я був на четвертому. Її мама у нас викладала, а батько служив офіцером у Мукачеві.

       В армії я вже був одружений. А оскільки тестя перевели на військовий аеродром у Бориспіль, то ми теж переїхали.

Фольк-опера «Цвіт папороті» - це було держзамовлення

      - Шлях у музиці у вас доволі легкий. Станковича якось відразу помітили...

      - Не думаю, що легкий. Але й не скажу, що тернистий.

      - Чим ви це пояснюєте?

      - Я намагаюся уникати конфліктів як особистих, так і соціальних. Наприклад, я займав дуже високі офіційні посади у Спілці композиторів України, але із тисячі спілчан, може, один-два скаже, що я робив на цьому кар'єру. Тому що вона мене мало цікавила.Через те був зручним для різних груп, оскільки всі впевнилися, що мене не цікавлять матеріальні вигоди. Для мене визначальне одне - професіоналізм. А решта - то все дурниці.

      Я не брав участі у внутрішньо-спілчанській боротьбі ні в радянський період, коли це було дуже поширено, ні тепер. Оці всі суспільні пристрасті мене не хвилюють. Я розумію, що це - неправильна позиція. Але я знаю і те, що людина має коротке життя, а хоче ще щось «пікнути». А я б бажав щось «пікнути» на цілий світ. Так що на це просто немає часу.

      - Ви говорите про безконфліктність. А проблеми з вашою фольк-оперою «Цвіт папороті»?

      - Це не я конфліктував. Її просто зняли з прем'єри, закрили. Був такий період... Я утримаюся від коментарів, тому що точно ніхто не знає, чому це сталося.

      Це було у 1979-му, щоб не збрехати. Я був молодим композитором, але у 34 роки вже став лауреатом Шевченківської премії. Мене й досі називають молодим. (Сміється.). Фольк-опера «Цвіт папороті» - це не моя ініціатива, а пропозиція з боку держави, адже це пов'язано з великими колективами. Це були державні гроші, державний контроль, державні колективи. Для себе я міг писати які завгодно фольк-опери і складати їх у шухляду. І невідомо чи вони коли-небудь були б виконані.

       З одного боку, це було замовлення, і я не відчував тиску. І водночас ця робота була зв'язана в той момент з тим, що відбувалося в Україні. Парадокс у тому, що українська тематика була замовлена іноземними фірмами, іноземним імпресаріо. А в той час почали проштовхувати гасло «єдіного совєтского народа», а тут щось таке глибоко національне, українське. Тому цю роботу трактували, як хотіли. Одні казали, що це - авангард, другі, що паплюження народної творчості, треті - відродження націоналізму, четверті - ще щось. Я думаю, вказівка була з Москви, а наші чиновники - раді старатися. Офіційної заборони «Цвіту папороті» не було, її зняли з генеральної репетиції. Але в день прем'єри біля палацу «Україна» зібралося кілька тисяч людей, виламували двері.

       З того часу її доля незавидна. Як найкраще розвалити твір? Розібрати його на шматки. Так і тут - виконувалися тільки окремі частини. Тож все перекрутилося.

      - А чому вона стала така відома, якщо ніколи не виконувалася повнiстю?

      - Вона ж була заборонена! До того ж  багато людей ходило на репетиції. Можливо, відчували, що вона мала стати явищем. Я ж це не спростовую. Це ж не на мою користь. (Сміється).

      - Дехто порівнює ваш «Цвіт папороті» з «Весною священною» Стравінського...

      - Це зовсім інші речі. «Весна священна» - це оригінальна робота. А в основі «Цвіту папороті» - народні пісні. Ясно, що тут багато задавалося і моєї власної музики. Але стрижнем був фольклор. І маразм заборони полягав у тому, що постулати соцреалізму якраз проголошували: музику створює народ. В основі «Цвіту папороті» - унікальний спів степової України. От монголи чи якути співають двома голосами, і ніхто у світі їх не може повторити - це з дитинства виховується. Так і в Україні є дуже специфічний, горловий спів, і він ліг в основу «Цвіту папороті».

«Не буває партійних симфоній чи сонат»

      - Чи були ви «антирадянщиком»? Хоча б внутрішньо?

      - Тепер і колишні перші секретарі говорять, що вони боролися проти системи. Але парадокс полягає в тому, що розвал імперії робили не дисиденти. Я знаю, бо був депутатом Верховної Ради СРСР, коли це починалося. Адже це все розпочав Горбачов, генеральний секретар Комуністичної партії. І майже той самий партійно-комсомольский апарат будує незалежну Україну. Починаючи від двох Президентів України, кожен займав номенклатурну посаду в СРСР. Жодного дисидента там не з'явилося. Пам'ятаю, як за нами бігали в Москві й кричали: «Ану марш звідси, хохли! Іди картошку копай!».

      Система справді своє відживала. Інакше не виникло б нове. Але наслідки ніхто не міг передбачити. Тож не думаю, що, будучи народним депутатом СРСР, був запеклим антирадянщиком. Можливо, тихим. (Сміється).

      - Але ж ви були членом опозиційної Міжрегіональної депутатської групи, до якої належали Сахаров, Єльцин.

      - Так. Але я в принципі далекий від політики.

      - А в 60-70-ті роки?

      - Думаю, що бути в ті часи художником, літератором чи композитором і не мати критичного ставлення - це нереально. Творчі особистості мусять критично ставитися до своїх попередників, якщо хочуть створити щось нове. Це критично мислячі люди. У Швейцарії мої колеги жорстко критикують тутешню соціальну систему. Те ж саме в Канаді. Це нормально.

       Тому і ми розуміли: те, що робиться в СРСР, - це погано. Якби я був письменником, працював зі словом, то, очевидно, по-іншому реагував би. А моя професія пов'язана з тим, що я два місяці можу не знати, який сьогодні день. Наприклад, праця над фільмом, коли за короткий час треба написати музику до двох-трьох серій. Тут хоч-не-хоч треба бути двожильним. До того ж у мене така натура, що я не люблю «світитися». Я завжди старався втекти у тінь.

      - Чи були у вас моменти внутрішньої міграції?

      - Я не вважаю себе дуже розумним. Можу й плюнути, не знаючи, що там похований хтось великий. (Сміється). Людям моєї професії легше, бо музика - найабстрактніше з мистецтв. Тому я завжди знаходив вихід. Мені ніхто не може дорікнути, що коли я був партійним, то писав радісні речі, а нині пишу сумні.

      У мене така доля, і я розумію, що мені навряд чи вистачить життя піднятися дуже високо. Тож продовжую йти, як ішов. Я про це відкрито говорю. І не поливаю брудом те, що було, як і те, що є.

      - Ви писали партійні твори?

      - Дуже мало.

      - Чому?

      - Тому що не буває партійних симфоній чи сонат. А пісень я практично не писав. Тоді співали про партію і комсомол, тепер - про рідну мову. А ситуація ж не міняється.

      - Так що вас врятувало те, що ви писали масштабні твори?

      - Просто інше мене не цікавило. І зараз не цікавить.

      - Як почувалися українські композитори в тих умовах?

      - Нині вони себе гірше почувають. Тоді людина боролася, ставала в опозицію і тим самим себе ліпила. Сьогодні відпали ідеологічні бар'єри, але з'явилися фінансові. У радянські часи композитори не були багатими людьми. Хіба одиниці, які писали пісні. Так, як і нині. Решта мусила заробляти гроші посадою. Наприклад редакторством чи викладанням.

      Була велика різниця між композиторами Москви й України. Якщо за балет «Ольга», який триває три години, я отримав дві тисячі карбованців, то у Москві за нього заплатили б 20 тисяч. І так було у всьому.

      Усе робилося, аби Москва була центром імперії, як колись Давній Рим. Там все мало бути найкращим. Тому що б я не писав, я завжди залишався для них на рівні хутора. А вихід у світ був можливий тільки через Москву.

      Мене рятувало те, що я 20 років пропрацював у кіно, а там були порівняно пристойні заробітки. Це дало мені фінансову незалежність. Тому на роботу я ходив усього сім років. І мене мало цікавило, купить Міністерство культури мій балет чи ні. Хоча якщо за фільм я отримував п'ять тисяч карбованців, то в Америці така робота коштує 50 тисяч доларів.

      - Як ви зустріли українську незалежність?

      - Дуже добре. Я якраз у той час працював у Канаді. І там робилася низка акцій на підтримку незалежності. Я сприйняв незалежність як надію. І вважаю, що так мало бути. Україна має колосальний потенціал - як природний, так і людський. Просто дико, що ми весь час плентаємося у хвості цивілізованих країн. Держава повинна коригувати і направляти суспільні процеси. А в нас вона робить щось протилежне.

«У музиці не може бути вершин, там є тільки піки»

       - Ви багато їздили по світу. В чому унікальність української музики?

       - Вона самобутня, як і будь-яка інша. Це як у полі - кожна квітка має свій колір та запах. Так і народна музика. Як казав Стравінський, вони мають свої «родимі плями». Вже академічні музичні школи ближчі між собою, оскільки це пов'язано з інтеграцією.

       Закарпатська музика більш танцювального характеру, зв'язана з рухом. Для центрально-української, яка виникла серед безкрайніх степів, характерна зосередженість, унікальність гармонії, подачі звуку, зворотів, які не зустрічаються в інших народів. А це і є унікальність - характерна пізнавальність інтонації. Як, наприклад, у коломийці.

      - Ви знаєте багатьох українських композиторів різних поколінь. Які традиції української музики продовжуються, а які відмирають?

      - Нині відбуваються великі зміни в академічній музиці. До чого це призведе, мені важко сказати, бо я - не провидець. Триває «американізація» суспільства, себто масовість. Це впливає на серйозну музичну культуру, де рафіновані напрями починають витіснятися. Оскільки багаті люди починають вкладати гроші у те, що може принести прибуток. Виникає ціла музична індустрія.

       Друге, що б я відзначив, це повернення до релігії. Намагання стати духовними. Наприклад, духовний авангард, який не закладено в церковній музиці. Словом, бачу, що йде дуже активна зміна. Ну а ми, як завжди, попереду ззаду. Ніби чекаємо, що усталиться у світі, аби потім очолити це «позадництво».

      - Як би ви охарактеризували свою музику?

      - Мені це важко робити. Я стараюся, аби було добре. А далі вже від мене нічого не залежить.

      - Чи не заскладна вона?

      - Може бути. Тепер я пишу простіше.

      - Якою буде музика ХХІ століття?

      - Цього ніхто не знає. На все Божа воля. І на те, якою буде музика також. Кажуть, космос розтягується, розширюється. Все кудись біжить. І люди будуть у різні боки тікати - думками, можливостями.

      - Наскільки українська музика відома у світі?

      - Складне питання. А наскільки відомою є бельгійська музика? Я думаю, українських композиторiв виконують у світі не менше, ніж, наприклад, сучасних французьких. Може, менше, ніж німецьких. Бо там держава у різний спосіб підтримує своє. І якщо німецький оркестр їде на гастролі за кордон, то обов'язково виконує німецького класика.

      Останнім часом наша композиторська і виконавська школи нічим не поступаються західній. І я за свої слова відповідаю. Значна частина музичних викладачів у Європі - вихідці з СРСР. А це свідчить про наш рівень.

      - А кого виконують із наших композиторів?

      - Я думаю, що коли назву 20 прізвищ, то це буде справедливо. З нинішніх моїх колег часто виконують, наприклад, Сильвестрова, Скорика.

      - Що Україна привнесла у світову музичну культуру?

      - Вона привносить не менше, ніж інші народи. Хоча ми вважаємо себе третьорядною країною. Ми не є країною третього світу, ми просто поки що загнаний народ. Але він завжди був талановитий, багатий своїми регіонами, традиціями.

      - Які завдання доведеться вирішувати українській музиці найближчим часом?

      - Очевидно, фінансові. Держава має створити атмосферу, яка б дала можливість нормально розвиватися культурі. Якщо у нас немає закону про меценатство, хтось повинен підтримувати цю дуже важливу, але неприбуткову частину людської діяльності.

      - Головний твір вашого життя?

      - Сподіваюся, ще попереду. Коли автор говорить про свій головний твір, то це вже кінець.

      - Маєте якусь мрію?

      - У мене їх багато. Як кажуть: «Дурень думкою багатіє». (Сміється). Головне - щоб ще моглося працювати. Я вступив у такий вік, коли людина відчуває, що вона на Землі тимчасово. У 40-50 років ми відганяємо від себе такі думки, а тепер вони тривожать. Адже попереду вже набагато менше, ніж позаду.

      Мене потішив мій учитель, який недавно, під старість, почав займатися композицією і зараз стільки пише, що дивуєшся, звідки це.

      - Чим цікавиться Станкович, окрім музики?

      - Телевізором. (Сміється). Всім потрошку, але я й раніше не вирізнявся великою цікавістю. Моя стихія - музика.

      - І що слухаєте?

      - Все, що попадеться. Стараюся слухати те, чого не знаю. Колись Лятошинський , в якого я займався три з половиною роки, казав, що пізнати всю музику неможливо. Це абсурд! Але основні напрями, про які говорять у світі, кожен професійний композитор чи музикант повинен знати. Для мене - це робота.

      - Секрети вашої творчої кухні.

      - Їх немає. Чайковський казав, що пише музику, як швець ремонтує чоботи. Кожного дня...

      Ясно, що коли людина пише, вона перебуває у специфічному стані. Але цей стан для мене природний, якщо десятиліттями цим займатися. Ясна річ, бувають різні періоди, і кожен твір створюється по-різному. Часом починається навіть із ненависті до тої музики, яку пишеш, а потім гарно пішло і завершується великою любов'ю. Тож нема ніякого рецепта. Професійний композитор повинен писати постійно. Але це одиницям вдавалося, бо дуже важко. Колись Стравінський запитував: «Що краще - написати музику і потім заробити мільйон чи навпаки: спочатку заробити мільйон і потім писати музику?». Хтозна...

      - Яким був найприємніший подарунок на ваше 60-річчя?

      - Те, що я до нього дожив. (Сміється). Для мене було великою несподіванкою, як багато людей до мене добре ставляться.

      - На вашу думку, що є вершиною української музики?

      - У музиці не може бути вершини. Там є піки. Наприклад, Баха можна порівняти з Гімалаями. Є постаті, які сказали щось важливе, що несе інформацію для поколінь. У нас теж є такі величини - Лятошинський, Ревуцький, Людкевич, Лисенко.

      - А у вас нема відчуття «живого класика»?

      - У нас стільки було «класиків» за життя, а через кілька років про них забували. Звання, посади, нагороди - це все дурниці. Життя настільки широке, що моя скромна праця є лише піщинкою у великому океані.