Україна все ближче й ближче прямує до президентських виборів. Загострюються політичні дискусії у Верховній Раді та в інших державних установах. Щоправда, простежується така провідна тенденція: що ближче до «низів», то політичні змагання, словесні баталії менш активні; але, мабуть, це триватиме недовго — і на первинному рівні з кожним місяцем, а під кінець і з кожним днем ставатиме все неспокійніше.
Виборча полеміка, дискусія і, висловлюючись більш узагальнено, виборча боротьба все більше сконцентровується навколо політичних партій, бо у кожної з них — свої політико-економічні програми, система дій, поведінка, фінансові ресурси, можливості, неоднакова підтримка майбутніх виборців. Уже тепер у Верховній Раді кожного дня все гостріше змагаються між собою дві переважаючі групи депутатів. Одні виступають за те, щоб виборці обирали депутатiв від певної партії (партій). І тільки! Протилежна сторона — пропрезидентська – обстоює принципово інше: 50 на 50. Як було раніше...
Що думаю я з цього приводу? Я за перший варіант! Його сповідують і пропонують «Наша Україна», Комуністична, Соціалістична партії, блок Юлії Тимошенко, деякі інші народні депутати. Відразу висловлюсь однозначно: мій кандидат на президентську посаду — Віктор Ющенко! Чому?
По-перше: він — людина освічена, вихована, культурна, зовнішньо й внутрішньо приємна, професійно підготовлена (успішно працював головою Національного банку України і Прем'єр-міністром), тепер очолює у Верховній Раді найчисельнішу фракцію депутатів; уся його поведінка, виступи — розумні, принципові, толерантні, глибокі за змістом, водночас вони етичні й естетичні, загалом кажучи, вмотивовані, емоційно врівноважені і водночас сповнені поваги до інших, навіть до своїх політичних супротивників.
По-друге: він, Віктор Андрійович Ющенко, поза всіляким сумнівом, — патріот України, тільки він щонайуспішніше може об'єднати всіх патріотів України та близьких до них громадян, спонукати їх до спільних дій, спрямованих на побудову по-справжньому самостійної незалежної держави — України, притому не тільки для етнічних українців, а й для росіян, поляків, євреїв, угорців тощо, які проживають в Україні і для яких Українська держава також стала по-особливому рідною.
По-третє: Віктор Ющенко не обтяжений політично-економічними негативами, він — не «сучасний» український мільйонер, котрий невідомо як ним став; він — людина всебічно приємна і така, яка викликає до себе довіру.
По-четверте: Віктор Ющенко, як мені видається, зможе порозумітися навіть з політично іншими силами, не поступаючись при цьому власними і принципово важливими соціальними принципами.
П'яте: Віктор Андрійович зможе забезпечити потрібні й найбільш ефективні сучасні шляхи розвитку української промисловості, сільського господарства — хто хоче й може успішно вести власне господарство, нехай самостійно працює на землі; а хто на це не здатен — хай працює в колективному господарстві.
Шосте: працюючи Президентом, Віктор Андрійович зможе якнайбільше прислужитися розвиткові української культури, мови, літератури, мистецтва, не забуваючи при цьому і про належний розвиток усіх інших культур населення України.
Сьоме: тільки Віктор Ющенко, ставши Президентом, щонайбільше здатний буде забезпечити європейський розвиток нашої держави і глибоко прогресивні, якнайтепліші, дружні зв'язки з сусідніми державами, особливо з Росією, — на всебічно рівних демократичних засадах, що стане взаємно й однаково корисним для обох сторін.
Україна поки що на економічному й політичному роздоріжжі. Дуже хочеться сподіватися, що цьому невдовзі настане кінець — це по-перше. А по-друге, що теперішня влада на чолі з Президентом Леонідом Кучмою, зрештою, цьому сприятиме.
Теперішній владі бракує такого соціально-національного почуття, як любов до рідного краю, до України як по-справжньому незалежної держави. Бо «українська національна ідея», мовляв, як про це ще років п'ять-шість тому було заявлено офіційно, «не спрацювала» (?!). Поміркуймо: як могла вона спрацювати, якщо в цьому напрямі керівництво України нічого суттєвого не вчинило, по-державницькому не зреагувало, не вдалося до принципово важливих урядових дій? Хоча б навіть словесних, агітаційно-роз'яснювальних, закличних?! Можливо, наше керівництво сподівалося, що це зреалізується само собою. Такого, однак, не буває. У Польщі, наприклад, ніщо польській державній мові не загрожує: вона ж бо єдина в країні. Навіть селяни, виступаючи по радіо, телебаченню, висловлюються так, ніби всі вони зі столиці, з Варшави: по-літературному, нормативно, грамотно в усіх мовленнєвих виявах. Навіть за таких всенародно сприятливих умов польське радіо, телебачення щотижня проводять широку навчально-роз'яснювальну роботу, зорієнтовану на поглиблення польської мовленнєвої культури громадян! У нас же в цьому напрямі чиниться тільки дещиця. Не дивно, що більшість дикторів республіканського радіо, телебачення раз по раз припускається грубих чи досить прикрих мовленнєвих помилок! Коли ж українською виступають не диктори, то натрапляємо на ще гірше: здебільшого вони висловлюються без дотримання літературних норм. Це ж стосується й народних депутатів, крім хіба що тих, які належать до «Нашої України». Інколи здається, що дехто з народних депутатів, ставши кандидатами наук, подекуди й докторами, не навчався у середній школі. Звісно, це не стосується тих, хто ніколи не вивчав української, але прагне оволодіти нею. Натомість російська мова у Верховній Раді, як правило, звучить нормативно. Чому? Обійдемо відповідь на це запитання. Усі, мабуть, знають, чому.
Тепер уже стало очевидним, що Володимир Яворівський помилявся, коли в переддень української державності запевняв нас: «Буде держава, буде й українська мова». Що ж, зусиллями передусім українських патріотів державу відновлено, створено, але з українською мовою в цій державі стає все більш сутужно, скрутно. Це юридично не передбачається 10-ю статтею Конституції України.
Петро ДУДИК,
професор Вінницького
державного
педагогічного університету.