«Вертатись хочу...»

      Вiн помер у Москві 25 листопада 1956 року. Була вже ніч, 23.40. Приїхав з дачі, ліг і почав умирати. Викликали лікарів, навіть якогось професора, котрий нібито, за свідченням дружини митця Юлії Солнцевої, відмовився приїхати. Тепер уже й не знати, як воно було насправді, та й чи має все те значення, коли Довженко усе ж помер?

      На могильному камені, що на Ново-Дівичому цвинтарі, написано ім'я і прізвище, а потому дещо несподіване: «Умер в воскресенье». Значить, воскресне обов'язково. Чи ж так? Пару літ тому на одній з інтелектуальних тусовок його обрали, відповідно проголосувавши, українським Христом. Тільки щось не згадати, чи були коло нього апостоли. Втім одна їх категорія була представлена точно — спадкоємці Іуди.

      За півтора місяця до того він написав добре відомого листа до президії Спілки письменників УРСР. «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені» (10 жовтня 1956, Москва).

      Відповіді не було. А що могла відповісти йому Спілка? Що тут його не треба? Що тут свої мислителі і свої діячі високої безкультурності? Що Москва ні в якому разі не санкціонує його переїзд? Олесь Гончар розповідав, як у 54-му, коли Хрущов став керівником країни, він зустрів Довженка у Москві. «Іду до Микити, — повідомив той. — Буду проситися на Україну...» За кілька днів зустрілися знову. «Ну як?» — поцікавився Гончар. «Хрущов був холодний як лід...»  Не дозволив. Але ж чому? Хай би вже там Сталін...

      Хрущов, як відомо, у передвоєнні, воєнні й повоєнні роки очолював Україну. Симпатизував Довженкові, високо цінував його. Надто ж у роки війни. Саме тоді запропонував митцеві стати головою Верховної Ради УРСР, мало не українським президентом. З деяких оповідей виходить, що цей намір сполошив Олександра Корнійчука — бо ж це він звик триматися поближче до трону. Чи ж не це одна з причин подальших Довженкових бід? Його сценарій «Україна в огні» потрапляє спершу до Лаврентія Берії, потім до самого Сталіна. Потім на спеціальному засіданні Довженка розпинають у Москві, після чого на багатьох пленумах творчих і не дуже творчих спілок його січуть різками, похвицюючи слівцями, які й досі в ходу: хіба що «фашистом» не обзивали. І все — недавній улюбленець Сталіна стає ізгоєм, його позбавляють усіх посад, починаючи з художнього керівника кіностудії, яка носить тепер його ім'я.

      Так, великий вождь і учитель симпатизував Довженкові. Котрий, нагадаю, в часи Громадянської війни знаходився у лавах військ УНР, був «петлюрівцем» — гіршого найменування у 30-ті роки вигадати було важко. Не знати того Сталін не міг. Коли почали проріджувати ряди українських митців, ім'я режисера, можна не сумніватися, було серед перших із тих, що стояли «на виліт». Про це свідчать і опубліковані в середині 90-х матеріали з архіву НКВД—КДБ — за ним уважно стежили, фіксувався мало не кожен крок. Пам'ятаю перше враження од тих записів: майстри! Літературна вишуканість текстів не полишала сумніву: писали ті, хто і мав писати, — письменники. Віртуози пера — так здорово фотографували натуру, так натхненно. Можна навіть вирахувати, хто саме, оскільки, вочевидь, Довженко говорив старанно фіксовані слова людям із ближчого оточення. Радує й те, що коли б не було отих записів, ми знали б про митця менше. Що б там не клепали на працівників невидимого фронту, а справу вони свою знали — винаймали собі людей, котрі любили писати з тієї самої натури. Думаєте, це так просто? То ви не пробували...

      Так чи так, а Довженка не чіпали, хоча раз по раз над ним нависали хмари. Ну режисура — людина знала, що на неї полюють і що головний мисливець давав команду «не трогать», бо ж временно «наш». У щоденниках Довженка є схвильовані рядки вдячності Сталіну: він знав, кому завдячувати життям і свободою. Нинішні хвацькі критики режисера нехай би один день прожили в отакий спосіб... Він жив так роками. Він знав, у якій виставі грає.

      У середині 30-х главковерх-благодійник замовляє Довженку «українського «Чапаєва». Упродовж чотирьох років він робить свого «Щорса». Чому так довго? Бо ж саме тоді переписувалася історія революції і громадянської війни. Одних стирали з пам'яті, інших туди «вшивали», любовно вбудовували. У 37-му, внаслідок отих перипетій, Довженко падає з інфарктом. Сталін кілька разів дивиться знятий матеріал, двічі бракує виконавців головних ролей. Недавно у Москві я зустрічався з Євгеном Самойловим, кажу йому: «Знаєте, кому завдячуєте роллю Щорса?» — «Олександру Петровичу». — «А от і ні. Сталіну. Почитайте недавно опубліковані записи і ви переконаєтеся, що це так...» Навіть він не знав.

      У 39-му фільм нарешті закінчено, а головне — він сподобався Сталіну. Після перегляду він довго розмовляє з Довженком, підвозить його додому, і вони ще довго ходять вулицею попід домівкою, страшенно дивуючи — так це описує один із мемуаристів — навколишніх двірників. Довженко був «нахабним неплатником» за комунальні послуги, як же міг iз ним отак запросто сам товариш Сталін «разговори разговарівать»? Думали-гадали, а потім вирішили: то, мабуть, актор Геловані у гримі і костюмі вождя... (коли недавно я прочитав, як Володимир Путін привіз на «Мосфільм» у своєму авто молодого режисера Андрія Звягінцева, недавнього тріумфатора Венеціанського фестивалю, зрозумів: традиції вождя таки живучі).

      Десять літ тому з'ясувалося: «Щорс», якого я добре знав, насправді на двадцять хвилин коротший від оригіналу. Одразу подумав, що у 60-ті роки Солнцева коротила епізоди, де є Сталін. А от і ні — немає його там, як це не дивовижно. Виходить, що й сам великий кормчий на тому не наполягав. Непростий чоловік, що там казати. А от за сценарій «Україна в огні», на початку 44-го, образився, і тяжко. Та й як було не образитись, коли така симпатична, така «своя» людина поставила під сумнів мало не всю систему, так любовно, так трепетно вибудовувану? Запевняю, ви б теж образились. Особливо ж за національну політику, про що вождь заявив прямим текстом. Точку зору Довженка на ту політику Сталін, вочевидь, знав не тільки зі сценарію...

      Щоденники режисера воєнних літ одкривають нам людину, яка страшенно уразилася долею свого народу. Йому видавалося, що Україна і українці гинуть тотально. І тут його певність у тому, що сталінський режим, попри усі ідіотизми, все ж забезпечить прогрес і просування у світле майбутнє, буквально зникла. Навряд чи, правда, та певність була такою твердою, як іноді це уявляють. У коротких мемуарних записках Солнцевої, скажімо, можна прочитати, як знімали вони у 32-му фільм «Іван» (про Дніпрогес, про те, як селян посунули у місто на «вєлікую стройку»), як починався голод і знімальна група рятувалася риболовлею і наїздами за харчами до столиці.

      Він добре знав і розумів, чим може стати голодомор 30-х (у щоденнику він називає тоді вже страшну цифру втрат — шість мільйонів) — не тільки фізичним, а й моральним нищенням народу, страшними ментальними травмами, котрі виживатимуться століттями. Він уже тоді жахнувся, одначе постарався заховати свої почуття подалі. Не випадково ж знищив щоденники тридцятих років, не випадково Солнцева щось там ховала у своєму домашньому сейфі, і так воно й зникло кудись по її смерті. Тетяна Дерев'янко, багатолітній директор музею кіностудії, розповідала мені, як разом із Довженковою вдовою вони класифікували архів, і там були папки із написами «Сталін», «Берія» і т.п. Хтось прибрав їх подалі від очей одразу потому, як Солнцева відійшла у кращі світи.

      Із щоденника: «Винищення людності в результаті всеї війни буде колосальне. Україна загине. На ній майже не лишиться української людності. Велика нещаслива країна нещасливих людей. Безталанна мучениця...» (18 грудня 1943 р.). У цих словах, власне, концепція Довженка: Україна в огні, Україна стоїть на краю погибелі. Ті, кому так прагнеться вернутися в обійми імперії (не плутати її з російським народом, любімо його скільки завгодно), нехай перечитають Довженка.

      Після нищівної критики главковерха режисера знімають з усіх посад, він опиняється серед ізгоїв. Це ще більше підсилило його трагічну емоцію, йому видається, що й сам він гине. «Я ніби навіщував собі недолю в творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна, дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель» (1 січня 1946 р.)... І це не поодинокий запис... Одразу по смерті Довженка Солнцева, за її свідченням, дзвонила до Києва Миколі Бажану. Просила виконати останню волю небіжчика — поховати його в Києві. Бажан навіть не передзвонив. Не приїхав на похорон — ні він, ні інші. Тільки добрий і наївний письменник Василь Минко, із помітних імен. Отак боялися, отак не хотіли його в Україні — навіть мертвого. Воля московських правителів паралізувала наших холопів назавжди.

      Настав час виконати бажання Довженка (та й його дружини, що суттєво) і перепоховати його прах. Відоме навіть місце — біля Аскольдової могили, звідки він хотів би бачити і рідну Десну, і Дніпро, і київські кручі. Нас iз вами, зрештою, — може, хоча б іноді і нас, пересічних громадян, і наших політиків одвідувала совість, думки про те, що буде з нашими дітьми і онуками. Знову віддамо їх на поталу історичним вітрам, війнам і голодоморам?

      У Київській міській адміністрації уже почалася, як повідомив мені начальник Головного управління культури Олександр Биструшкін, робота щодо правового та організаційного врегулювання проблем, пов'язаних із перенесенням праху великого митця. Будемо сподіватися, її доведуть до логічного завершення, і Довженко повернеться в Україну. Хоча тло для цього не надто вигідне — щойно Довженкове ім'я стерли з фронтону колишнього кінотеатру, його фільми практично ніде в Україні не показуються, пам'ять про нього тоне в купах макулатури — книжкової та екранної. І все менше віри в те, що хтось здригнеться, прочитавши: «Мій час — край загибелі мого народу. Як встати йому на своїх окривавлених ланах? Як обробити їх? (...) Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів! О другорядність, яка страшна сила в тобі! Сонце і небо, і земля, і квіти — ніщо не затулить і не висвітлить творчі неприглядності. О дике поле Європи!».

      ...25 листопада, о 23.40, я запалив свічечку і виставив її на підвіконня. Через пару хвилин її полум'я тихо гойднулося. Може, то озвалася його душа? Я поглянув на сусідні будинки — вони мовчали. Озвітесь!.. Може, хто і озвався. Тільки я не почув.