Мистецтво належить Пінчуку

      Минулого тижня в Будинок художника, який сьогодні має статус ледь не реакційного приміщення — в актуальному культурному житті він участі майже не бере, — стікалися найцікавіші зразки київської богеми. Людей у костюмах у залі слід було шукати з пристрастю, бородаті, волосаті, пірсингуваті, дивакуваті, химерні, просунуті — цього добра навалом, у костюмі, правда, з демократичним гольфом, на виставку прийшла тільки одна людина — олігарх Віктор Пінчук. Але цю костюмну невідповідність Віктору Михайловичу пробачили — адже він за все це платив. Поки що виставка сучасного українського мистецтва «Перша колекція», яку склав у барвисту панораму куратор Олександр Соловйов, — перша ластівка українського приватного Музею сучасного мистецтва, фундатором якого і виступив народний депутат Віктор Пінчук, відомий ще й як грамотний колекціонер живопису. Більшу частину виставки, на якій представлені роботи 50 провідних сучасних українських художників, Пінчук купить оптом для свого музею, але на вернісажі сказав, що поки не визначився із конкретними полотнами та інсталяціями. Напевне ж, за нього це зроблять найкращі консультанти. До роботи над створенням музею сучасного мистецтва Віктор Пінчук, як завжди, залучив іноземних фахівців — експертами виступають відомий російський галерист Марат Гельман та французький куратор Ніколя Бурріо.

      Виставка, хоч і має назву «Перша колекція», але повинна була показати, як на виставці досягнень народного господарства, усі мистецькі досягнення в цій сфері. І показала. Вигороджені білими перегородками закапелки простору нагадували лабіринт, в якому за поворотом раптом виникав телевізор, а з нього якийсь хлопець активно зазивав тебе підійти ближче — і моргав, і кивав, і пальчиком робив іди-іди, і знизував плечима, мовляв, чого ти стоїш як бовдур, ну іди ж. Далі на стіні — чотири подушки із вишитими гладдю портретами (автор — Марина Скугарєва), в одному я навіть когось пробувала впізнавати, але колега зі мною не згодилася, і я теж засумнівалася. В кутку згрупувалися «Темнильнички» одесита Дмитра Дульфана — оригінальні об'єкти із лампочками всередині, схожі на викоханий гігантський будяк, древнього -завра. Далі на екрані стіни двоє в костюмах-саркофагах незграбно кохаються на території Чорнобильської АЕС, а дозатори, зашкалюючи, показують рентгени. Це «Атомна любов» Іллі Чичкана. Фотопроект Сергія Браткова «У мене буде хлопчик»   — це вам не серіал «Секс і місто»,  це 4 жінки зі спущеними колготками і скляночками з чоловічими іменами, в яких, мабуть, сперматозоїди. Портрет Штірліца з мавпою Олександра Гнилицького, одного з лідерів вітчизняного трансавангарду, додає нових емоцій в палітру зойків і вигуків. Блукаючи цими лабіринтами креативу, можна наштовхнутися на багаття у кутку — правда, багаття у телевізорі, а ялинові гілочки для його підтримання, на телевізорі, справжні; на випалені картинки Кирила Проценка, на живописні імітації Олександра Ройтбурда. Словом, імена всім відомі, а обличчя  знайомі, така собі тусовка, що робить глобалістське мистецтво, тобто зрозуміле в міжнародному художньому контексті, світовий мейнстрім. На це й орієнтувалися експерти — не на національні особливості художнього процесу, а на інтернаціональну впізнаваність почерків, кодів і напрямів. «Добре, що в Україні сучасне мистецтво із зони молодіжних виставок і підвалів андеграунду перетворюється в мейнстрім, — сказав на прес-конференції Марат Гельман. — У цьому проекті ключове слово — музей, бо музей — це попадання у вічність. Є музей сучасного мистецтва — є країна».

      Поки що планів щодо нерухомості, тобто щодо приміщення майбутнього музею, наближені до Пінчука галеристи не видали. Концепція, схоже, поки  теж коливається разом із генеральною лінією. На першій виставці, крім суто українських художників, є й роботи тих, хто народився в Україні або працював тут якийсь час, але зараз прилаштувався поза теренами. Планується нібито і залучення до фондів робіт східноєвропейських художників. Поживуть — побачать.

       Ясно дві речі — на арт-ринку з'явився сильний гравець, і цей бізнес стає перспективним і в нашій країні також. Історія з грандіозною колекцією живопису «Градобанку», який теж хотів створити під неї музей, але планети не стали, карти не лягли — і цей гаргантюельський шматок дістався державі, теж доводить, що капітал улігся, почуває себе захищеним і подумує про вічність.

      А Пінчук... Врешті, що ми знаємо про важке життя олігархів? У мене в оточенні, наприклад, жодного знайомого олігарха, тож і суджу про них то по інтерв'ю— звичайно, ділю на сто, то по ділах їх — білих і чорних, а музей сучасного мистецтва — добра справа. На горішньому аудиті зарахується.