Східна брама України

      Ми їхали в Луганськ з Ужгорода. З кордону Євросоюзу - до кордону з Росією. 1500 кілометрів безкінечного хитання полицями, вагонами, тамбурами і туалетами. Півтори доби у задушному товаристві несвіжих тіл і неймовірної кількості спожитого пива та цигарок. Ми їхали на гастролі.

Заповідник історії СРСР

      Яка все-таки Україна до дідька велика! Така думка приходить на черговій станції Шепетівка, Коростень чи що там ще, де вареники, раки, деруни і навіть м'які іграшки висаджують вам просто на голову.

      Що я знав, їдучи на другий край своєї немаленької Батьківщини? Що Луганськ двічі перейменовували на Ворошиловоград. (Одного разу мало?). Що це найсхідніша область України. Що це частина Донбасу і тут добувають третину вугілля. Що в третьому турі президентських виборів за Януковича тут проголосували 93%. А ще - що Луганщина удвічі більша за Закарпаття за площею і за населенням. Ну і, ясна річ, - міфологія останнього часу про «бандюковичів» і «янучар».

      Чого я не знав? Що символом області є байбак. (Великий гризун, товстий і незграбний, що живе у степу в норах. З ранньої осені до весни впадає у сплячку. Цінний своїм хутром і жиром). Байбак навіть є на гербі області. І мені здається, що в ньому є щось від тутешніх жителів.

      Не знав я, що почесним громадянином Луганщини є Кучма і його портрет досі прикрашає облдержадміністрацію. Що в центрі Луганська я надибаю три пам'ятники Леніну, один - Дзержинському, Ворошилову, Пархоменку, молодогвардійцям, героям громадянської війни, партизанам, «борьбу познавшим борцам за коммунизм», першому секретарю обкому і ще бозна-кому із підручника історії СРСР. Живий заповідник недавнього минулого!

      Що тільки на 15-му році незалежності діловодство в обласній державній адміністрації (!) переведено на державну мову. Що від Луганська до Росії 30 кілометрів і тільки тепер почали облаштовувати кордон, який тут тягнеться аж на 750 кілометрів.

      Як водиться, нас поселили в готелі під назвою «Совєтская». Сервіс - згідно з назвою: гаряча вода за невідомим нікому графіком, неймовірний гул автостради за вікном і ремонтні роботи на нижніх і верхніх поверхах.

      Перше, що впадає у вічі у Луганську, - сміття, бездоріжжя і бродячі пси. Але цим ужгородців не здивуєш. Такого добра і в нас вистачає. Тут ми справді - Схід і Захід разом!

      Центральний майдан називається в народі «Дураковка». Ввечері тут збирається молодь , аби в тісному колі провести час за пивом і балачками. Стільки підпилих в одному місці я вже давно не бачив! Деякі з них налаштовані не тільки споглядально. Тож окрик у спину: «Ти чо толкаешся-то?!» додасть вам необхідної дози адреналіну.

      Буденність для Луганська і екзотика для Ужгорода - дівчата в центрі міста з пляшкою пива в руках. Причому в будь-який час доби. До речі, таксі вночі вас у деякі райони міста може відмовитися везти. Береженого Бог береже. До речі, Луганщина -серед лідерів за наркоманією, СНІДом та туберкульозом. Як і за рівнем зарплат.

      Місцевий журналіст розповів, як в юності мріяв відсидіти хоча б рік у в'язниці. Бо коли забрали за грати брата його однокурсника, того зразу заповажали. Не дивно, що Януковича тут сприймають майже як ідола, а розбите до кровi обличчя можна побачити серед білого дня в центрі міста.

      Але, попри це, ми почували себе в Луганську доволі безпечно. Нашу українську мову толерували, деякі навіть відповідали нею. Кажуть, що кілька років тому ситуація була набагато гірша. Але після того, як українською заговорили Янукович і донецький телеканал «Україна», луганці звикають її принаймні чути.

      Щоправда, вирахувавши, що ви не «мєстний», вас тут же «лохануть». Причому не на копійки. За українську мову в таксі чи в барі ви ризикуєте заплатити удвічі більше. Ну і побудь тут патріотом!

У Луганську були дві доби: давньокам'яна і совєтська

      Історія міста на річці Лугань бере початок від козацького поселення Кам'яний Брід. Цікаво, що дотепер цей одноповерховий мікрорайон так і називається. Сама річка - невелика і забруднена - навряд чи може служити символом міста. Тут Уж поза конкуренцією.

      Натомість місцеві історики воліють розпочинати історію Луганська з указу російської самодержиці про заснування ливарного заводу - себто два століття тому. А взагалі тут усе починається від революції. Прийшов Ленін, кепкою махнув - і все почалося. Як пожартував хтось, погортавши довідник міста, у Луганську були дві доби: давньокам'яна і совєтська.

      Тож не дивно, що ментальний тип «гомо совєтікус» характерний саме для шахтарського регіону. Зрештою, все інше винищувалося ще у зародку. Місцеву професуру кілька разів тотально проріджували через сталінські каземати. Зруйнували півтисячі храмів, у тому числі й кафедральний собор. Про русифікацію й говорити не варто. Вона тотальна. На півмільйонний Луганськ, де більшість українців, - одна українська школа. Натомість будувався новий тип людини - «гегемон», «пролетаріат», «сіль землі».

      Відкривалася шахта, довкола неї виникали «посьолки», куди стікався різний народ з усієї «необ'ятної Родіни»: колишні зеки, політичні біженці, пройдисвіти, яким не сиділося вдома. Чи просто ті, хто гнався за кращим заробітком чи новим горизонтом. Це все варилося в одному казані під дбайливим наглядом партії і гаслами про «совєтского чєловєка», «Родіну-мать», «Донбас порожняк нє гоніт».

      Велика рухливість населення не дала змоги сформуватися глибоким традиціям, як на Західній Україні. Тут все живе зовнішньою бутафорією. Знаменитою вже стала фраза луганського шахтаря: «Мнє всьо равно: «ковбаса» чи «колбаса». Аби вона була».

      Звідси і дивовижні за одностайністю результати голосування. Пояснюють це здебільшого тим, що шахтарі звикли до дисципліни і солідарності. Інакше в шахті не виживеш. Тож вірять своїм керманичам. Спочатку - Симоненкові, тепер - Януковичу, видаючи на-гора рекордні голосування як за одного, так і за другого. Життя тут нехитре і трудяги простіші - як у почуттях, так і в діях.

      Тож нічого дивного нема, що при владі тут перебувають люди ще з совєтської епохи. Лідери області - Єфрємов чи Тихонов, які нині уособлюють тут Партію регіонів, ще донедавна - голови облдержадміністрації та обласної ради. Причини законсервування ситуації якраз у тому, що влада на Луганщині практично не змінювалася. Ті ж кам'яні обличчя з вольовими підборіддями добре відомі з радянських фільмів про секретарів обкомів.

      Якщо на Закарпатті за 15 років незалежності змінилося 7 «губернаторів», то на Луганщині зміни почалися лише за президенства Ющенка. Недавній керманич області Геннадій Москаль добре відомий закарпатцям. Але в Луганську його становище було незавидне. Очоливши список блоку «Наша Україна» до обласної ради, він навіть не став депутатом.

      Вигравши вибори у Донбасі на всіх рівнях, Партія регіонів, яка, радше, нагадує обоз попередньої влади, поки що не має тільки одного - президентської вертикалі. Якщо їм віддадуть і цей останній важіль впливу, важко прогнозувати, що буде в цьому замкнутому в себе регіоні. Дехто каже, що Україна його втратить назавжди.

      Для прикладу, в Луганську будують мечеть і синагогу, але місце для православної церкви Київського патріархату доводиться зубами вигризати. Місце для хреста жертвам Голодомору міська влада виділяла протягом місяців. Хоча ініціатива йшла від «губернатора». Натомість перед облдержадміністрацією встановили хрест «жертвам бандеровцев». Без усiляких дозволів. І стояв він там доти, поки вночі активісти «Пори» його не спиляли. Ось така партизанська війна за національні цінності.

Об'єднує нас значно більше, ніж розділяє

      Але Луганськ - місто парадоксів. Гастролі Закарпатського українського театру тут проходили «на ура». Повні зали з квитками за ціною, значно вищою за місцеві, тривалі овації глядачів перекреслювали антиукраїнський міф цього регіону. А присутність на виставах трьох заступників «губернатора» різко контрастувала з відсутністю інтересу до свого театру закарпатських можновладців.

      «Луганськ - світанок України», - так образно висловився хтось із місцевих. «Ага, - подумав я. - Тоді Ужгород - її сутінки».

      Найбільший контраст між нашими регіонами - це село. От якби чорноземи Луганщини об'єднати з охайними і впорядкованими закарпатськими селами - ото би був результат!

      Від'їжджали ми з краю териконів, байбаків і кам'яних половецьких баб з іншими очима. Попри все, ми не відчували себе на чужині. Скільки ще треба часу, щоб стереотипи, будовані політиками і журналістами, були подолані? Бо об'єднує нас значно більше, ніж розділяє. Просто потрібні зусилля у напрямку взаємопізнання і взаємопритягування. Можливо, наші діти будуть значно ближчими.

      Тому, розпиваючи у вагоні пляшку «Луга-Нови», ми горланили нестаріючу пісню Шевчука: «Родіна! Пусть крічат: «Уродіна!». А она нам нравітся. Хоть і не красавіца...» Попереду лежали 1 500 кілометрів через Харків, Суми, Київ, Вінницю, Львів з усіма необхідними атрибутами і пригодами...

Ужгород-Луганськ.