Сім любовей доктора Сулими

       Готуючи до друку збірку своїх літературно-критичних статей, доктор філології Микола Сулима, схоже, мимоволі подбав про те, щоб уже в її структурі чітко визначались дослідницькі пріоритети автора. Та навіть із назви - «Книжиця у семи розділах» («Фенікс», 2006) - одразу видно кількість основних предметів вивчення упродовж майже тридцяти років.

      А варто перегорнути перші сторінки й заглибитися в читання, як уповні розкривається весь спектр наукових зацікавлень. Починається він, як і слід очікувати від фахівця з давньої української літератури, статтями про письменницьку практику Середньовіччя, об'єднаними в розділі «Медієвістика», далі протягується крізь бурхливий початок минулого століття (розділ «1920-ті рр.») і сягає найостаннішої пори - яскравих поетичних дебютів Сергія Жадана та неоавангардистських гуртів на межі тисячоліть. Можливо, назві присвяченого їм розділу «Шістдесятники й постшістдесятники» личила б більша термінологічна точність, бо саме слово «постшістдесятники» закріпилось у поточній критиці за цілком певною поколіннєвою групою (Михайло Григорів, Микола Воробйов, Віктор Кордун та ін.), його важко співвіднести з творчістю, скажімо, згаданого вище Жадана. Доповнюють їх два тематичні розділи, у яких зібрано віршознавчі та компаративістські дослідження.

      Однак хто знає Миколу Матвійовича ближче, той може підтвердити, що кожен із названих розділів для нього є не лише сферою службової діяльності в Інституті літератури НАН України. За кожним стоїть глибока особиста зацікавленість і - без перебільшення - любов до обраних тем, яку він зберігає протягом багатьох років. Це надто добре видно зi ще двох розділiв, які заслуговують, щоб на них зупинитись окремо.

      «Шість етюдів про Михайля Семенка» закорінені ще в юнацьких роках дослідника: колись уяву студента-філолога розбурхала неординарна постать фундатора й одноосібного лідера українського літературного футуризму Михайля Семенка. Репресований поет, котрий, до всього, ще й у пору громадянської війни покинув більшовицьку партію, був для офіційного літературознавства персоною нон-грата - томик вибраного завдяки значним зусиллям з'явився аж 1985-го, хоча інших його братiв по перу видали ще за хрущовської відлиги. Із року в рік Сулима по зернинці збирав нові архівні матеріали, і літературознавчі етюди додавали нових штрихів до портрета відомого письменника, про якого нарешті можна було писати. Діяльність Семенка на посаді головного редактора Всеукраїнського фотокіноуправління, його зв'язки з Петербургом та рідною Полтавщиною - теми окремих публікацій.

      І раптом - як сніг на голову: «Михайль Семенко у Львові»! Автору цих рядків, який присвятив немало власних студій нашому головному футуристу, зустрічався з людьми, які його знали особисто, заголовок видався неправдивим: «Та ж він у Львові ніколи не був...» Виявляється - був! Зачепившись за випадкове свідчення, Микола Сулима розшукав докази, що по дорозі з Німеччини в лютому 1929 року Семенко на короткий час заїхав до Львова, де погостював у художника Павла Ковжуна - свого соратника по найпершій футуристичній групі. Для семенкознавства (а чому б не існувати такій дисципліні?)- це маленька сенсація.

      Наступна тема (і назва розділу) належить до дражливих: «Україна і Нобелівська премія з літератури». На моє глибоке переконання, надто багато розмов довкола неї можна розцінювати як симптом комплексу національної меншовартості. Врешті-решт, вона відбиває усього лиш суб'єктивну думку групи членів Шведської академії, яка колись «не помітила» таких велетів, як Джойс і Пруст, зате присудила «Нобеля» деяким літераторам другого ряду, котрих би зараз ніхто й не згадав, якби їх імена не стояли в переліку лауреатів. Врешті, кожна розвинута національна література повинна бути самоцінною незалежно від того, що про її чільних творців думають у Стокгольмі (хоч ніхто й не проти, щоб там про них думали добре).

      Проте істина зазвичай лежить десь посередині - уникати обговорення теми теж не випадає. Сулима точно знаходить потрібну інтонацію, яка відбиває погляд ученого, що намагається об'єктивно дослідити ще одну сторінку історії літератури - в радянську пору вона теж перебувала під негласною забороною (як сміють «хахли» зазіхати на міжнародне визнання?!). У статтях, написаних у різні роки, автор аналізує ситуацію, що складалася навколо українських письменників, котрих називали найвірогіднішими претендентами на Нобелівську премію і навіть висували. У їхньому колі - Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Улас Самчук, Василь Стус, Олесь Гончар, Тодось Осьмачка (останній, до речі, на цю премію висунув себе сам). Вичерпна інформація, оперта на документи, не залишає місця для домислів любителів знічев'я попасталакати про «українського Нобеля».

      Звичайно, вище йшлося не про всі любові Миколи Сулими. Можна було б згадати і про його філателістичні уподобання, і про захоплення кінематографом. Але то вже залишилось поза межами «Книжиці».