Перш ніж кидати держмилостиню у шапку кінопенсіонера, подумайте про глядачів

     Наприкінці квітня я разом із кількома українськими кіномитцями перебував у Москві, де відбувався ювілейний, уже десятий, Кінофорум національних кінематографій країн СНД і Балтії. Найприкрішим для мене був останній день, коли зустрів молодого режисера Ігоря Стрембицького (того самого, що рік тому отримав Золоту пальмову гілку в короткометражному конкурсі Каннського кінофестивалю) у фойє колишнього Держкіно СРСР (саме там і відбувалися кінофорумні покази). «Їду на «Мосфільм», - поінформував він мене. - «Навіщо?» - «А там буде зустріч... Словом, є ідея однієї роботи тут». - «Як то? А в Україні?» - «А там таких ідей немає...»

      І це, власне, все про нього, про наш кінематограф. Принаймні його державний сектор. Фінансування тут практично зупинено. Кажуть, що ось-ось знову поновлять. Тільки чуємо це ми вже рік, а віз і нині там. Стоять кіностудії. Останні миші догризають рештки нехитрого реманенту. А режисеру-документалісту Стрембицькому навіть із відблиском золотої пальмогілки грошей поза бюджетом знайти важко. То ж треба складати пожитки й рушати на заробітки. Вам не хочеться запитати мене, кінематографіста, як я ставлюся до нової, такої «демократичної» і такої «культурної», влади? Правильно, про що тут запитувати...

Між артхаузом і мейн-стрімом

      На Кінофорумі Україна була представлена доволі скромно, а все ж на тлі колишніх братніх кінематографій ми ще тримаємось. Хоча цьогорічна програма українців була слабша, ніж звичайно. А що було виставляти з ігрових, скажімо, фільмів, окрім Happy-people (такою є оригінальна назва, що означає «Щасливий народ») Олександра Шапіро? Той самий, що вже був у одній із програм Берлінського фестивалю, де викликав зацікавлення публіки. Постановник стрічок «Цикута» і «Путівник» щороку знімає по фільму, не просячи жодної державної копійки. Цього разу режисер обирає світ так званого гламуру, пещених і розбещених людей, котрі запускають гру: як пошвидше зруйнувати свій бізнес...

      Великий прихильник українського кіно (такі люди трапляються) московський критик Олександр Шпагін доволі високо поцінував новий фільм. «Режисер відчуває цей світ, - сказав він під час обговорення. - Ситі люди поза якоюсь духовністю. Той самий піпл, котрий хаває попсу. Оцей піпл і досліджує Шапіро. Щоправда, фільм видається надто статичним. Одначе це робиться свідомо. Інші цю реальність показують із драйвом, він же її споглядає...» Була й критика, в тому числі автора цих рядків: мені видалося, що режисер зображує світ, у якого «поїхав дах», аж надто зсередини. Коли п'яного грає і справді нетверезий актор - відомо що виходить. Так воно й у Шапіро...

      Була на Кінофорумі ще одна ігрова стрічка з Києва - короткометражна «Філософія» Алли Пасікової. Учениця Юрія Іллєнка зробила фільм в об'єднанні «Дебют» на Кіностудії імені О. Довженка за сценарієм Олени Урсакі. Хоча я повірив би, аби сказали, що за мотивами оповідань Григора Тютюнника, - так схоже. Новела з дуже простою і лаконічною історією. Вертаючись із похорону, сільський музика (Микола Боклан) завертає на часину до самотнього сусіди (Ярослав Гаврилюк). У розмові з'ясовується, що ховали того дня жінку, в яку замолоду був закоханий той одинак. І от цієї хвилі він розуміє, як багато в житті не збулося, прогуркотіло повз, як залізничний потяг... Доволі точно вибудовано й зіграно, хоча й без одкровень мистецького плану.

      Не соромно було в Москві й за наше документальне кіно, яке представили фільми «Подорожні» Стрембицького (класик світового кіно Герц Франк сказав, що надзвичайно високо поціновує цю стрічку), «Люди майдану. Nevseremos!» Сергія Маслобойщикова (спроба аналітичного підходу до підсумків Помаранчевої революції), «Адам і Єва» Мурата Мамедова (важкий побут шахтарської сім'ї, що не втрачає духовного підгрунтя). Достойно виглядали у програмі анімаційного кіно наші Степан Коваль («Злидні») і Наталя Марченкова («Про кішку, яка упала з неба»).

      Словом, попри все, нам є що показувати на фестивалях - більше того, ми не так уже й рідко щось на них виграємо. Особливо, коли йдеться про документальні фільми. Нагадаю про перемогу в Каннах Стрембицького, а Романа Ширмана (фільм «Небезпечно вільна людина»)- на Відкритому російському фестивалі в Єкатеринбурзі. До того ж картину Ширмана було включено до номінації «За кращий зарубіжний фільм» на здобуття російської кінопремії «Ніка». І це тільки два, хоча й найпромовистіші, приклади того, що ми можемо. Одначе головною «темою» нашого кіно є не успіхи на фестивалях, а забезпечення його присутності в кінопрокаті й на телевізійному екрані. Практично відсутнє те, що називають мейн-стрімом, себто фільми, які головним чином дивляться глядачі, що приходять до кінотеатрів.

Дорожня карта у світле майбуття

       Виробити програму дій щодо реформування кінематографа та інших сфер культури було покликано недавнє засідання Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України. На ньому затвердили проект Дорожньої карти до Програми розвитку культури українського суспільства. Програма загалом непогана, зокрема й у частині власне кінематографічній. Передбачається і технічне переоснащення Кіностудії імені О. Довженка, і реконструкція кіноархіву, і забезпечення сприятливого податкового режиму для кіновиробництва шляхом змін до законодавства... І т.д. і т.п. Тільки надто вже це знайоме - який рік товчуться одні й ті самі пропозиції, щоразу влада обіцяє і - і нічого не робить. А головне - майже все це є в давно прийнятому законі про розвиток кіноіндустрії на 2003-2007 роки. То чи не краще заходитись виконувати той закон? Бо ж знову - за рибу гроші: плани напишуть і сховають у шухляду до кращих часів.

      Цього року, напевно, буде, як завжди. Допоки вимальовуються маршрути просування у майбуття, кінематографічна галузь не фінансується... На середину травня, як поінформувала новоспечений голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль у недавньому інтерв'ю «УМ», на кіновиробництво виділено півтора мільйона гривень. Із передбачених бюджетом майже п'ятдесяти. З точністю до останньої копійки повторюється ситуація минулого року. Гроші, очевидно, і нині посиплються під кінець сезону - освоїти їх буде практично неможливо (робота над фільмом є справою досить повільною), і вони знову згорять. А нам вкотре розкажуть втішну казочку про труднощі у сфері економіки. Тільки ж чи повірите ви людині, котра їздить на «Мерседесі», що у неї не вистачає 50 копійок на придбання книжечки? Бюджетна сума на кінематограф така незначна, що навіть смішно говорити.

      Щоправда, є інша точка зору. «Не дають грошей - і слава Богу!» - каже дехто з революційно настановлених людей. Немає кращого способу загнати в домовину справу, як доручити її державним чиновникам. Віддайте кіностудії у приватні руки - і кінематограф у нас неодмінно з'явиться. А від держави вимагається одне - встановити чіткі правила гри, пильно стежити за дотриманням законодавства. При цьому неодмінно посилаються на Росію: от у них...

      У них справді ситуація не для порівняння - кількість фільмів для кінотеатрального прокату перейшла межу сотні назв, телесеріальний «продукт» заповнив чаші есендівських телеприймачів, у прокаті все впевненіше з'являється російський мейн-стрім. Одначе звернімо увагу ось на яку цифру: досі близько 90 % коштів на кінематограф виділяється з держбюджету. Звідти профінансовано і радикальне переоснащення (найсучаснішою технологією!) низки державних кіностудій. «Мосфільм», скажімо, який продовжує лишатися у державній власності й при цьому є більш ніж успішним комерційним підприємством. Один із секретів успіху лежить на поверхні - вдалося запустити механізм розвитку інституту продюсерства. В новітній історії російського кіно з'явився такий персонаж - продюсер, людина, яка не тільки відповідає, а й напряму зацікавлена в тому, щоби вироблений фільм дійшов до глядача. У нас продюсер - все ще екзотика, й відтак вироблена кінострічка нагадує автомобіль, якому забули приробити колеса. Тож і лишається на заводському складі готової продукції. Так було, так є уже більше десяти років.

      Що почало мінятися, так це ситуація із впровадженням української мови в кінотеатральному прокаті. Зміни відбуватимуться еволюційно, поетапно. З 1 вересня почне діяти квота на тридцятивідсоткову квоту фільмів українською мовою, далі - більше. Це рішення наразилося на шалений спротив деяких дистриб'юторів, поширювачів фільмового продукту. Зрозуміло, чому - вони так добре влаштувалися, будучи фактично складовою російського кіноринку. А тепер їм пропонують стати незалежними й відтак забезпечити цю незалежність матеріально...

      Відтак крик: у нас немає ніяких можливостей забезпечити україномовність зарубіжних фільмів без додаткових коштів, що означатиме економічну невигідність прокату. Звісно, що так - значно простіше брати у росіян готовий фільмець і розтикати його по кінотеатрах. Це, до речі, один із елементів культурної експансії Росії - ми тим самим фактично лишаємося під її ковпаком. Той самий крик був колись і щодо телебачення - і, як бачимо, світ не обрушився, стеля лишилася на місці.

      Мовна проблема розглядалася 31 травня на ще одному засіданні Національної ради з питань культури і духовності. Визначено низку заходів, які будуть представлені уряду у вигляді пропозицій. Мій особливий спротив викликає «порада» щодо створення нового міністерства - державної мови та інформації. По-перше, це смішно - хоча б тому, що викликає асоціації з оруелівським Мінправди. По-друге, дискредитує укладачів таких планів. Якщо вони думають, ніби все можна вирішити адміністративними заходами, то постає питання: коли вже наші «професійні українці» звільняться від рецидивів радянщини і більшовизму? Ну, не вирішуються проблеми гуманітарного плану простим натискуванням на командні кнопки.

      Втім трапляється, що надії покладаються і на людей з чиновницької адміністрації. У травні відбулося призначення нового голови Державної служби кінематографії Ганни Чміль (див. інтерв'ю з нею в «УМ» за 18. 05.06). Її призначення на цю посаду в травні стало топ-новиною для кінематографістів. Людина з великим досвідом управлінця саме в галузі кіно, вона має запас ідей щодо реформування галузі. Затвердження на посаді було доволі тривалим, оскільки викликало спротив групи кінематографістів та адміністраторів. Це має свою історію - кілька років тому Чміль «ушлі» з Мінкультури: не в останню чергу внаслідок оголошеного нею курсу на радикальне омолодження режисерських кадрів. Стара гвардія і показала їй «кузькіну мать»...

А ми нашого «Оскара» та й піднімемо...

      Наприкінці квітня й у травні на телебаченні відбулися два помітні ток-шоу, присвячені долі українського кіно - спершу в програмі «Свобода слова» Савіка Шустера (канал ICTV), а потім на «Толоці» (УТ-1). Перший викликав розчарування у багатьох, судячи з відгуків. Ведучий, аби зробити «шоу», запросив відомого російського парламентарія із фракції Жириновського Митрофанова. Той, не кліпнувши, роз'яснив присутнім, що говорити власне ні про що - українського кіно ніколи не було (у підтексті лишився інший, суттєвіший, зміст: як і «вашої Хохландії»). Українські мистці образились і почали захищатися. До прикладу, Микола Засєєв-Руденко навів неспростовний, як йому видавалося, приклад: першим радянським фільмом, удостоєним американського «Оскара», був український фільм «Райдуга» Марка Донського. І влучив пальцем у небо (хоча ніхто його не спростовував): це вигадка, яка уже декілька десятиліть гуляє різними часописами і навіть енциклопедичними довідниками. Ніякого «Оскара» стрічка Донського не отримувала, досить зазирнути у довідник Американської кіноакадемії. Хоча заокеанська нагорода в неї справді була - її присудила Асоціація радіо і телебачення США наприкінці Другої світової війни. Ну, хтось і вирішив: у тих янкі інших винагород не існує, і прописав «Оскара», чим пишаються досі.

      Інший сюжет програми Шустера - та сама ситуація з українізацією вітчизняного прокату. Артхаузне, високомистецьке кіно загине, - голосили одні. Бо ж такі фільми не окуповуються, а тут ще додаткові витрати. Словом, усе за відомою формулою: як би змінити ситуацію так, щоби нічого не міняти? А на мої, глядача, культурні потреби наплювати. Зрештою, найточнішим, як видалося, було резюме однієї знайомої: «якщо у вас такі кінематографісти, ніякого кіна мені від них не треба...» Трохи цікавішою і динамічнішою виглядала програма «Толока», хоча й там весь час збивалися на речі, котрі рядовому глядачеві навряд чи можуть бути цікавими. На все це можна було б відповісти знаменитою реплікою товариша Сталіна: а нєту у меня для вас другіх...

Звідки візьмуться інші?

      Ну справді - де їх взяти? Старше покоління мислить категоріями радянського штибу: дай йому грошей, а там хоч трава не рости. Ідеалом є облаштування кіно часів Горбачова, коли бюджетні гроші продовжували виділяти, а контроль, цензорсько-редакторський, прибрали зовсім. Головне тут - «пробити» свій сценарій, хоч би там що. Деякі мастодонти демонструють цей вишкіл і досі. Виникнуть проблеми - так самого Президента, чи, як мінімум, міністра, дістанемо. І дістають, оповідаючи казки про свої міфічні звання і звитяги. Як такому не «порадєть», не підкинути копійчину: нехай заслужонний чоловік побавиться ще раз в улюблену гру. Тільки одна порада Президенту та іншим високопосадовцям: перш ніж кидати державну милостиню у шапку кінопенсіонера, ви про нас подумайте, про глядачів.

      Інші все ж починають з'являтися. Ось приклад із травня, коли на екранах демонструвалася картина «Штольня» (виробництво Suspense Film, «Артхауз Трафік») режисера-дебютанта Любомира Кобильчука. Оператор фільму, недавній випускник Інституту кіно і телебачення Національного університету культури і мистецтв Олексій Хорошко подаровані батьками гроші на купівлю квартири вклав у роботу над проектом. Не страшно, що фільм багато в чому ще учнівський. Головне, хлопці все зробили самі - і фільм, і продюсування, і прокат. Бодай скромний, але ж фільм дійшов до глядачів, і хто захотів, той побачив. Вони не просили в держави милиць, одразу пішли самі. Не дуже впевнено, що й природньо. Одначе це вже нова генерація, що і тішить. Милостині вони вже не попросять - ні в кого.

      «Штольня», на відміну від недавніх «Помаранчевого неба» Олександра Кирієнка і «Прорвемось» Івана Кравчишина, не має відсилань до політичної реальності. Студентський соціум, з його жорсткими правилами співіснування: сильніший гнітить слабшого. Герої стрічки навчаються у ВНЗ, вони майбутні археологи. Попри цілком сучасні реалії, очевидною є казковість фабульного, подієвого настановлення.

       Уся п'ятірка їде на розкопки під керівництвом професора. Поїздка обіцяє бути не тільки цікавою, а й приємною. Одначе в дорозі об вітрове скло авто розбивається якась птаха, лишаючи кривавий слід. Швидке відсилання до жанрової сполуки фільму жахів. Чіткий сигнал про смерть, яка чигає над героями. Режисеру, і це надто помітно, дуже хочеться навчитися робити фільм за чітким жанровим принципом. Причому за американськими лекалами. Кажу це без найменшого осуду. Учнівство і починається з того, що змальовують, копіюють класичні зразки. Досі таким зразкам у нашій кіноосвіті не надавали якогось значення. Нині вже не те... Історія про кривавого фанатика, котрий повівся на служінні давньоруському божеству Перуну (традиційний для фільмів жахів персонаж, що керується містичними мотивами) й відтак убиває тих, хто посмів доторкнутися до підземних таємниць, виглядає дещо самодіяльно. Звісно, сильніші персонажі здрейфлять і загинуть, а головний герой, такий собі сучасний Котигорошко, переможе, отримавши в нагороду омріяну дівчину. Як і має бути: справедливість є, і заради неї варто знімати фільми.

       До речі, порада молодій колезі Ользі Брюховецькій - бути точній в аргументації. Бо ж, радіючи незалежній ході молодих, плутається у фактах. Скажімо, Кобильчука визначає як «випускника університету культури» («Корреспондент», 2006, 22 квітня). Це ж що за університет? Коли той, що культури і мистецтв, національний, то режисер його не закінчував. І взагалі, кпини щодо відсутності кіношколи в Україні, вочевидь, перебільшені й вимагають, як мінімум, конкретних знань ситуації. А так виглядає дешевим журналістським наскоком.

      Правда у тому, що нове українське кіно постане тільки разом із новими іменами. Це не значить, що старше покоління належить відправити на піч (хоча декого і не завадило б; той, хто мишей давно не ловить, мусить звільнити майданчик для ловів). Конкуренція - без неї недосяжною є висока якість фільмів, без неї у крові старших ніколи не з'явиться адреналін. І «Оскар» не з'явиться - не вигаданий, а реальний. 

      P. S. Остання інформація: Ігор Стрембицький отримав пропозицію телеканалу «1+1» зняти фільм про Івана Франка. А «Штольню» показали в Каннах. Щоправда, тільки на кіноринку. Одначе й це немало. Продюсер та режисер фільму довели до відома громадськості, що фільм (українською мовою, до речі) «прокатали» всією Україною. Зібрали щось біля півмільйона гривень. Не густо... Ну коли не по-більшовицькому, а по здоровому глуздові, то нічого не виростає на п'ять метрів угору за п'ять хвилин. Наберімось терпіння і заходимось вирощувати нові кінематографічні злаки. Не забуваючи про старі, апробовані.