Курс на мову

      Нараду, що відбулася позавчора у Кабміні, її учасники ніяким чином не пов'язують з незаконними рішеннями деяких обласних та міських рад щодо особливого статусу російської мови. Просто, пояснюють вони, прийшов час узятися за українську. Для цього віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко зібрав відомих митців, науковців, книговидавців, спортсменів, які у своєму житті зробили успішну кар'єру і при цьому послуговуються українською мовою.

      «Як людина, яка ніколи не погодиться з песимістичними настроями, хочу сказати, що сьогодні - фантастична, прогресивна нарада, - розповіла журналістам співачка Руслана Лижичко по завершенні зібрання. - Ми домовилися про формування ініціативної робочої групи, будемо збиратися, можливо, кожні два тижні і напрацьовувати ініціативи, розробляти проекти». Як пояснили учасники й, зокрема Кириленко, йшлося переважно про книговидавництво, словники, музику, освіту і нову культурну політику. Розмова тривала три години, однак ніяких конкретних рішень прийнято не було, хіба що стали відчутнішими спільні точки дотику. На нараді погодилися, що такі зустрічі слід проводити постійно, двічі на місяць.

      Утім одне рішення таки прийняли - створити концепцію мовного розвитку. Чому аж через 15 років після свята Незалежності? Напевне, через те, що «вектори» минулої влади не передбачали розгляд мови як чогось більшого, ніж фольклорний феномен чи абстрактний «символ країни». До речі, тому й питання мовного сепаратизму в ті часи не порушувалося. «За часів Кучми не існувало цього питання, бо сама політика держави була проросійською, - пояснив В'ячеслав Брюховецький. - Тому сусіднім державам не виникало потреби створювати такі прецеденти, як зараз». Ректор найпрестижнішого українського ВНЗ вважає, що українська мова потребує не так захисту, як нормальних умов для розвитку. Вона настільки сильна, що її не змогли знищити упродовж кількох століть. Однак нормальні умови також потребують неабияких зусиль і часу. «Українцем бути модно», - сказали ми рік тому. І втратили час, бо політики зайнялися з'ясуванням стосунків. А це якраз і є шлях до вирішення ситуації.

      «Громадяни поважатимуть мову і державу, коли знайдуть, чим пишатися у своїй країні, - вважає тележурналістка Ольга Герасим'юк, нардеп від «Нашої України». - Рік тому на Майдані ми знали, що є щось більше, ніж харч. Ми хотіли, щоб нас поважали. І тоді Україну всі любили, як ніколи. Щоб пишатися, треба знати. Скажімо, підприємці нашої країни їздять дивитися Іспанію і Єгипет, а своїх власних замків у Теребовлі чи Кам'янці-Подільському не помічають. Отже, ми по-справжньому не володіємо тим, що, номінально, є українським».

      Учасник зустрічі в Кабміні Віталій Кличко (який уже дещо покращився у спілкуванні українською) переконаний, що починати слід змалку, що «діти повинні рости з мовою». Якщо ця мова буде першою, люди будуть думати українською, читати, співати українською, якщо в Донецьку, Криму співатимуть українські пісні - це найкращий приклад, як треба адаптувати мову в суспільстві. А Руслана Лижичко запевнила, що буде їздити з концертами «туди, куди треба». І обирати Донецьк і Луганськ пріоритетнішими за Францію чи Китай. Вона розповіла, що бувала в селах на Донеччині, де українською мовою говорять набагато чистіше, ніж у деяких західних областях. Співачка знімала там кліпи на свої пісні «Світанок», «Мить весни» і планує продовжувати знімати в донбаській глибинці «Дику енергію».

      Учасники наради звертали увагу й на підручники, які «слід переглянути свіжим оком». І не тільки посібники з історії. Як зазначив лідер «Студентського братства» Олег Яценко, за допомогою підручників з математики першокласники ще й досі рахують матрьошок. А може, вже час лічити тулумбаси і трембіти? Оксана Забужко вже вкотре нагадала про потребу загальнодоступних курсів української мови. «Є предостатньо курсів англійської, іспанської, німецької. Але що зробила держава для того, щоб уможливити своїм громадянам знання української мови? - каже письменниця. - З якого повітря мають узятися знання української мови у бюджетних працівників, держслужбовців? Українська книжка обслуговує 10 відсотків українського населення, а словники видаються накладом дві тисячі примірників. Віталій Кличко може дозволити собі найняти учителя, а що робити дніпропетровському чи харківському програмісту?» Оксана Забужко переконана, що при наявності політичної волі такі курси можна організувати. Однак на питання, хто міг би за це взятися, знітилася: «Я ж письменниця!»

      Справді, упродовж останніх 15 років опанувати українську мову можна було по-різному: у школі, на філологічному факультеті ВНЗ, на слух (із радіо та ТБ), за самовчителем, із приватним викладачем, на поодиноких курсах при громадських об'єднаннях. Негусто, як на країну, що має значні проблеми з державною мовою. Ті, кому за тридцять, часто взагалі не вивчали українську ні у школі, ні у ВНЗ. Українською літературною мовою часто не володіють навіть столичні вчителі української мови. Відомо, що тільки одиниці можуть досконало опанувати, скажімо, сербську чи болгарську мову без спеціальних курсів, без повного занурення у відповідне мовне середовище. Так само й із українською. Навіть багатьом українцям її потрібно вивчати нині ретельно, як іноземну, - адже в країні панує суржик.

      Якщо звернутися до історії, зокрема, періоду українізації, то побачимо, що успішний досвід роботи таких курсів у нашого народу є. Тоді відкривалися короткочасні курси з української мови, літератури, історії України, після закінчення яких службовці здавали письмовий або усний іспит з українознавства. Планувалось також із 1 січня 1924 р. припинити прийом на роботу службовців, які не знали української мови. Було заплановано створення гуртків з української мови та літератури при установах. Співробітники райвиконкому відвідували курси українознавства. У січні 1926 р. Центральна комісія з українізації встановила три категорії для визначення рівня знання української мови. Всіх службовців, відповідальних працівників комісії з українізації поділили на наступні групи: 1) на тих, хто добре знав українську мову «як у мовленні, так і письмі»; 2) хто добре розмовляв українською мовою і міг за допомогою словника перекладати з української на російську і навпаки; 3) хто зовсім не знав української мови. Остання категорія, в свою чергу, мала дві підкатегорії - тих, хто бажав оволодіти українським культурно-мовним процесом, і тих, хто вороже був налаштований до українізації. Перші повинні були за три місяці вивчити українську мову, а других передбачалося звільнити зі служби.

      До речі, коли в часи Першої світової війни російська армія окупувала Львів, там стали відкривати курси російської мови для вчителів, аби навчання у школах перевести на російську.

      Очевидно, курси української справді відкриються в країні, де українська мова - державна, - не сьогодні, так завтра. В'ячеслав Кириленко пояснив, що те, що не робилося роками, навіть спільними зусиллями виправити всього за півроку неможливо. Але за два-три роки багато чого буде зроблено. На чому будується така переконаність - не відомо. А як «пряник для втіхи» віце-прем'єр повідомив, що наступного тижня на екранах з'явиться перший повнометражний анімаційний фільм, продубльований українською мовою.