У селі газета - річ необхідна

      Я люблю їздити у відрядження у волинську глибинку. Вирвавшись із міста, абстрагувавшись від реальності та політичних трагікомедій, біля простих людей і землі стаєш чистішим і правдивішим. Проходить трохи часу, й суворі реалії знову повертають у рамки та умовності часу, в якому ми всі живемо, але від людського спілкування, від інших цінностей, якими живуть люди глибинки, залишається завжди приємний слід у душі...

      У село з дивною назвою Чмикос, що в прикордонному Любомльському районі, нещодавно потрапила вдруге. У далекому вже 1998-му, саме після того, як Леоніда Кучму знову обрали Президентом, я приїхала в Чмикос уперше. Село ще жило післявиборчими враженнями, і дядьки на сільській вулиці крутили самокрутки з газет, бо грошей на цигарки не було - пенсій не платили, а курити все одно хотілося. От і сіяли свій тютюн, а газета якась у селі завжди знайдеться. Тим більше під час виборів макулатури ніколи не бракувало. Тоді свій матеріал про Чмикос так і назвала «Шпиги крутять самокрутки під самим боком у Європи» Шпига - прізвище у Чмикосі поширене, а щодо Європи, то чиста правда, бо навпрошки до Польщі із села - якихось кілька десятків кілометрів, як і до міжнародного пункту пропуску «Ягодин». І ось тепер, потрапивши у ті краї, я не змогла оминути Чмикос, щоб не зустрітись із нашою багаторічною читачкою Зінаїдою Тимофіївною Король. У селі передплатників «України молодої» лише двоє - баба Зіна та, звичайно, хтось із Шпигів - Іван Гнатович виявився. Зізнаюся відверто: дуже вже захотілося побачити доярку, яка читає, та ще й «Україну молоду»! Зінаїду Тимофіївну пощастило застати вдома - вона із донькою Надею поралася у літній кухні.

      - Куди мені ходити? Відходила своє. Тридцять років прошлопала у гумових чоботях на фермі, а тепер ті ноги й ходити не хочуть... А пенсію таку як усі маю. Хто робив, хто не робив - усім однакова. Правда, ще за орден трохи доплачують, то до чотириста добігає, - журиться господиня.

      - А яким орденом нагороджені?

      - Ой, не вспомню вже! Дали якийсь у Луцьку. От Кучма журиться, що йому там щось не доплачують. Мені хоч би раз у рік дали вісімнадцять тисяч, як йому щомісяця платять! За те, що чобіт не знімала ні літом, ні зимою. Яка тут грязюка була, не вилізти... Скільки худоби доглядали, які корівники, телятники були - і все пропало, наче корова язиком злизала... І за все це ще й пенсію нашим керовнікам яку платять...

      Із Зінаїдою Тимофіївною живе трійко дітей, і всі не прилаштовані. Донька не працює, хлопці Іван та Коля доїжджають на роботу в Ягодин, щось там трохи заробляють. Але болить душа у матері. І не лише за своїх дітей, а за всіх, хто тиняється без роботи. Хлопці навіть женитися не хочуть, бо кажуть: «Сам на себе не зароблю, а ще жінку і дітей на шию посади». Так і холостякують, попиваючи горілочку. На полі теж багато не заробиш, облогують землі, бур'янами заростають.

      - Розпаювали землю у нас, і що? Взяли один гектар, бо сіяти треба, без зерна не можна. А скільки ти її тим коником обробиш? Роби-роби в тому полі, а воно засуха така, як зараз у маю була, нічого не сходить. Добре, що хліб є і до хліба. То так і живем.

      Однак, попри всі селянські клопоти і безпросвітність, Зінаїда Тимофіївна не втрачає оптимізму. І навіть на свою далеко не депутатську, а на скромну селянську пенсію вже багато років передплачує «Україну молоду». Сама прочитати все не може, звичайно, бо вже і в окулярах погано бачить. А хлопці і донька читають усе, від першої до останньої сторінки.

      - Вони молоді - їм і читати. Знаєте, в селі газета - річ необхідна. Не лише щоб почитати. Скажу так, як є - навіть грубку розтопити чи піч - і то треба. Не обіжайтеся, але то так.

      На Зінаїду Тимофіївну ми не ображаємося, бо знаємо, що в грубку непрочитаною «УМ» не потрапляє. Діти не дозволять. Ще поцікавилася на прощання, як там дід Олексій Петрук, відомий майстер-будівничий, який у Чмикосі та довколишніх селах дерев'яних хат своїми руками стільки збудував, що й полічити не міг. У своєму першому матеріалі про Чмикос я писала, як вправно у свої старечі роки дід сам пече хліб і їсти варить, і пере, і всьому раду дає.

      - Немає вже Олексія. То наш сусід, он хату видно. Від Пасхи вже як три роки помер, - розчарувала Зінаїда Тимофіївна.

      Ватага сільських хлопців, примостившись попід тином, весело спостерігала, як знімають «у газету» їхніх односельчан. Хтось із них був уже трохи «під мухою», хтось ще після вчорашнього не відійшов. А пора була обідня. І це теж наше село, в якому немає що робити і куди подітися молодим ні взимку, ні влітку. На сезон у Москву чи Київ тутешні не їздять, не прийнято. «А що їхати? Щоб у цинковій труні привезли, як оце хлопця із Полап привезли?» - апелюють вони до мене. Після армії, кажуть, поїхав заробити, щоб одягнутися, на ноги стати. Заробив... До Польщі теж уже не рвуться, хоч до неї рукою подати - батрацький хліб не вельми солодкий. Хай уже якось, аби вдома. І це теж наше сьогодні. І це теж наша Україна...