«Була така земля» на річці Лючка

      Небезпечно оповідати про «місця сили» та «маршрути сили» на шпальтах газет із великим тиражем. По твоїх слідах пройде один правдивий, вірний шукач, проте «ломонуться» двадцять нудьгуючих... На Писаному Камені напишуть «Динамо—forever», на розбитому вівтарі костелу в Бережанах — свої ніякі імена...

      Тим паче коли йтиметься про ділянки посиленого поетичного натхнення на українському глобусі.

       Адже що б там не казали про кінець Поезії та про безпосередній доступ віртуальної Реальності до мозкових підвалин, а версифікують та віршують ледь не усі, тільки зізнаються в тому одиниці. Хто зловив під час статевого визрівання на свою душу чи там на свою дупу вірус Магічного Слова, в тому ця лихоманка житиме до скону.

      Отже, тобі кажуть — хочеш упіймати той самий підлітково-юнацький кайф?.. Бачити Світ — і не бачити світу, битися зосліпу лобом об ялиці й посміхатися зустрічним так, щоб від тебе сахалися, — а Ритм усе дрижатиме довкола тебе зеленкуватою аурою, і за тобою не встигатимуть ані олівець із папером, ані цифровий диктофон, і дуже хотітиметься пити, і зовсім не хотітиметься їсти, і стрибатиме над тобою гострим, хоч Богові голитися, грунем останній автентичний чугайстер чи там цапоногий Пан, що його вже двадцять століть і два дні як урочисто поховали елліни, — твій персональний «Великий Олень Вічного Полювання»...

       Хочеш.

...Тоді їдеш собі до Лючки

      Річка Лючка, 42 кілометри завдовжки прокрустовим ложем Косівщини від витоку до устя, права доплива Прута, гілочка на прутику. Лючок до чугайстрового світу.

      Кожне село «долів» Лючкою каже, що справжні гуцули мешкають у наступному горішньому селі. А горішніші тицяють прутиком або ціпком іще вище по течії. І виявляється, що ближче за Космач гуцулів тобі не бачити.

      Кожному з лючкових сіл Україна позаочі обрала Верховного жерця, чи то друїда, чи волхва — ну, таки мольфара. Аби бути номінованим на цю посаду, треба було кандидатові пройти львівські та київські гуртожитки. Врятуватися в тераріумах однодумців. Не стати остаточно «дитиною Капітана Гранта» (на контах а чи конвертами). Не звестися на пси, «ідучи гавкати», чи то «цвірінькати», як казав мені у 1974 році про свій партійно-радянський побут один із цьогорічних ювілярів... Не прогавити хвильку, коли пару непевних крил остаточно проміняно на кусень влади, що з ним у зубах тебе й ховатимуть на головній алеї Головного Цвинтаря Головного-не Твого!-Міста.

      І сказати, що «долішнім» пощастило менше, бо вони народилися раніше, — не можна. Бо в кожного часу — своя підлість. А крила ростуть за планетарними сезонами, як річні кільця в смереці, а не за дороговказами окремих товаришів та їхніх зграй.

Стопчатів. Павличко

       «Дмитрику, політика — це смерть!» — казала йому мати. «У Стопчатові я народився, а в Києві — помер... та воскрес», — каже Дмитро Павличко і тієї миті не дивиться у мій бік. Тарілка супутникової антени над його головою — як кособокий білий німб. За сосною третє покоління Драчів возиться з малими Павличками. Конча-Озерна.

      І все це вже спогади, і ця бжола гуде вже над його Лючкою. Вчорашній день уже ближче до дня створення світу, аніж до нас, грішних. І той, хто вранці пішов у нави, вже ближчий до давніх героїв та напівбогів, аніж до «тут і зараз». Павутинка на дверях стопчатівського будинку Павличка теліпається вже століттями, її розвішено за даків-карпів та траянових центуріонів. А просто родичі два дні як протримали двері замкненими.

      «Там, де Лючка круто в'ється...Там земля скупа на жито,//Родить пирії...» Та ні, родить, дивлячися в якого газди, в якому кутку, на якому присілку.

      — ...Назва села походить від СТОВПІВ, де хтось ЧАТУВАВ...Власне, перші поселенці — за прізвищами видно — з Березових, які неподалік. Вони були боярського роду, мабуть, із Київщини, — вони всі там Симчичі, Негричі...-на «-ич», у той час як у нашому селі — на «-ич» майже не було, в нас усі прізвища закінчуються на «-ук» — Зайчук, Боднарук... На «-ко» Павличко — єдиний. Найбільше таких у східній Словаччині...

       Я народився у центрі Стопчатова, над потічком, який називається Багадунка. Потічок ділить село на дві частини — горішню і долішню. Наша хата стояла на долішньому боці. Але оскільки на горішньому боці була і читальня, і Народний дім, то ми тягнулися й туди. Мої батьки поховані на... «долів», як ми казали. Біля долішньої церкви.

      А нагорі чомусь Багна називається, тобто там колись, або й тепер, були якісь багна, баговиння — багнисті території. Потік, який називається, — можна логічно сказати, що він — Холодний, а він — КОЛОДНИЙ, від колод походить... Я пас корову на Крушнику... Там був і є потічок Ласканівка... А за Ласканівков починався Костів, Город — город якогось Костя, Бог зна з яких часів.

       Ротунда-гора, яка стоїть над Стопчатовом... Фабрика — це навпроти Ротонди, на другому боці за Лючкою. Стоїть оця Фабрика, де все вже поросло лісом, але колись було пасовище. І там мій друг Михайло Бабійчук зробив велосипед дерев'яний! З дерева було все зроблено, колеса...тяжко їхати, бо він гуркав, жодного пом'якшення не було... Але яке це щастя — сісти на дерев'яний ровер і проїхатися хоча б кілька метрів...

      До нас пішки проведений був Іван Франко. Його заарештували у Березові, від нас провели до Коломиї, а з Коломиї — аж до Нагуєвичів. Я коли був учнем — у мене таке враження, що я ще бачив сліди криваві від його босих ніг...

      Це — наша Атлантида! З 39-го року по п'ятдесять якийсь там рік — тільки загинули в боях, або були розстріляні, або закатовані у гестапо, або в МДБ—НКВС сто чоловік. Це те, що знайшли ми і написали на пам'ятнику в селі. Звичайні сільські хлопці пішли у збройну боротьбу за Українську державу в такій ситуації, коли війну на два фронти неможливо було виграти. Я багатьох їх знав... там на камені є й Павличко Дмитро Васильович, у тому списку... Правда, народився у 1895 році. Він був мельником у Стопчатові. І за те, що він дав хлопцям їхньої якоїсь сотні мішок борошна, його заарештували і закатували у тюрмі в Станіславі...

       Яблуновські-пани побудували стопчатівський костел. Його перебудовано у горішню церкву, вона і сьогодні стоїть, відбудована. Коли прийшла комуністична влада, дах церкви було знято, і вона стояла пусткою, а в дзвіниці зробили шпихлір (комору). Ту нашу пшеничку — не так її там багато було, але туди її звозили і зсипали у таку бетонову чотирикутну місцину чи камеру. І батько мій помер у тій пшениці СТОЯЧИ. Бо, коли він там працював — йому подавали мішки, він розв'язував, висипав — то стояв вище колін у зерні. І там йому серце зупинилося...

       У Стопчатові, де б, куди б моє око не впало, — стоїть або мій батько, або мати, або сестра, або вуйна, або двоюрідна сестра... Або мій кінь, який мене носив. Там тече річка, яка мені ШУМИТЬ — у великій тиші, яка дуже рідко приходить у великих містах. Але коли вона мене оточує, то я завжди чую на дні тієї тиші тихе хлюпотання моєї рідної Лючки...

      ...Вулиця здіймалася, лишаючи праворуч павличків двір. «Іду по рідному селу...// Яке то щастя — хто збагне...» Двір і колодязь не було замкнено для подорожнього. Доки гриміло ланцюгом відро, з'явилися хлопчик та старий. Хлопчик був серед літа у зимовому — він так і не продав ялинку львівським панам. Дід же «біля вуликів на землі//Лежить собі... мій і куня//і лазять бджоли по його чолі,// як по розтрісканім зрізі пня». Ті вірші — перший надрукований павличків вірш про хлопчика і вірш про стопчатівського діда, який «до смерті своєї звика//як звикає до слави поет» — розділяють 14 років. Але вони могли бути розділені й одним днем. Поетові дається іноді все, одразу й одночасно, і постає питання, як жити далі при такому всевіданні.

      Та в Павличка була й «середина», і найважливіша. До появи-явлення Ліни Костенко він був правдивий король української поезії. І був він королем завдяки нечуваній еротичності зробленого. Сосюра приголомшував шаленим лібідовим тиском, а Павличко показав, що флорентійський ренесанс може й не дістати до його вишуканого еротичного градусу. «Я пригадав собі один стіжок у горах...», або «Як пальми слід на антрациті,//На спині слід від колоска».., чи не вино було у колодязі?..

       Час підніматися. Лючка крутиться, як перезбуджена панна. Краще не бачити її у повінь, як минулого року... Це така панна, що її не вгамує жодне Міністерство надзвичайних ситуацій.

      Вище починаються володіння березунів. Вони вважають себе відрубною не те що етнічною групою — мабуть, навіть расою...

Нижній Березів. Малкович

      Мене можуть виправити, але в сільській Україні лишилися тільки дві місцини, де компактно живуть прямі нащадки правдивої шляхти. Це — Кульчиці Шляхотські Самбірського району та чотири Березових на Лючці.

      Кульчиці — прабатьківщина гетьмана Петра Сагайдачного (поза Січчю — Кульчицького), Юрія-Франца Кульчицького — першого «промоутера» кави у Цісарщині — та, між іншим, моїх родичів — Бачинських. Кульчицькі, Бачинські та їхні сусіди напрямки походять від лицарів Тевтонського ордену, що їм надано в Кульчицях маєтності в XIII столітті. Дивлячись на готичний профіль мого старшого кузена Вовчика Бачинського, я не знав, що знайду його дублікат на поминальному «Портреті Бачинського» 1784 року в Львівській картинній гелереї...

      Так само й «березуни» — аборигени Березових із другої половини XV століття. Сказав же Павличко — БОЯРИ вони були. Тільки чи київські з-під останніх тутешніх незалежних князів Олельковичів, а чи галицькі — розслідування ще попереду.

      — Спочатку це був один Березів, — каже Iван, тоді стало два — ... а тоді чотири стало: Нижній, наш найнижчий, Баня-Березів, Вишній та Середній. Тут варили сіль та була м'ясарня війська Володимира Хрестителя. Про це ще можуть свідчити назви гір: Княжа — на ній п'ять криниць, гора Тибуш... У нашому саме Березові церква була греко-католицька, з початку XVIII століття. І був костьол не дуже далеко від нашого дому. І в костьолі був орган...

      ...Не люди жили тут над Лючкою — беркути. Коли виходити з фактури березуна Василя Симчича, який зіграв Захара Беркута, а перед тим газду в «Камінному хресті» Леоніда Осики, так напевне — беркути. А ще Арсеничі, Куничичі, Урбановичі, Томчичі, Романичі... Або оце — Малковичі — чи не з Мала Любечанина, чи не родичі Володимира Хрестителя через Малушу та Добриню, древлянська попалена та заслана аристократія з Іскорості?.. Коли першу згадку про Березів датовано 993 роком, древлянська гіпотеза цілком слушна. Дарма, що березівські Малковичі згадуються вперше у 1482 році, за десять років до офіційного відкриття Америки... П'ять століть у схроні — це теж личить березунам. Але їхній герб — такий само «Сас», як і в Кульчицьких і в Бачинських. Значить, до боярів теж колись заповзли тевтонські лицарі...

      — Тоді, у 1482-му, «на шляхетство пройшло» 26 родів «березунів», в тому числі Малковичі та Арсеничі (мама в мене — Арсенич), — коментував Іван. — Шляхта в нас поділялася на «шляхетних», «шляхетноуроджених» та «високоуроджених», останні вже були — магнати, а Малковичі — «шляхетноуроджені». Я на ці шляхетські титули дивлюсь скептично, як сучасна людина, тому що... ага (Іван не доказав чому саме, бо не був доста певен у своїх словах...). Відгомін того лишився дивний... Ще коли я парубкував, то на наших весіллях, і на моєму весіллі, яке було в Березові, «викликали до почесного»... Тобто, ти давав свій дар «князеві» та «княгині», так у нас і досі називають молодят. Казали: «Перебуває у цім шляхетнім домі шляхетноуроджений Іван Малкович. Просимо його для обчестування та обдарування!..» До цих пір це збереглося!          Березуни-шляхтичі не робили панщину, мали певні свої привілеї. І однією зi шляхетських ознак був вишитий комір! А вже сусідній лючанин не мав носити коміра. Мій тато розповідає — а він із 1932 року, що якщо лючанин дозволяв собі вдягнути сорочку з вишитим коміром, тато міг до нього підійти та зірвати комір, і той навіть не пручався, бо знав завіщо...

      А як ми виїздили за межі Березова і тамо «нобілітувалися», то всі ставали Березовськими. Розумію, що їх по світу — аж занадто, із Борисом Абрамовичем включно. Та все ж хотілося б з'ясувати, чи не з березунів предки глухівчанина Максима Березовського?..

       ...Для Івана це може мати окреме значення, бо він закінчив Івано-Франківське музичне училище по класу скрипки в рік Московської олімпіади...

       Іванку, з тієї-таки предківської темряви на нас подивилася твоя полотняна ікона. Сестра, несучи її надвір, де бавилися з крольчатами племінники, притискала образ до грудей (аби Небо не побачило, що з хати виносить?).

       Іван Малкович, як з'ясувалося з роками, цілить тільки у те, що високо літає... Життя надто коротке, аби дріботіти й дрібнішати. Він узяв на себе функції рятівника України через її малюків. Пішов у свою «Абабу...» не як у чернецький затвір, але щось про власні поетичні публікації стало менш чутно. Видавнича справа — звичайно, не смерть, але теж політика, навіть коли видавництво дитяче. До того ж, якщо ти комерсант, рано чи пізно доведеться видавати свого багатотиражного «Гаррі Поттера з продовженням», і при цьому «посміхатися, панове, посміхатися». А з такими малярами, як Єрко, можна було б прегарні друкувати купюри. Мовчи, мій язик! Хліба дам, як казали в Помпеях.

      Я ж хотів витягти його з сином вести телецикл про світових класиків дитячої літератури. «Пілот» мав зніматися на 200-річчі Андерсена в Оденсе, якраз після видання в «Абабі...» «Снігової королеви». Та Івана скрутили якісь дурні забобони і непевності щодо самого себе...

      Насправді, кажучи шкребучою мовою телемана, Іван, хоча й піариться достатньо з екрана, поступово дрейфує в нампрямi телефобів. І коли стати на його місце, відчуваєш — правильно робить. Бо він, так само як Ліна Костенко (та виникає у «ящику» тільки у моменти, коли, за її відчуттям, треба рятувати Україну, і притому нікого із запрошувачів не «святкує»), так само як Валерій Шевчук (прикривається своєю удаваною нетелегенічністю, а насправді майже сектантсько тую телевізію зневажає і дітям заповідав зневажати) — усі вони є останніми послідовними захисниками нашої книжкової культури. Настільки послідовними, що й проповідувати можуть тільки через посередництво книжки.

       ...А шкода — прегарне вийшло б з Івана Антоновича Олє-Лукойє для наших вимушених телепузиків! От де він дістав би свою «цільову групу». Посадовити його під столітню спадкову хату. Або на поріг новішої хати, де на долівці відбиток ноги 12-річного Івана. Або на край спадкового тригектарного нижньоберезівського маєтку (Слава Йсу, ні шляк його не трафив, ні колгосп не прибрав), на пеньок. Або хай осідлає ближній грунь. Або приляже на камінь над Лючкою, як Русалонька Торвальдсена. А потому хай б'є в долоні, і ось він уже в Оденсе, за столом у Андерсена...

      Нічого, Іван нам уже сам давно за Андерсена. Своє б не забував друкувати, шляхетноуроджений пан Видавець.

      — Дуже цікава топографія нашої садиби — тут можна побачити і бережок, і трiшечки рівнини, і потічок, і ярок... Цей потічок розливався так, як ріка величезна. І нас змивав... Восени розливався, і зимою — як стадіон! Це завжди був шир. У нас дуже багато було садів. І тепер ще є... Але дід помер. Він був великий садівник і грибар. Перший березівській грибар. Він ішов, коли ще було темно, і на горі в лісі йому світало.     Брав мене з собою, хотів виростити якогось спадкоємця. Ходив босий у ліс, щоб не хруснула гілочка, щоб не почули, де він іде, щоб гриби не зібрали, чимось накривав, якимось листочком. Казав, ось підеш туди, під той кущик, і обов'язково знайдеш.

      Хай скоріше Іван видає «Маленького принца», скільки вже про нього йдеться, вже час. Бо онуки будуть розриватися між шоу «Найрозумніший» і «Гаррі Поттером». Мислити оперативно їх навчать, «заточать», як «крутитися на ринку». А от навіщо їм все це — пояснити буде нікому, і попре з онуків Екзистенція, коли нас уже не буде поруч.

      А коли їм періщитимуть по писку перші гормональні атаки, і другі, і треті й коли їм потрібен буде не вчитель для абетки, а Мольфар для Посвяти, отоді варто буде піднятися трохи вище — там, де закінчуються березуни й починають ввижатися правдиві гуцули. Аби тестувати гуцулів на правдивість, треба, попервах, зірватися з Лючки, як камінь із пращі, й летіти просто вгору. По-друге, треба бути готовим до будь-якої несподіванки, відкритися новому досвіду. Бо на що вже затятими вважаються березуни, а з правдивими гуцулами спілкуватися — це як на мінному полі аркан танцювати.

Прокурава. Герасим'юк

      Василь Герасим'юк — Верховне Таємне Об'єднане Пересувне Посольство Гуцулії в Старому Світі. І, за сумісництвом — в Україні. Моє щастя, що вперше Василя Герасим’юка я почув при достатній кількості свідків. Це було понад чверть століття тому на літоб'єднанні «Кобза» у київському Будинку культури Товариства сліпих. Василь тільки готував тоді до друку свої перші «Смереки». Наш велемудрий рапсод Володимир Забаштанський вбирав Василеві алітерації та рими своїми чорними окулярами і мовчки пророкував йому верховне жрецтво не тільки в рідній Василевій Прокураві. Для мене Василь уявився тоді цілісною субстанцією, але «річчю в собі». То були мої проблеми, надто мій асфальтовий світ був далекий і вторинний відносно його Світу.

       Теза відбулася. В антитезі ми зустрілися по дванадцяти роках на Узвозі — і гарненько того дня побилися. Нормальне чоловіче взаємопізнання. Тоді тільки благословлялося осягти його чи хоча б щось дотумкати. Гуцул, зрозумів я в результаті бійки, перебуває в особливих стосунках зі світом. У нього дещо інші уявлення про межі Добра і Зла. Навіть про те, як вони з'явилися, гуцули самі мають непевні відомості. Начебто «Той, бодай би щез» забрав до себе на скалу дівку-одиначку, і в них щогодини народжувалася дитина, доки вони не заселили всі гори...

      У них головний святий — Олекса Довбуш, шляхетний розбійник, що знає Мольфу. І скарби в нього по всіх горах, і не вмирав він ніколи. У них святий Миколай в церкві не може стриматися від сміху, надворі ж панує не він, а Триюла, Осинавець, Арідник, Той, що в скелі сидить...

       Насправді в Гуцулії, зрозумілося мені від Василевого лівого прямого в корпус, просто ще не скінчилося творення світу. Скільки землі й каменю накручено, не зрозуміти, де небо починається, і Добро зі Злом ще не розділилися...

      Земля мислить людьми. Ми її невгамовані думки. Василь з'явився знову рівно по дванадцяти роках із напівтемряви ще не скальпованої Володимирської гірки і почав розповідати про темряву та тишу Гори.

       — Це — як нора, але нора, яку вивернуто навиворіт, як панчоху!...

      Ось він нарешті й привів до себе. Ми відірвалися від Лючки на кiлька кiлометрiв, у Василевому світі панує Пістинька. Річечку затисли в репаних 900-метрових пальцях Карматура, Сиглін (сюди найближче від Герасим’юків, тут десь чорніють у росі його «Дві афінки») і Тарниця. Село майже все звисає з одного пальця Карматури — скелі Вершина. Схованка Довбуша — поруч у печері на Брусному. Через століття по Олексі печера прислугувалася вже прокуравському опришкові-Мосоруку. Думаю, що Василь теж звідси й звідти вибрав хіба не всі скарби, що міг. Але то були скарби інших Днів та інших Вікових машкар. Наступного сезону, чи входячи в наступний вік, він там знайде зовсім йому незнане.

       Прокурава — одноліток повстання Остряниці 1638 року. Але, намагаючися перерахувати всi його присілки, доходиш висновку, що тут жилося завжди. Василь усе свідоме життя повертав обличчя в напрямi сусіднього Космача, вважав його центром світу (там добре, де нас немає, для поетів це чиста правда, забіг до Києва, аби не було кращого за Прокураву). Запам'яталося від Василя — у Космачі 23 присілки, і це найбільше село в Україні! Але у Прокураві нараховувалося двадцять п'ять! Дивіться — Центр, Горішня, Заріччя, Потік, Посіч, Лаз, Кути, Бондарево, Козарки, Дворище, Поліни, Подерей, Кутівка, Гига, Берег, Стінка, Прочерти, Жоліб, Мочера, Бардівка, Левадка, Менники, Царина, Гричевська, Грунь!...Ххху! Тепер повторити ще тричі, тричі крутонутися із заплющеними очима...

      «Ти Молода. Іди. Заграли барвінкову»...

      Василь усе життя промольфарить-прошаманить довкола-навкруги Молодої. «Його «Кахлі» та «Суха різьба»— це просто шумерські гімни періодів Урук і Лагаш. А він сам — той вождь-жрець, що вмирає-воскресає заради Неї.«В ополонці серця//Тонуть коні,//Дівчино, усміхнена така».

      Подзвін з його церкви. Хату ГарасИм’юків (так правильно в Прокураві — з таким наголосом та з першим «а») слід шукати біля підвалин церкви, хата під церквою — як блудний син, що на колінах проповз усю прощу. Стіжок, від незвичної форми якого наддніпрянець може в сутінках стати заїкою. Від бжіл напівтемно. Мої здичавілі супутники кидаються на червневий плід газдівської яблуні, підпертої вже кілками, і ходять потому з півгодини покривленими. Батько Дмитро Гарасим’юк, рябий від непевної яблуневої тіні, не зважає на дикунів. Не знімаючи з голови фетра, а з серця — минулого, він гортає Святе Письмо. Сьогодні в нього — Листи Павла до солунян.

      Мабуть, це не той примірник Святого Письма, що читав батько Василя в тифозному бараці. Тоді ще батько розбирав тільки Старий Завіт. «А поруч труп///Лежав. Іще вчорашній. Наче зруб,//зіяв барак. Не винесли і вранці,//і тато Книгу між собою й ним//Поклав. Заплющив очі і розплющив,// Бо вимовить не міг. А зір подужчав,/ /Здіймавсь барак, мов полонинський дим»...Тоді батько побачив сліди ратиць у золі на долівці. По нього Приходили, але Не Взяли — Старий Завіт зробив, мабуть, належне. І янголи приходили — і ті батька лишили на землі. Бо він мав ще на засланні зустріти свою майбутню дружину, дівчину з тiєї-таки Прокурави. І в Караганді, на поселенні вже, вона мала народити Василя. Йому, Дмитрові, і нам грішним на втіху.

      У Караганді батьки вже знали, як у 1951 році усе їхнє село гамузом водночас, у кращому сталінському стилі, мали виселити у Таврію. Тільки-но віддихали присілки після переселення до Сибіру старих і малих 1947 року, як спецкоманда почала валити хати...

      І «троїста музика спасіння» — Бойчук, Якібчук та Гарасим’юк (родич) штурмували ту ще, дохрущовську Верховну Раду й навіть дали її керманичам ультиматум на 24 години. Чи то просили, чи то благали, чи вже погрожували, бо знайшла вже Прокурава свій «п'ятий кут», «а прокурор додасть»...

       І був між ними хтось четвертий із білими крилами, бо не тільки з'ясувалося, що не було наказу виселяти, так ще й секретар райкому «потрапив під роздачу». Намацали сини січових стрільців і брати членів боївок, що Стіна потроху тріскається й сиплеться. Їм кажуть — робіть колгосп, аби не було знову гірше — не роблять! Радгоспом відбулися. «Той же, що перетерпить до кінця, — спасеться». Батьку Дмитре, то ми вже в раю? Ні, синочки, тільки «Поет — у повітрі», а нам личить сад у міжгір'ї, спочатку онучок приїде, а там і Василь, у Київі ж до натхнення, як до неба рачки...

       Василь хоче лишатися жерцем свого гірського святого безчасів'я, а у Київ—Львів потрапляти як сезонник, сам собі — така мольфарська шабашка. На роздоріжжі між Мегаполісом і Прокуравою він і стає «Поетом у повітрі», як той шолом-алейхемівський Менахем-Мендл був «людиною повітря».

      «Ми увійшли в коло загальної сучасної культури неготовими. З «незалежних» сутінок літератури вийшли Бузина з Подерв'янським, і всім одразу привидівся кінець світу. І поет зависнув у повітрі». (Ігор Бондар-Терещенко). Нічого лякати поета Грядущим Хамом. У нього є надійний схрон, там він сам собі боївка. Саме в сезонних пересуваннях поета віднаходиться той момент екзистенційного «зависання», але з таким тилом, як у Василя, поетові «не буде переводу».

      Хай ГарасИм'Юк лишається тут все частіше. Його коло — «уходящая натура». Натура, що піде разом із поетом, і ще довго ніхто після нього не «боятиметься Сокільського лісу». А прийдешні душі відновляться за кодом, що він його лишить. Це не буде чортів «код да Вінчі». Це буде розшифровка правдивої мови Лючки або Пістиньки, це будуть кодифіковані мантри «генія місця». Їх не розкладено по полицях, їх накидано, як суміш грибів «всякого чину і звання» до відра — верлібри з римами, лінійна історія й замкнена в коло магія.

      Допоки поет живе, доти він має право на помилку. Помилка — це виняток із правила — такий само виняток, якими є правдивий гуцул чи березун, такий само, як поет і його читач, як кожен із нас грішних, у пошуках своєї забутої річки Лючки.

Олексій ЗОТИКОВ.