Приколи на експорт

      50 відсотків свого життя білоруська група «Ляпіс Трубєцкой проводить в Україні: минулими вихідними виступали в Києві та Вінниці, перед тим брали участь у рок-дні на «Таврійських іграх». Також «займаються тут справами» творчого об'єднання «Діти сонця», до якого входить чимало білоруських колективів. У Києві записували свій попередній серійний альбом «Золотые яйца», а також пісню «Ласточки» зі збірника музики для кіно «Мужчины не плачут». Один із вокалістів гурту — Сергій Міхалок (за сумісництвом Сірожа) саме привіз нові програми «Калиханки». Два неперевершені панки телевізійного ефіру запросили у свою «пісочницю» на телеканалі «М1» нових персонажів: про життя африканських студентів на пострадянському просторі розповідатимуть СаДжа і СіроДжа, про нелегке жіноче буття — дві жінки бальзаківського віку Олександра і Сірєнь, а пізнавальну рубрику «Здоров'я» вестимуть Олександр Сергійович і Сергій Олександрович.

      Міхалок ще раз доводить відому істину про те, що клоуни на сцені і в житті поводять себе кардинально інакше. Мовляв, смійтеся, коли дивитеся телевізор, а так він розкаже вам про філософію року чи свої міркування на політичні теми. Каже: «Спочатку треба вдягнути ніс». Між іншим, коли він його вдягає, то на пару з Сашею записує по 12 програм нон-стоп. Змушує інша роль — постійно гастролюючого вокаліста «Ляпісів». Не змучується повторювати, що так безпробудно «гнати» Сірожа може і без допінгів. Свого часу переситився, тому зараз не вживає. Ще один вокаліст гурту Павло Булатников підтверджує, жартує, що Сергій отримує свій алкогольний допінг, тусуючись з іншими учасниками колективу.

      Сергій Міхалок: — Україна зараз наша друга музична Батьківщина, і білорусів у вас теж дуже багато. Чому б не спробувати щось записати у вас? Місцеві культурні персонажі доволі вільні та не заангажовані. Наприклад, у Москві це вже давно поставлено на конвеєр. Там люди, які працюють у шоу-бізнесі, — власне, бізнесмени.

      — Нещодавно на одній із прес-конференцій Олег Скрипка розповідав, що для нього білоруська музика — номер один, зупиняючись на характеристиці стилів, нових імен, можливостей  тощо...

      Павло Булатников: — ... от він, мабуть, точно говорив про групу «Троицы» — маловідому на пострадянському просторі, але дуже популярну за кордоном. Вони займаються такою кореневою культурою, грають фолькову музику, реально їздять по малих селах, збирають там усе це, обробляють...

      С. М.: — А взагалі в нас же справді багато цікавих гуртів. У першу чергу — це група «ТТ 34», учасники нашого творчого об'єднання «Діти сонця». Вони написали музику до «Нічної...» і «Денної варти», «Полювання на піранью». «Тетешники» дуже позитивні, цим вони відрізняються від традиційно «напружених» рок-гуртів, тому ми з ними і корифанимо. Важка музика зазвичай дуже пафосна: от я читав інтерв'ю багатьох «монстрів року», які ведуть себе капризніше, ніж Валерій Леонтьєв чи Філіпп Кіркоров. Дуже популярна також група «Крамбамбуля» — такий народний проект, виступають на народних гуляннях, у кабаках деколи. Що прикметно: тут грають завжди різні музиканти з різних гуртів, але заправляє всім Лявон Вольський з групи N.R.M. Він зараз, між іншим, перебуває в опозиції до влади, його музика заборонена в Білорусі. Набирає популярності група J. Mors — не хотілось би порівнювати їхню музику з «Мумій Тролем», адже зараз у кожній країні, мабуть, є схожі гурти. Їхня музика вписується в таку, я б сказав, англійську гітарну хвилю.

      П. Б.: — А те, що в Україні ці гурти відомі тільки у вузьких колах, пояснюється тільки тим, що розділилися ринки. Ну і плюс конкуренція — у вас же своїх дуже багато музикантів!

      С. М.: — А «Діти сонця» поєднали найцікавіші білоруські колективи. І між іншим, Сєрьога (усміхається . — Авт.) теж виходець iз нашого творчого об'єднання. Він зробив ремікс на нашу пісню «Гоп — хіп-хоп».

      — От ви розповідаєте, і в моїй уяві вимальовується такий творчий стрижень білоруської молоді, яка переносить незгоди, перебуваючи в опозиції не тільки до попси, а й до політики...

      П. Б.: — Ми намагаємося взагалі не залежати від зовнішніх факторів, не будувати свої комунікації на ЗМІ й великих угрупованнях. За політичними і життєвими принципами, ми — анархісти. Крім того, «Ляпіс Трубєцкой» не заборонений колектив у Білорусі.

      С. М.: — Ну хотів би дехто, але вони самі розуміють, що для нас це буде тільки зайва популяризація.

      — А чого, власне, вас забороняти? Про політику ж не співаєте.

      С. М.: — Тут діє принцип: хто не з нами, той проти нас. Ми ж під одними прапорами з ними не ходимо. Але так само ми не приховуємо, що ми не підтримуємо інших. І тут не співали, коли все було...

      — А чому не грали, коли ТАМ було?

      С. М.: — Тому що нам усе одно. Мені не подобається політика. Я себе вважаю супернезалежною людиною. І я не вірю, що моя особиста свобода залежить від якихось людей: що якщо не буде Лукашенка, а хтось інший, то я стану вільнішим. Я вільний і при одному, і при іншому, тому що моя свобода — всередині. Крім того, на моє переконання, в сучасному світі взагалі немає вільних людей: ми всі залежимо від корпорацій — мобільного зв'язку, брендових марок одягу, популярних телеканалів тощо. І цей міф, що глава держави може щось змінити, для мене смішний. Ну от дивись: ти підвернеш ногу в Німеччині, і для того, щоб піти на прийом до лікаря, тобі треба буде страхування, а якщо його немає, значить ходи з хворою ногою. От скажи мені, до чого тут президент країни? І ти кажеш, вони вільні?

      — Ти кажеш, що хочеш покращити добробут людей у твоїй країні. Як у такому випадку це зробити?

      С. М.: — Я це роблю щодня на своєму маленькому полі битви. Я пропоную їм посміхатися, не зважаючи ні на які життєві перипетії. Я — клоун. І в образі Сірожі, і на сцені з «Ляпiсами», і в особистому житті. Все дуже просто: це поп-концепція — позитивні емоції. От я вже казав, що пафос рок-музикантів мені незрозумілий. Філософія рок-музики ХХ століття виїденого яйця не варта. Тільки Ошо, наприклад, розказав у одній книзі світу більше, ніж усі рок-музиканти разом узяті. Це все одно поп-культура, розваги! Хтось вибирає американські гірки чи концерти «Сепултури», щоб дослідити свої емоції, а хтось грає у дартс... От ти знаєш, що люди, яким подобається Стравінський, вважають, що Чайковський — це попса? Тобто навіть там іде розмежування!

      П. Б.: — Це також якийсь цирковий принцип: от є силачі чи акробати, вони ризикують, показують чудеса фізіології. А потім міняються декорації, і виходять хлопці, які там на кульку сіли, комусь квітку подарували. І всі усміхаються, напруга від кліток із тиграми спала, заспокоїлися. От ми і є ці «скоморохи» . Ну це  просто тому, що більше нічого не вміємо робити...

      С. М.: — Звичайно, є важливіші професії: моряк далекого плавання, рятувальник, шахтарі. І от коли настає день шахтаря чи моряка далекого плавання, ми приїжджаємо і працюємо.

      — Або щовечора в телевізор приходите.

      С. М.: — А спочатку Саша і Сірожа, між іншим, були персонажами коміксів. У Мінську був клуб «Адіс-Абеба»...

      П. Б.: — Він, до речі, розташовувався десь за 50 метрiв від резиденції президента.

      С. М.: — Клуб був центром «оттяга» всієї прогресивної мінської молоді. Бачиш, це доводить, що треба тільки захотіти — і можна бути вільним у Мінську. В «Адіс-Абебі» було стільки нон-конформістських персонажів! Iз деякими з них ми раніше співпрацювали з європейською організацією Non Stop New Life і влаштовували вуличні вистави типу там «Освоєння космосу». Сценаристами і режисерами був Міхалок — це я (показує на себе) і братва. Тоді Хацон (художник Олексій Хацкевич — Саша . — Авт.) малював двох персонажів — реальних, до речі, — а я придумував їм слова. Потім почали випускати магнітоальбоми, згодом запросили на телебачення. Але мені, ще й вокалісту «Ляпісів» не дуже хотілося світитися на телебаченні з озвучкою діалогів двох дебілів, тому придумали смішні носи.

      — Формат тоді був такий же: ви сидите перед камерою і...

      С. М.: — і гоните. Так, фрі-стайл. Розмова двох переростків у сучасному світі. Але це не Бівіс і Батхед по-білоруськи. Тому що ті живуть у своєму маленькому світі, а Сашу і Сірожу цікавить усе, вони весь час прогресують. Щоправда, розмірковують вони  доволі поверхово і зі своєї низької дзвіниці. А програми для України писалися спеціально, деколи проскакують слова «Україна», «Крим». Крім того, «Калиханки» в нас же малобюджетні: режисер, він же монтажер і креативний директор, плюс два актори, вони ж сценаристи. А Хацон ще й малює все сам. Узагалі Сірожа без Саші нічого не вміє робити: вони і заключну пісню про гормони і мікрофони разом писали.

      — А наскільки творчість Саши і Сірожи затребувана  масами? Вас часто запрошують на гуляння?

      П. Б.: — Тут є одна складність: група «Ляпіс Трубєцкой» теж затребувана, тому дуже часто наші гастролі збігаються. Прерогативу вирішили залишити за групою.

      — Не здається вам, що ці жіночі образи переодягнених чоловіків, які з'являються в «Калиханці» незабаром, уже доволі набридли — Сердючка задовольняє попит дуже навіть вдало?

      С. М.: — Здається. По-перше, тих образів, які ми подаємо, ще не було. По-друге, це своєрідний сигнал для декого: якщо з'явилося ТАКЕ телебачення, то треба його, мабуть, «закривати». Думаю, після цього вже не з'явиться жодного мужика, який буде малювати губи і вдягати накладний бюст.

      — А про що будуть розмовляти Олександра і Сирень?

      С. М.: — Про молочницю, про жінок, які після бурхливої ночі сперечаються, хто в кого відбив статевого партнера, що робити з приплодом, одна на шостому місяці вагітності ніяк не може визначитися, чи народжувати, ну і таке інше. Можна назвати це «Секс у великому місті XXL». Взагалі весь оцей телепанк — це таке собі антителебачення.

      — Де беруть теми для розмов Саша і Сірожа?

      С. М.: — З підсвідомості. Це може бути якийсь заголовок у газеті, невчасно розказаний анекдот, ну і ми ж спілкуємося деколи з майже схожими персонажами: з продавщицями, провідниками, стюардесами. У реальному житті нам усім трапляється мільйон цікавих тем щодня. Між іншим, буває так, що думка Сергія Міхалка відрізняється від позиції Сірожи. Крім того, його деколи цікавлять теми як то собаче весілля, якась букашка. От ти колись докопувалася, чому розсипати сіль — значить посваришся? От Сірожа не знає чому.

      П. Б.: — Ну я от припускаю, що колись сіль була дорога, і якщо її хтось розсипав, то змушений був чимало платити.

      С. М.: — А може, це повелося з тим часів, коли зустрічали поважних гостей хлібом і сіллю. І коли ти розсипав сіль, то виказував свою неповагу до господарів?

      — Ваш останній альбом «Мужчины не плачут» вийшов, я б сказала, якимсь дворовим, ну, однозначно неочікуваним. Це були пісні для фільмів? У будь-якому випадку український глядач їх не бачив...

      С. М.: — Я б назвав цей альбом радше сайд-проектом. Набралися пісні, треба їх оформити.

      П. Б.: — У нас є друзі, старші віком за нас, які вже відійшли від музики...

      С. М.: — І в інші світи деякі теж відійшли...

      П. Б.: — І коли вони почули цю «музику для кіно», вони сказали: «От це саме те, що треба людям під сорок, а також для інтелігентів, що спилися».