«Розірвати Україну не дамо»

      Дніпропетровськ, звісно, не Львів, але й не Донецьк iз Луганськом. Серед усіх південно-східних областей тут, вважається, регіон найдемократичніший. Зокрема, за помаранчеві ідеали в 2004 році у краї проголосувало значно більше людей, аніж у козацькому Запоріжжі чи першій столиці — Харкові. Отож не дивно, що саме Дніпропетровщина є областю визначальною — у сенсі оцінки того, куди схильна повернути стрілка політичного барометра. І коли подекуди проголосили російську мову так званою регіональною з посиланням на «притягнуту за вуха» Європейську хартію регіональних мов, тут, подумалося, такий номер не пройде. 24 травня четверо молодих людей розташувалися прямісінько біля входу до міськради, один iз них — прив'язав себе до дверей мерії символічним ланцюгом. Акція триває донині.

      — Ви знаєте, спочатку думалося, що цей ланцюг унебезпечить від потрапляння до райвідділу міліції. А вже потім він вилився у символ протесту, — пояснив мені чи не найпомітніший представник протестуючих під стінами міськради Ігор Прядко.

      — Скажи, а що тебе штовхнуло саме на такий крок?

      — Сам я — херсонець. Політикою цікавлюся змалечку. Ще коли Україна проголосила себе незалежною державою у 1991 році, ми з приятелем вивісили жовто-блакитний прапор над своєю школою. А вчителів агітували за Чорновола. Навчався я тоді тільки в другому класі...

      — Школа була українська? І взагалі, звідки ти такий свідомий взявся?

      — Ні, школа була російська. Тільки один дев'ятий клас проходив до української. А в 10-му та 11-му знову навчався у російській. А національну свідомість мені прищепив хрещений батько, котрий тоді був активним учасником Народного Руху України. Та й мати у мене — український філолог...

      — Нині навчаєшся, працюєш?

      — Я є студентом історичного факультету Херсонського університету. Коли відбулася Помаранчева революція, відчув, що необхідно втілювати у життя її завоювання. Отож узяв академвідпустку і займаюся політикою.

      — А в Дніпропетровську як опинився?

      — Я ще з 1997 року перебуваю в лавах УНА — УНСО. Нині очолюю херсонську обласну організацію. До Дніпропетровська заїхав місяців зо два тому з метою допомогти у становленні УНА — УНСО місцевої.

      — І все ж, що тебе штовхнуло до такого вчинку — прив'язати себе ланцюгом до дверей міськради?

      — Любов до України. Бо не хочу, щоб  я, мої діти та онуки жили у Російській імперії. Мовне питання начебто безневинне. Ну що, мовляв, страшного від цього проголошення російської мови регіональною? Проте це — перший крок до того, щоб розділити, розірвати Україну. Себто депутати дніпропетровської міськради виконали політичне замовлення Кремля. Адже їхній Президент Путін відверто заявляє, що Росія йде до експансії. Вони хочуть собі повернути втрачені імперські території. Ту ж Грузію, Україну, Білорусь уже й так їхня...

      — Ну а саме рішення сесії міськради як розцінюєш?

      — Це рішення спрямоване зовсім не на захист російськомовного населення. Воно є просто елементом політичної гри. Але російськомовне населення, на жаль, цього не розуміє... За великим рахунком це рішення є суто політичним і не має жодної юридичної сили. Однак воно може стати приводом для подальшого тиску на Верховну Раду — мовляв, регіональний статус російської мови необхідно узаконити на півдні та сході України. Вочевидь, депутати за це не проголосують. А якщо проголосують? Тоді через 2 — 5 років можна передбачити й наступний крок: ми вже начебто й не українці, дайте нам автономію. Ще через деякий час з'явиться вимога і взагалі до Росії приєднатися.

      — Чи не здається тобі, що першопричини цієї гри з російською мовою мають коріння куди глибше?

      — Я в цьому й не сумніваюся. Доки люди відволікатимуться на обговорення мовних проблем, дехто розграбовуватиме до кінця те, що не встигли розграбувати. Ви ж чуєте, до чого зводяться розмови: раніше, за радянських часів, ми їздили на «Волгах» і відпочивали в Криму. А тепер українські чиновники їздять на «Майбахах» і дорогих «Мерседесах», та й загоряють на пляжах Канарських островів чи Кіпру. Але ж Україна — держава бідна. Звідки такі гроші? Щоб кожен із нас над цим задумувався якомога менше, і підкидають «кістку» — мовну тему. Мовляв, «гризіть» краще її, дискутуйте, сперечайтесь, а нам своє робити. Я вам скажу, розрахунок точний, бо мовна тема є такою сферою, яка не залишить байдужих. Будь-якому народу заяви, що його мова має бути знищена, і певна його частина підніметься на захист. Отож маєш конфлікт, за яким інших проблем, що справді існують, уже не видно.

      — Міський голова Дніпропетровська Іван Куліченко, усім відомо, виявив тверду громадянську позицію, відразу заявивши, що він виступає проти проголошення російської мови так званою регіональною. Значить, не перевелися ще люди зі здоровим глуздом?..

      — Іван Іванович до нас виходив і особисто вибачився за все, що відбувається, — і переді мною, і перед людьми, які беруть участь в акції протесту. Я бачу, що він є нормальною, тверезо мислячою людиною. До того ж для цього треба мати певну громадянську мужність, щоб засудити дії більшої частини депутатів міської ради. Тому дуже хотілося б вірити в щирість дніпропетровського мера.

      — Однак палка має два кінці. Чи не здається тобі, що це рішення міськради стосовно російської мови розбудило й національну свідомість українців?

      — Я з цим цілком згоден. Нація пробуджується — спрацьовує генетична пам'ять. Навіть у російськомовному Дніпропетровську це відчуваєш переконливо. Тільки починаєш спілкуватися з людиною українською мовою — і вона сама на неї переходить.

      — А так звані пересічні дніпропетровці як вас сприймають?

      — За моїми спостереженнями, відсотків 50 — 55 підтримують без вагань, десь 25 — засуджують, і їм неможливо щось довести, бо слухати інакші думки вони так і не навчилися. Інші ж просто не визначилися. Проте, підходячи до учасників акції протесту, вони швидко стають на наш бік. Деякі зустрічі по-справжньому зворушують. Як-от один дідусь з півгодини з нами спілкувався. Сам він — росіянин, розмовляє завжди російською, але усвідомлює, що живе в Україні і нашу державу слід поважати.

      — Який сенс для вас продовжувати акцію надалі? Адже прокурор Дніпропетровська Горностаєв скандальне рішення міськради щодо статусу російської мови опротестував і звернувся з цього приводу з позовом до суду?

      — Проблема вимогою відміни рішення міськради не вичерпується. Вона є значно глибшою. Депутати, по-перше, замахнулися на суверенітет України, по-друге, розпалюють міжнаціональну ворожнечу, по-третє, здійснили діяння, які є державною зрадою. За все це законами України і насамперед Кримінальним кодексом передбачена серйозна відповідальність. Тому ми цього домагатимемося. Погодьмося, у будь-якій нормальній державі до подібних проявів поставилися б найсуворіше. Отож і ми хочемо розбудити національну гідність у своїх співвітчизників.

      Того ж дня, коли ми поспілкувалися з Ігорем Прядком (у вівторок), його забрала карета «швидкої допомоги». Просто на порозі Дніпропетровської міськради йому стало зле — виснажений хлопець знепритомнів. Отож наступні дві доби він провів у стінах однієї з дніпропетровських лікарень. Виписався тільки вчора — і відразу ж зайняв місце біля входу до міськради, звісно, прив'язавшись ланцюгом до дверей. Він вже був далеко не один — акція протесту нараховувала відразу 15 наметів. Дніпропетровськ не здається.