Євген Пашковський: Час довбневчень закінчився: люди сприймають серцем і не переносять на дух лицемірства!

      Розмови про двомовність в Україні, які паразитують останнім часом, зачепили за живе члена Спілки письменників та лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка в галузі літератури Євгена Пашковського. Він розмовляє з «УМ» про еталонність мови та її чистоту, про об'єднання країни з допомогою мови, а також виступає за першочергове створення Академії словесності — інституції для охорони мови.

«Мова ж, насправді, не вмерла, але завмерла, як сад узимку, набираючись сили для нового цвітіння і плодоносу»

      — Євгене, сьогодні часто можна почути — в регіонах мова померла, і тому терміново треба вводити двомовність.

      — У непрофесіоналів, котрі таке речуть, заморока не з мовою, а з нелюбов'ю до українського народу, який вони бачать або общєрускім, або общєчєловєчєскім. Їхня розбудова вже обійшлася новобудовами мільйонів могил і цвинтарів; не сумніваюсь: їхні мовні плани приховують не світлішу майбутність.

      Мова ж, насправді, не вмерла, але завмерла, як сад узимку, набираючись сили для нового цвітіння і плодоносу. Невігласи хочуть пустити на дрова сад, виправдовуючи це тим, що він не зацвів у грудні  і не вродив у лютому. Що могло зацвісти при тій жадобі й тупості, при тих морозах облуплення і брехні, що лютували за їх правління? Вони свідомо перетворювали народ в електорат, що реагує на кілька подразників, і з них мовний — найглибший. Поясню чому: все, що пов'язане зі словом, звуком, через коливання проникає в душу, в найсокровенніше кожного, в любов його.

      Настроювати мову проти мови — налаштовувати на війну в душах. Наслідком буде духовичерпання, перегорання взаємної приязні. Відсутність сил для розвитку і розумової праці; така дія кожної ненависті. Суспільства, що стрімко примножуються і розвиваються, збратані взаємолюбов'ю. Непрофесіонали, що просторікують про двомовлення, роздвоюють душі людей. Хай би вже клацали калькуляторами, підраховуючи голоси і вигоди.

      — Ви впевнені: мовою можна споріднити, внутрішньо об'єднати суспільство?

      — Нічого дивного в цьому немає. Як підказував патріарх нашої літератури Павло Загребельний, «у нас сьогодні ридають українською мовою; ридати можна день, можна два, можна три; не треба нам ридати, потрібно показувати багатство нашої мови, її можливості; мова не вмерла; вона не заяложена до кінця нашими фальшивими патріотами; не перфуршетчена казенними дармоїдами, що заполонили українську іноземними словами». Це думка дбайливої людини, яка на художнє збагачення поклала понад півстоліття праці  і дбає понині. Інша справа, що це не стає загальнонародним набутком. А хіба недовитворюють мову Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Василь Портяк, Василь Герасим'юк, Леонід Кононович! Звичайно, Творцем усього доброго — і мови також — є Господь. Його любов у людині спонукає висловити себе, обдаровує мовою. Письменник, якщо він справді письменник, провідчуває мовні багатства — саму емоційність досвідів — і повертає їх народові. Хоча є й такі, що знехудожнюють, умертвляють її зсередини; стан суспільства не може не відбиватись у мові.

      У Франції чотириста літ тому була ситуація з мовою теж не краща нашої. До нинішньої французької було неуявно далеко. А скільки різномов'я, діалектів існувало! Та вже через кілька століть французька стає найпроникнішою мовою континенту — мовою окультурення. У Льва Толстого Кутузов, воюючи з Наполеоном і замислюючи йому всілякі пастки, на дозвіллі, в простій сільській хаті, читає французький роман. Якби не це ушляхетнення  (вся знать, усі придворні, все дворянство вільно дихало французькою), ще невідомо, у що б виросла Російська імперія і чи дожили б ми до незалежності й сьогодення.

      Так от: становленню, зміцненню, а відтак стрімкому розпросторенню французької посприяла Французька академія, заснована ще 1635 р., покликана «регулювати літературне життя, стежити за нормами вживання французької мови, докладати зусиль до її поширення у світі, скласти повний словник, граматику, риторику та лексику». Невдовзі — за історичними мірками — Париж стає культурною столицею світу; його оминають варварські нищення воєн; їхнi революції — скоріше, непорозуміння, порівняно з людоморами і жахотами, що пролихоманили на інших теренах. Там завойовники поводились так, ніби прийшли на святкову виставу. Там здобули притулок тисячі кращих вигнанців — від Буніна до Винниченка, — за що й дяка Франції від багатьох культур і народів. А починалося з плекання мови, стилю її.

«За масове труйливо дітей сирками є відповідальність, а за перетруєння дикунською крутістю народу — що? Мовчати, доки не переведуть на карачки?»

      — Добре, але ж існує і в нас немало мовних інституцій.

      — У мене, й не тільки в мене, виробився стійкий імунітет до всього настворюваного радянщиною. Дійсно, існує ціла герелиця втовкмачувачів мови. За чверть століття спостережень за цими хитродіями я перевпевнився безліч разiв: хто довбнею привчав до канібалізму-лєнінізму, соцреалізму-вгробовізму, той із довбехою не розпрощається ніколи. Їм невтямки: до мови не приневолюють — до мови прилюбляють.

      Час довбневчень закінчився; люди сприймають серцем і не переносять на дух лицемірства. Хоч і завзяті є маскувальники — вчилися ж півстоліття — то комуноквакали, то українозасхлипали; затрибунять, защеневмерлять, за сценою вріжуть по гранчакові — і в депутатах! От і тепер яворінькають, майданять, мандолинять на одній струні, облюзнірують, перешамкують найщиріше людське поривання до самопожертви й свободи; вони ж не мерзли в наметах, не тупцяли в золотих черевиках біля багать — недоторканність не дозволяла, — а все майданять, заламують ручки, знов за мандати. Їм так мова й горе людське болить, як маніякові виховна робота в гурткові; вони не для того туди влаштовуються.

      Культурою, літературою вони одержавили вдосталь. Плоди їх діяльності всюди. Головдіяч спілки письменників розчахнувся між виборами й спілчанськими сходами — за п'ятирічку спілкодіянь жодної(!) — повторюю, жоднісінької книги за прибуток спілки не видано. Вечори, щеневмерлення, гранчаки, мандати. А це організація, як він сам казав, із майном у сотні мільйонів доларів, плюс держфінансування. По інших закладах ще пустельніші віяння. Довбешникам і профанаторам інший стиль нерідний — і тому так солодко набиваються народові в депутатські родичі. Більшість це бачить, як вони ховаються у списки, як колись за партбілети чи родичання із «кегебами». Та найбільше це зрить Всевідаючий, хоч і здається їм, що той, хто створив очі людям, не бачить.

      — А де ж покоління вісімдесятих, дев'яностих?

      — За кремлівськими спинами не змогло пробитись. За спинами лицемірних уболівальників за неньку. За кремледонощиками, ударниками запроданства ще берієвського призову. За зцементованими спиняками нестліваючих мавзолейнінців. Та їх і танком не проїхав би, так згрупувала їх комуноспайка. Від цих згуртувань, від цементу з кров'ю, від злодуху замкненості — засилля бандугруповань; стиль той самий, усе собі, по трупах.

      Ми бачимо людський і економічний вигуб; менш помітна смерть серйозного читача, слухача, глядача — завдяки виступальникам, зойкам, дриганням телесканавленої маскультури. Мова, якою вимовляють себе нинішні українці, на жаль, скоріше, немова; наближення до неандертальської з кільканадцяти ахів і вигуків: класна! крута! прикольна! Крутими в нас бувають яйця, узвози й роги, а решту накручують, у мізки безсилих зарадити оглупленню, спокручені перекладачі кінушок із круторогих телеканалів. За масове труйливо дiтей сирками є вiдповiдальнiсть, а за перетруєння дикунською крутiстю народу — що? Мовчати, доки не переведуть на карачки?

      Тому без справді нового,  вільного від радспадщини, закладу не обійтися. Нам не треба зібрати все штучне і зсинтетичнити мову, як уже пробували зарадянщені правописці, прищеплюючи хворому нездоров'я.

      Є Нацрада з нагляду за теле- й радіомовленням. Але вони стежать за наліпками, а не за якістю мови. Є в Держкомінформі програма видання соціально вагомих творів. Невиданого ж устократ більше, ніж там видасться за сто років. Є спроби зафільмування наших класиків, бо незабаром, через півстоліття, дітям нічого буде й показати; не дивитимуться ж тоді хроніку чублень у бедламенті; є спроби, а не дбання постійне.

      Бідачина з кількома слівцями «прикольна», «я в шокє», навіть не мову, себе озлиднює. Слівця  «бренд», «рейтинг», «менеджер» (що він жер?)  так в'їлися, ніби ми найтупіша нація і не маємо їм відповідників. Та по півсотні до кожного!

      З історії відомі випадки про зцілення читанням Гомера — піднесенням над тліном і сіробуденням. Обезмовленням же або дрібномовленням людина перетворюється в споживача новин і безсоромно наглих забріхувань, цнотливо названих популізмом. Нейтралізуючи явище, це маловтямне слово перетворює його у пристойність; по-нашому ж популізм мав би зватись наглим забріхуванням, задурманенням довірливих і нещасних, бо все має відповідати суті. Те ж і з корупцією; слово аж пісеннить; по-нашому ж мало б бути — мерзенна продажність, ганебне підкупництво. А то — корупція; вони що, кору гризуть? Швидше, ми гризтимемо з такими означеннями й поблажністю. А секвестри? Імплементації? Є слова-вбивці нашої мови. Це треба сприймати гірш, аніж торгівлю заразним м'ясом.

      Іншомов'я вбиває століттями, знищує здатність мови тонко і повноякісно передавати своє. До кожного мовного ляпсусу можна віднайти чи витворити безліч українських відповідників, точніших, яскравіших від першозначень, а головне — своїх, наповнених своїми емоціями, своїм переживанням. Приведення слів до їх української сутності, до повноякісної відповідності тому, про що говориться, — ось завдання не з останніх. Я б поставив його в одноряд із подоланням безграмотності в минулому столітті; читати й писати навчили, пора довчити якості.

      Вживання різномовщини, поросійщених, поанглійщених покручів — ще один вияв войовничого невігластва і нелюбові до свого, яка зовні проявляється в насміхах і збайдужінні. Хто каже, що любить країну, а недолюблює мову її, — облудник і зазіхальник на добро ближнього. Вітчизна, Батьківщина — великий ближній; у найвищому смислі найближнішим є Господь — неробленням зла уподібнюємось йому, віддаровуєм вділене для блага кожного.

      Політбрехайла і депутякали, двоязикі й кривоязикі солов'їнять про свою любов до нас, а своїми газетками, своїм смертевізором доблекотнюють і без того затруєних смертепійлами і смертеїдлом, привозними щастями! Їм і невтямливо, чому народ голосує за них догори ногами, на цвинтарі? Блекотати і брехлотатці певні, що й через кілька десятиліть за них проголосують — діти ранкового сонця — виплачуватимуть їм, за цвинтарні вислуги, пенсії. А багатьом із політиків і чварлітиків, що мудро кличуть себе політиками, багатьом із недбальців ще доведеться побачити плоди розбудови; всенародної цвинтаріани; виборчої дільниці, де голосують ногами — і одностайно, назавжди.

      Та, попри іржавизну слівець-покручів, словобрутальщини й іншомов'я, впавученого по кутках рекламами, наліпками, вивісками, попри відмирання зужитого, смерть усіх мов, окрім панівних, не настане за помахом гробалізаторів, чи як їх там? Глобалізаторів. Почасти завмирання є щаблем нового переосмислення, наближенням до глибшої суті.

      Покоління зі стиснутими зубами не йшло по головах і не проламувалось крізь спини; не поділяло бандзвичаїв, бо не походило з беріївського інкубатора з гадючими яйцями. Воно створювало якісно іншу художність, довитворювало мову — і приходить на хвилі нелицемірного вболівання за батьківщину. Є слова, якими не розкидаються, як не освідчуються в коханні в товчії базару; хто спохаблює справжнє, від подібного і потерпить. Академія словесності, як і кожний дбайливий заклад, повинна роз'яснювати, остерігати, врешті, присоромлювати. Бо невігластво розтиражоване, розмікрофонене й розекранене сіє трутизну народові.

«Країна вже вибрала — щирість і доброзичливість, а не круторогість і насиченість»

      — Ти говориш про хвилю відлицемірення в суспільстві. Це — ознака нового часу? Суспільство стає відкритішим, а отже, й обнадійливішим?

      — Так, потяг до відкритого й щирого співіснування загальновизнаний. Як не довбешили лицемірствами умільці хотіти і замишляти одне, а просторікати зовсім інше, вже підросла молода країна. Потяг до щирості люди давно впізнали у Віктору Ющенку — себе впізнали, глибинне прагнення до вдосконалення краю — щирістю непідробного й негаласливого вболівання він вирізнився з превеликої більшості професійних лакеїв із підносами та себелюбців під масками любові до неньки. Нехай маскуються під ненькіотів. Дух живого часу вимагає зречення, дії назовні, а не задля себе. Щирість нового служіння об'єднала людей — не розірвати вже. Хоч профанатори і втішаються, що облукавили народ, обманули Господа, уникли кари. Придивіться й побачите: бандити уникли тюрем? Вони б самі запросились туди, якби знаття, що їм вготоване позавтрім. Терпіння — і ви побачите, як Господь очищує; лиця в чварламенті мало значать; означає напрям дії: тільки собі чи людям? Загарбати ближнього чи поділитися з ним; за будь-яких владозмін зло вже так не зрозкошується в Україні.

      — Отже, вже не треба перейматись шарпаниною виборів і жахами політичного майбутнього?

      — Країна вже вибрала — щирість і доброзичливість, а не круторогість і насиченість. З цим доведеться миритися найзабичілішим — їм же й на користь. Минуле, звісно, покусуватиме, нагадуватиме про себе, дратуватиме ще не раз, але країна зрушила.

      — А починати знов із гуманітарної сфери?

      — Починати з людини. Добробутом не наведеш порядку. Більшовики як поставили за мету «созданіє новой лічності», так подосі їх виплеканці не назітхаються за тими порядками. Косіор і Хаткевич говорили в тридцятих не про економічні труднощі, а про «созданіє нового чілавєка» — і не з трибун, а в приватних бесідах із молодопартійцями. Погортайте Судоплатова. А нині багатопартійнять про що — про витворення людини, яка б жила задля ближнього, Вітчизни, вічності попереду; жила для любові?

      Якщо Хаткевич, один із комуновождів, на століття Пушкіна обіцяв викувати подібного поета; якщо Яновського від тюрми й знищення врятувало те, що верхвождеві дали прочитати «Вершників», а той надав охоронну грамоту Сталінської премії; якщо «Тихий Дон» ним читався у рукописі, і напівграмотна наддержава покривалася велетенськими тиражами; якщо Довженко, попри всі сичання, міг знімати й «Десну» дописувати; то як повинні були українодбати режими наші, ті, які «мали, що маєм» і «мали, що схочем». Їм до людини було? Посіпаки розуміли важливість довженків, пастернаків, рильських, яновських, а наші — розважальників із гармошками.

      — Але тоді ж і розстрілювали...

      — Але ж і найтиражніше, найповніше за всю українську історію була перевидана наша класика. Звідки книгозбірні, кінофонди, музейні фонди? А нинішніми тиражами курей смішити, щоб не дохли від грипу. Виплекати українські покоління на російсько-американських бандовиках, навчити добру на вбивствах, наругах, розтлінові буде складно.

      Не йдеться про запаковування новою ідеологією. А тільки про створення нового способу життя. Культура ж і є сумою надзусиль, що цей спосіб ненав'язливо утверджує, підтримує. Хіба від заливань і зачадінь відучити мінздравпопередженнями? Людина зрілої культури ніколи так не губитиме себе, як та, що ціни життя не відає. Без оздоровлення — духу й тіла — вимирань не зупинити. Без відречення від ідоломинулого до добра далеко. Доки в областях стоятиме по 200 пам'ятників із правицями в нікуди; доки тисячі вулиць носитимуть його прізвище — всі дороги вестимуть на цвинтарі.

      — Але ми багато в чому переосмислюємо минуле, на старі символи мало хто з молоді звертає увагу...

      — Так що, залишити образи людогубів на станціях метро, через які проїздять, проходять мільйони — на повчання їх доблестям? Он приліпився на «Театральній» — блискучий, ситий — бандило із засідки зиркає. Потьмарення має змитися — діємо й безповоротно.

      Суспільство так тяжко нездужає, бо все потребує очищення й оздоровлення. Причина самодонищень — у бездії задля майбутнього, в існуванні в межах старої мети і планів. Нове вимагає нового. Дерево, що не плодоносить добрим, зрубується в полум'я.

      Небажаючих не проситимуть довго і не тягтимуть за руку — часу обмаль. Людина як приймач і трансформатор спожитих наденергій, мусить діяти; якщо для себе — перегоратиме; якщо для всіх — досконалітиме; житиме в піднесенні й чисторадості; без острахів за тимчасове; овічнена єдинолюбов'ю.

      — Але повернімося до мови. Що треба робити, щоб вона не мізерніла?

      — Одне з надзавдань нового розвитку — творення живосильної мови, яка б, описуючи в повному духовні явища, вивищувала дух людський над тимчасовим і помарнотненим. Бандитсеріали відкривавіють тоді, коли люди прагнутимуть осягнути вищі й вищі, добріші й добріші істини, суть яких проста: як не треба жити? Як не нашкодити Господу вигрівати душу для вічного світу. Бовтунам, захололим у самоті і збоченнях, у невігластвах і самозалюбленні, вже не проклюнутись живими птахами. Мить тіла — тільки вгрівання душі Любов'ю; або нищення себелюбством; мить вдосконалення, зживань родового зла або зла продовження й загнивань у собі. Тут лише набувають навички — добродіянь і злочворива — щоб миротворніти чи навісніти, підноситись чи занепадати, блаженствувати чи терзатись там назавжди.

ДОВІДКА «УМ»

      ПАШКОВСЬКИЙ Євген Володимирович народився 19 листопада 1962 року на станції Разіне у Житомирському краї. Навчався в індустріальному технікумі та педагогічному інституті. Між тим — праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівництво, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина, мандрівне вільне заробітчанство.

      Євген Пашковський — письменник; голова комісії з видавничих проектів Національної Спілки письменників України; член редколегій журналів «Світовид», «Основа», культурологічного альманаху «Хроніка 2000». Член Національної Спілки письменників України (з 1991), ПЕН-клубу (1993).

      Лауреат Міжнародної премії Фундації доктора М. Дем'яніва «Свобода і мир для України» (1993), Міжнародної премії Фундації Є.Бачинського «В свічаді слова» (1997), Шевченкiвської премiї (2002) .

Автор романів: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990; окремі розділи перекладені англійською і німецькою мовами), «Безодня» (1992), «Осінь для ангела» (1993), роману-есею «Щоденний жезл» (1999; частково перекладений вірменською і німецькою мовами; диплом ЦРД «Еліт-профі» у проекті «Книжка року-99»).