Шануйте повій!

Проституція — найдавніша комерція

      Приводом до написання цих рядків — «Шануйте повій!» — стала книга канадського журналіста чеського походження Віктора Маларека «Наташі», перекладена з англійської Віктором Морозовим. Це видання є благодійним проектом Mіжнародної організації «Український освітній центр реформ»; книга присвячена питанням сучасної секс-торгівлі й поширюється безплатно жіночими центрами й громадами, щоб дати інформацію про стан справ і мінімізувати число жертв брудної жахливої індустрії, яка, здається, тим пишніше процвітає, чим більше приймається документів про права людини, зокрема права жінок.

      Зрештою, все те, про що пише Маларек, не є новим для пострадянських читачів. Оголошення обіцяють молодим дівчатам роботу офіціанток, танцівниць, а то й секретарок, а вони опиняються в борделях, де не зароблять грошей, а тільки втратять здоров'я, і добре, якщо звідти виберуться живими. Про все це писалось багато разів, і ще буде переповідано чимало подібних сюжетів. Їх втягли в це ганебне заняття обманом, бо довірливих дівчат не застерегли від пасток, які розставляє жорстокий світ. Автор закликає державні й недержавні організації, а також і приватних осіб, чим можна, допомагати нещасним дівчатам — адже вони не хотіли ставати повіями! Такий головний гуманістичний пафос його книги. Хоча й у дечому автор підходить до глибших питань купівлі жінок, які в його книзі ще остаточно не проговорені.

      У радянські часи нам казали: проституція — це соціальне зло, породжене капіталізмом. Безправні молоді жінки стають повіями, не маючи змоги заробити по-іншому. Але чому на їхні послуги в капіталістичному суспільстві є попит — на це запитання відповідь було дати важче. І чому соціалістичні чоловіки не будуть цікавитись тим, що так приваблює чоловіків капіталістичних?

      ...Цей фах іронічно іменують «найдавнішою професією», і, можливо, так воно і є, адже чоловіча сила довго не пускала жінок до самостійної участі у виробничих сферах. Але правильніше було б назвати проституцію не найдавнішою професією, а найдавнішою комерцією — пропозиція виникла, бо з давніх-давен існував шалений попит. Добре, якщо жінка сама отримує дохід зі своєї специфічної праці. Частіше ринок цих своєрідних послуг контролюється посередниками, а жінка зі своїм найдавнішим фахом тільки професійно працює, а плодами її праці користуються експлуататори.

      Багато сказано про порушення прав жінок у патріархальному суспільстві. Але, якщо розглядати патріархат не як гноблення, а як чіткий розподіл ролей, то треба визнати: якщо цей розподіл не порушувався, то певні форми пошани до жінок були й за патріархату. Шанували матір, яка дала життя і виростила хлопця, з якого виріс чоловік. Шанували й дружину — матір своїх дітей. Одруження вважалось дуже важливим кроком у житті чоловіка, обряд укладання шлюбу проходив, зазвичай, надзвичайно урочисто. Було зрозуміло, що з дружиною ділять ложе, щоб вона народжувала дітей. Але жінки, які існували в житті чоловіка поза шлюбно-сімейними стосунками, завжди викликали презирство й були приречені на ганьбу. Матері застерігали дочок не потрапити в категорію таких жінок, бути для мужчин тільки дружинами й матерями. Інакше пошани від них не дочекаєшся. Пошепки ходили легенди про нахабних утриманок, які примудрялись відволікати господарів від родин. Ну, а ставлення до повій було мало не в усіх культурах абсолютно варварським. Хоча їхніми послугами користувались і парубки, і поважні батьки родин. Але в них завжди було виправдання: їх увела в гріх шльондра, в яку вселився диявол. Хоча винуватити варто було б свій власний організм, особливостями якого скористалася метка шльондра.

Миротворці — теж гвалтівники...

      На сьогодні природа стосунків між чоловіками й жінками докорінно змінилась. Соціум давно не переймається ні дошлюбною цнотою, ні подружньою вірністю, це справа індивідуального вибору. Але повій зневажають і досі. Це — найнижча категорія жінок у суспільній ієрархії, їх ще можна пожаліти, але ніяк не можна шанувати. І, можливо, саме тому торгівля жінками вважається не таким страшним криміналом злочинної тіньової економіки, як торгівля наркотиками або торгівля зброєю. І саме через культивоване презирство до повій, як у суспільстві, так і в індивідуальному досвіді, у світі не існує розгалуженої добре фінансованої програми боротьби з торгівлею жінками. А, може, ще й тому, що офіційні особи усіх рівнів країн, які гордо іменуються цивілізованими, по-тихеньку, проте охоче користуються плодами сексуальної лібералізації. («Поліція ніколи не платить повіям», — розповідають у своїх сповідях дівчата з книги Маларека).

      На сторінках своєї книги Віктор Маларек переповідає епізод, який мав місце у Боснії. Група солдатів відзначала якесь свято, і, щоб зробити його повним, купила дівчину на годину — одну на всіх. Дівчина благала пожаліти її, але всі без винятку озвірілі самці по черзі згвалтували її. То були не військові злочинці й не кримінальні елементи. То були солдати-миротворці, покликані захищати мир і щастя на землі. На сторінках книги В. Маларека наведено багато подібних моторошних епізодів. У світі вирують величезні надміри несублімованої чоловічої сексуальної енергії, яку не приборкають ні кохання, ні шлюб. Тільки повії. За це нещасним жінкам ніхто не подякує, їм тільки дають по пиці й пнуть ногами.

      Матеріал, зібраний у книзі «Наташі», активізуючи особистий досвід кожного читача, підводить до висновку, що проституція є не лише соціальною, а значно ширшою проблемою людського життя — біологічною, психологічною, зрештою екзистенційною. Як скорегувати й куди скерувати ту чоловічу агресивність, яка знаходить вихід у відвідинах будинків розпусти? Чому чоловіки хочуть стосунків із повіями, бажаючи від них чогось такого, з чим не можуть звернутися ні до дружини, ні до коханки?.. Ці питання в західних суспільствах майже не проговорюються, а тим часом iз країн Східної Європи в борделi Західної везуть все нових і нових дівчат.

      Так, далеко не всі чоловіки ходять до повій. Є досить великий відсоток чоловіків і жінок, чиї життєві шляхи ніколи не перетинаються з кварталами червоних ліхтарів. Але й ці люди, які особисто ніколи не контактували з простором купленого кохання, здебільшого підживлюють громадську думку презирства до повій як до осіб, які самі винні у своїй долі, тобто мимоволі посилюють страждання тих жінок, які опинилися в масштабній індустрії сексуального рабства.

      Натомiсть найбільше зневажають повій саме ті чоловіки, які крадькома користуються їхніми послугами. Хоча зневажати вони мали б власну фізіологію, власні психічні настанови, багатовікові традиції своєї культури. І навіть чоловіки, які цілком готові прийняти ідеї гендерної рівності у виробничій сфері й у родині, не готові обговорювати темні питання чоловічої психіки, пов'язані з відвідинами будинків розпусти, вважаючи, що там — зовсім не ті жінки, яких вони сяк-так шанують в соціумі й у родині. Чи не тому в осерді цивілізованого світу і сьогодні існує добре налагоджена і розгалужена система сексуального рабства нечуваних масштабів, варварські реалії якої в двадцять першому столітті практично не змінилися від століття першого?

Євгенія КОНОНЕНКО.