«Ніколи не виникало відчуття, що «Україна молода» пише на замовлення», —

      Ця резонансна подія сталася за два роки до проголошення суверенітету України, коли територією Радянського Союзу хоча й почав несміло «бродити привид» незалежності, але каральні органи почувалися ще достатньо бадьоро, аби скрутити шию новоявленим «самостійникам». Саме в той час група прикарпатських вільнодумців у складі Надії Стасів, Романа Круцика, Ігоря Андрухіва, Романа Гладиша та Володимира Ковальчука задумала кинути привселюдний виклик системі. До них приєдналися заступник голови культурно-наукового товариства «Рух» Ярослав Шевчук та Ігор Попович. Їм хотілося, аби народ пробуджувався швидше. Нагода випала 14 травня, коли в селі Воскресінці Коломийського району тодішня влада організувала відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку. Людей зібралося на мітинг зо п'ять тисяч. Підняти синьо-жовтий прапор над натовпом «змовники» довірили тоді 24-річному працівникові івано-франківського закритого підприємства «Позитрон», що належало військово-промисловому комплексу, Володимиру Ковальчуку.

      Національний стяг протримався над людським морем лише кілька десятків секунд — до сміливця потягнулися руки переодягнених у цивільне співробітників спецслужб. Але їх випередив хтось із народу і, підхопивши синьо-жовту реліквію, сховав від пильного ока КДБ.

      Розбір «польотів» відбувся вже наступного після подій у Воскресiнцях дня, коли виконавця акції викликали в партком заводу «Позитрон» на «дружню» бесіду з представниками зловісного першого відділу. Після тривалого психологічного тиску службісти зачитали гнівного листа від «колгоспників» Воскресінців із осудом негідної поведінки майстра цеху № 7 Володимира Ковальчука, котрий посмів підняти «бандерівський» прапор...

      Проте доля була прихильною до «прапороносця». Він після Львівської політехніки здобув другу вищу освіту на юридичному факультеті Львівського національного університету, навчався в Українському вільному університеті в Мюнхені й успішно піднявся щаблями кар'єрної драбини до посади першого заступника начальника Івано-Франківського обласного управління юстиції, де працює дотепер. І регулярно читає «Україну молоду».

      — Коли вийшов перший номер газети, — пригадує пан Володимир, — я працював у відділі зi справ молоді, і наше рідне міністерство тоді рекомендувало передплатити це видання, оскільки воно, здається, на початках орієнтувалося здебільшого на аудиторію людей віком до тридцяти років. Тоді досить потужно виглядала «Молодь України», і я, чесно кажучи, не міг повірити, що новонароджена газета, в назві якої теж є молодіжна складова, може скласти їй конкуренцію. Визнаю, що з прогнозом помилився. «Україна молода», впевнено стартувавши, невдовзі подорослішала і набула солідної суспільної ваги.

      — У мене вже виробилася звичка, — продовжує співрозмовник, — читати «Україну молоду» зранку, ще свіженькою. Хоча передплачуємо її в управління юстиції, проте я, йдучи на роботу, стараюся купити газету в кіоску: цікаво, як «умні» журналісти прокоментували вчорашні події. У період розвинутого кучмізму «УМ» була чи не єдиним тиражним загальнонаціональним виданням, яке об'єктивно висвітлювало стан справ у державі. Під час подій, що супроводжували минулі президентські вибори, газета стала друкованим оплотом Помаранчевої революції в оточенні ЗМІ, підконтрольних колишньому режимові. Щодо «УМ», то в мене ніколи не виникало відчуття, що її журналісти пишуть замовні матеріали. Ні для кого, мабуть, не секрет, що головний редактор газети пан Дорошенко — давній приятель Віктора Ющенка, якого газета підтримувала як демократичного кандидата, але після його вступу на посаду Президента України «УМ» не співає дифірамбiв новій владі, а старається, на мій погляд, показувати її діяльність об'єктивно і навіть подекуди критично.

      Як мешканець Прикарпаття я, звісно ж, шукаю в пресі щось цікаве про свій край, особливо публікації власного кореспондента газети в Івано-Франківщині Івана Крайнього, який знаходить несподівані теми і неординарних людей. У середині травня, перебуваючи в Києві, купив «УМ» у кіоску і побачив матеріал, присвячений світлій пам'яті Василя Січка — його я знав особисто. Матеріал справив на мене дуже сильне враження — все викладено правдиво, чесно і переконливо. Окрім новин і політики, люблю читати повідомлення й аналітику про духовне, культурне і спортивне життя країни. У всьому відчувається, що «Україна молода» за духом — стовідсотково українська газета. Сподіваюся, що її журналісти й надалі працюватимуть за високими професійними стандартами.