Дорогами Богомольця

      25 травня виповнилося 125 років iз дня народження Олександра Богомольця (1881—1946) — українського патофізіолога і громадського діяча, академіка та президента АН УРСР. Усе життя цей видатний учений працював задля збереження людського здоров'я та розкриття таємниці довголіття. В одній зі своїх праць він писав: «У далині майбутнього постає золотий вік людини, де не буде місця стражданню, де страшний привид смерті стане химерою, жахом хворої уяви». Згадуючи сьогодні постать Богомольця, президент Асоціації патофізіологів України, академік НАН Олексій Мойбенко каже: «Олександр Богомолець створив свого часу унікальний мікроклімат серед учених в Академії наук. Він побудував будинок неподалік від Інституту фізіології і жив там разом зі співробітниками, вітався з кожним за руку і в поведінці нічим не відрізнявся від своїх підлеглих, хоча він був і президентом Всеукраїнської академії наук, і віце-президентом АН СРСР».

      Олександр Богомолець заснував школу української патофізіології. Він також здійснив грунтовні дослідження з проблем ендокринології, вегетативної нервової системи та онкології, заклав основи геронтології і вперше провів перепис усіх довгожителів СРСР. Обраний 1929 року президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН), Олександр Олександрович із 1931 року і до кінця життя працював у Києві, де організував і очолив Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР, на базі яких 1953 року було створено Інститут фізіології АН УРСР. До речі, Ботанічний сад НАН України, де є багато рідкісних рослин, а в травні пишно квітне бузок, було створено 1936 року також за ініціативи Олександра Богомольця.

Народжений у тюрмі

      Сьогодні медична династія Богомольців відома не лише в Україні, а й за її межами. А заявили про себе представники цього роду ще в ХІХ столітті, коли подружжя Богомольців стало брати активну участь у політичній боротьбі проти російського царату. Батько майбутнього академіка, Олександр Михайлович Богомолець, тоді працював лікарем. Мати, Софія Миколаївна Присецька-Богомолець, гостро відчуваючи будь-яку соціальну несправедливість, увійшла до когорти політичних активістів. Саме політика змінила їхнє подружнє життя, яке могло б бути забезпеченим і безхмарним. Богомольці долучилися до активної суспільної діяльності і, пропагуючи ідеї соціальної рівності серед робітників, зрештою відійшли від медичної практики. Софія Присецька-Богомолець стала активісткою Південноросійського робітничого союзу і в січні 1881 року її, на той час уже вагітну, заарештували. Тому «пологовим будинком» для майбутнього академіка Олександра Богомольця стала камера Лук'янівської в'язниці.

      Незважаючи на те, що на руках жінки була новонароджена дитина, Київський військово-окружний суд засудив молоду матір до страти. Потім вирок замінили на десять років каторги, а після спроби втечі з іркутської в'язниці матері Богомольця збільшили строк тюремного ув'язнення до 19 років. Розлучившись із сином-немовлям, жінка побачить його лише за два роки до своєї смерті — на сибірській каторзі. Чоловікові й сину буде дозволено приїхати на побачення, і там, за гратами, вони проведуть із хворою на туберкульоз Софією Миколаївною Присецькою (1856—1892) останні півроку її життя. Шість років ув'язнення у Східному Сибіру за політичні погляди випали і на долю Олександра Михайловича — батька майбутнього академіка. «Я бував колись у Сибіру, в тих місцях, де перебували в ув'язненні батьки Богомольця, — згадує професор Олексій Мойбенко. — Там, у Нерчинських рудниках, свого часу відбували покарання декабристи. Це були надзвичайно тяжкі умови життя. Саме тому мати Богомольця померла такою молодою».

      Залишившись без материнської опіки, майбутній академік, а тоді ще малий Сашко Богомолець жив у селі на Полтавщині, а пізніше в Ніжині, де його виховували дідусі з бабусями. Після переїзду до Києва 1896 року він навчався в колегії Павла Галагана, а потім перейшов до Першої чоловічої гімназії, яку закінчив із відзнакою. Богомолець-студент цікавився історією, політекономією, кримінальною психопатологією і мріяв стати адвокатом-криміналістом. Він вступив на юридичний факультет Київського університету, проте юриспруденція його розчарувала, і юнак перейшов на медичний факультет Новоросійського (нині Одеського) університету.

«Ніякого уявлення про фізіологію»

      У науковій біографії Богомольця є цікавий факт. Виявляється, майбутній видатний патофізіолог, творець двох науково-дослідних інститутів АН УРСР — Інституту експериментальної біології і патології й Інституту клінічної фізіології — одержав, будучи студентом, категоричний відгук від свого професора на іспиті з фізіології: «Ніякого уявлення про фізіологію. Прийдете наступного разу». У подальшому професор визнав помилку і залік Богомольцю було поставлено автоматично. А непорозуміння між викладачем і студентом виникло внаслідок розбіжностей у поглядах на механізми регуляції кровообігу, які були прийняті у фізіології на початку ХХ століття. Богомолець, тоді ще зовсім молодий учений, зумів глибоко проникнути в суть проблеми і зрозумів, що основний опір потоку крові в артеріальній системі чинять саме найменші артерії — артеріоли, а не капіляри, як стверджувала раніше і визнавала офіційна наука.

      Ще будучи студентом, Богомолець мав власний, оригінальний і самобутній, підхід до будь-якого наукового питання. Іноді, іронізуючи з приводу своїх пошуків, він називав свої концепції «єресями», тому що вони ламали вже застарілі норми і традиції. Власне, завдяки своєму дару передбачати шляхи розвитку науки він стане засновником вітчизняної патологічної фізіології і закладе підвалини цього напряму, який стане свого роду теорією і філософією медицини.

      1908 року Богомолець склав іспити на ступінь доктора медицини і розпочав викладання в Новоросійському університеті. У травні 1909 року в Петербурзі він захистив докторську дисертацію. Одним з опонентів на захисті Богомольця був академік Іван Павлов — лауреат Нобелівської премії за роботи з фізіології травлення. Навесні 1911 року Олександр Богомолець, молодий доктор наук, виїхав на рік до Франції для підготовки до здобуття професорського звання. Пізніше він повернувся на батьківщину і організував під час Першої світової війни роботу в госпіталях та в бактеріологічній лабораторії. З 1925 року Богомолець очолив кафедру патофізіології в Другому Московському університеті, а в 1928—1931 роках був директором Інституту гематології і переливання крові.

      Величезну роль у науковій діяльності Богомольця і його послідовників зіграв імунологічний напрям. З початку ХХ століття і протягом усього життя Олександр Богомолець розробляв питання імунології, неодноразово повертаючись до таких найважливіших напрямів цієї проблеми, як алергія та імунітет. Глибокі дослідження в ділянці імунології привели Богомольця до розвитку вчення про антиретикулярні цитотоксичні сироватки (АЦС). «Вплив імунних цитосироваток на організм став колосальним успіхом у науці, — зазначає професор Мойбенко. — Якщо вводити такі речовини в малих дозах, то це підвищує реактивність організму та його опірність до захворювань. Цитотоксичні сироватки використовували для швидшого загоєння ран і лікування переломів у солдатів під час війни». Керівник відділу імунології і цитотоксичних сироваток Інституту фізіології НАН Ірина Алексєєва розповіла, що сироватка Богомольця підтвердила на практиці свою високу ефективність і стала відомим у світі препаратом. Уже після війни, у 60—70 роки, її закуповували багато країн Європи, а найпопулярнішi ці ліки були у Франції. Також в історію науки і медичну практику ввійшли розробки Богомольця як керівника досліджень із консервування донорської крові, яку використовували для переливання крові при крововтратах поранених солдатів на фронті. Саме завдяки цим розробкам було врятовано багато людських життів під час Другої світової війни.

Учений, який «обдурив» Сталіна

      Окрім значного внеску в фізіологію, ендокринологію та імунологію, Олександр Богомолець став одним з основоположників геронтології — науки про довголіття. Саме під його керівництвом у СРСР було проведено перший у світі перепис довгожителів, які проживали переважно на Кавказі. У 1941 році академік створив диспансер боротьби з передчасним старінням, на базі якого згодом було засновано Інститут геронтології АМН СРСР у Києві — перший такий інститут у СРСР і один із перших у світі. Олександр Богомолець прагнув не лише навчитися лікувати хвороби, а й розкрити механізми витривалості людського організму, розширити його можливості і вийти за межі «відведених Богом» людині 70 років. Окрім Інституту геронтології, з «легкої руки Богомольця» в Україні було створено найбільші і найвідоміші наукові центри — Інститут фізіології, Інститут ендокринології та обміну речовин, Інститут онкології та радіології НАН.

      Радянська влада досить прихильно ставилася до Богомольця, хоч він ніколи не був її прислужником. Збереглися дані про те, що 1937 року, дізнавшись про арешти кількох відомих українських учених, академік побував на прийомі у ЦК КП(б)У, після чого заарештованих було випущено. Існує припущення, що Сталін не заважав працювати Богомольцеві тому, що сподівався на винайдення вченим «еліксиру молодості». І коли у 65-річному віці академік Олександр Богомолець, який був найвідомішим радянським геронтологом, помер, вождь нібито розчаровано сказав: «Ти дивись, обдурив усіх».

      Звісно, що і народження в тюрмі, і тяжка спадковість, і напружена праця протягом усього життя не минули для Богомольця безслідно. Наприкінці життя — протягом Другої світової війни — він перебував в Уфі, куди під час війни евакуювали лабораторії та співробітників АН УРСР. Згадуючи останній період його діяльності, академік Олексій Мойбенко зазначає: «Вчені — це люди особливого складу характеру. Їх цікавлять не матеріальні, а моральні аспекти наукового життя, тобто досягнення якогось результату. Науковець здійснює експерименти, прагнучи пізнати певну галузь науки — в даному випадку медицину та біологію. Він має на меті з'ясувати механізми розвитку захворювань, щоб їх лікувати. Олександр Олександрович жив саме так — наукою».

      Після повернення з евакуації до Києва в Богомольця загострився туберкульоз легенів. Проте вчений продовжував працювати. Незадовго до смерті академік дав кілька важливих розпоряджень щодо будівництва й устаткування інститутів і лабораторій, облаштування обсерваторій, впорядкування Ботанічного саду. Уже помираючи, вчений не забув про своїх підлеглих — останні його вказівки стосувалися надання житла, матеріальної допомоги та ліків співробітникам академії. При цьому Президент АН УРСР добре знав увесь склад співробітників академії і потреби людей, які пройшли війну. Він пам'ятав ім'я, прізвище та по-батькові кожного співробітника, про якого клопотався. Помер учений у липні 1946 року в Києві і був похований на території створеного ним Інституту фізіології НАНУ, який нині названий його ім'ям і розташований на вулиці Олександра Богомольця.

ДОВIДКА «УМ»

Медична династія Богомольців

      Олександр Михайлович Богомолець (1850—1935), випускник медичного факультету Університету св. Володимира у Києві, лікар.

      Олександр Олександрович Богомолець (1881—1946), випускник медичного факультету Одеського університету, директор Інституту фізіології НАН (1934—1946), академік та президент АН УРСР, віце-президент АН СРСР.

      Олег Олександрович Богомолець (1911—1991), випускник лікувального факультету Київського медичного університету, директор Інституту фізіології НАН (1946—1953).

      Катерина Олегівна Богомолець, випускниця лікувального факультету Київського медичного університету, професор, керівник кафедри патологічної анатомії КНМУ ім. Богомольця.

      Ольга Вадимівна Богомолець, випускниця лікувального факультету Київського медичного університету, доктор медичних наук, координатор Європейської асоціації лазерної дерматології у Східній Європі, головний лікар Клініки лазерної медицини.