Привид міста Емс

      Майже за рік до затвердження указу в Києві зібралася поважна «Нарада про українофільство»: міністр  народної освіти, обер-прокурор Синоду, головний начальник ІІІ відділення царської канцелярії. Напросився й голова Київської археографічної комісії Михайло Юзефович (той самий, який свого часу доніс на Шевченка й Кирило-Мефодіївське товариство). Головував міністр внутрішніх справ. Обговорювали важливе питання держбезпеки: поширення українських книг, недільних шкіл і театральних вистав. У записці, підготовленій експертом для наради, зокрема, сказано: «Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью».  Ще в 1863 році, коли Росія гасила багаття, розпалене волелюбними поляками, публіцист Михайло Катков писав, що «окрема малоросійська літературна мова значно небезпечніша, ніж польське повстання».

      Висновки наради (підписані царем Олександром ІІ в німецькому містечку Бар Емс 30 травня 1876 року) ввійшли в історію під назвою Емський указ. Цей документ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги (без дозволу Головного управління у справах друку), видавати оригінальні твори і переклади українською мовою, влаштовувати театральні вистави і публічні читання, навчати українських дітей рідною мовою. Якщо й дозволяли друкувати щось українське, то тільки в російському правописі. Виглядало таке чтиво кумедно й неоковирно. На підставі указу в Києві було ліквідовано кілька «кубел націоналістів»: Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства, видання «Кіевскій Телеграф», Громади. З  Київського університету звільнено кількох професорів-українців — Михайла  Драгоманова, Федора Вовка, Сергія Подолинського. У пунктах 6, 7 і 8 проекту указу, підготовленого Михайлом Юзефовичем, пропонувалося «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а викладачів до Київського, Харківського й Одеського навчальних округів скеровувати з великоросійських губерній. 5-й пункт пропонував надати фінансову допомогу львівській русофільській газеті «Слово». У журналі наради, підготовленому для подання Олександрові II, проект Юзефовича трохи змінився. Пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Утім до заборони сценічних вистав додали заборону публікувати тексти до нот.

      Як пише російський історик Олексiй Міллер, Емський указ був доволі рідкісним репресивним заходом у національній політиці Російської імперії. Його цензурні заборони, лише частково пом’якшені, проіснували до 1905 р. У 1896—1900 pоках Київський цензурний комітет щорічно забороняв щонайменше 15 відсотків українських видань, що суттєво перевищувало його «норму» щодо інших мов — не більше 2 відсотків. 1877 року в Російській імперії не видано жодної української книжки. Однією з численних секретних службових інструкцій до царського указу приписувалося невтомно твердити, що таких обмежень «хочуть самі ж малороси».

      У результаті таких «заходів держбезпеки» на початок ХХ століття близько 80 відсотків українців були неписьменними. Отож якби українська книжка і з'явилася в селі, не багато хто здогадався б, про що вона. Депутат IV Думи Г.Петровський 2 червня 1913 року на засіданні російського парламенту розповів про зміни, які відбулися в українців за останнє століття. Він нагадав, що за переписами 1740 і 1748 років у семи полках Гетьманщини — на територiї Полтавської і Чернігівської губерній — на 1904 села припадало 866 шкіл із викладанням українською мовою, тобто одна школа на 746 осіб. 1804 року видано було указ про заборону вчитися українською мовою. І вже 1897 року черговий перепис показав, що українці стали найбільш малописьменним народом у Росії. Серед 100 осіб уміли читати лише тринадцять.

      У 1878 Михайло Драгоманов розповів про Емський указ на Паризькому літературному конгресі. Інформували про цей метод російського самоствердження й інші українські політичні біженці. І на загальному тлі байдужості раз-по-раз лунали голоси європейської підтримки, де указ 1876 року називався «соромом цивілізації», а протистояння русифікації — «захистом живої душі народу». Президент секції історії й дипломатії Паризької школи політичних наук Жорж Вейль писав, що указ 1876 року «з відвертою брутальністю показує свою мету і проголошує в кількох сухих фразах офіційний смертний присуд українській мові... Це ніби сокира ката, яка обезголовлює цілий народ у моральному сенсі... Я вірю в те, що указ 1876 року стане згодом лише неприємним спогадом, жахливим сном, із якого український народ пробудиться до нового життя».

      Емський указ, справді, зовсім незаплановано для його авторів, став хоча й болючим, але щепленням для українців, яке дало змогу народові пережити ще страшніші випробування.  А в архівній справі «Наради про українофільство» збереглося донесення від 4 вересня 1876 року. Там розповідається, що у відповідь на численні «мовні» заборони майже в усіх поміщицьких господах жінки подіставали зі скринь і стали носити вишиванки.

КОМЕНТАР ІЗ ПРИВОДУ

Олександр Майборода,

завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

      Емський указ — це одна зі спроб позбавити український народ головної ознаки — мови. Освіта — це форма збереження ідентичності. Заборона викладати рідною мовою, видавати книги — це механізм позбавлення народу його самобутності, після чого він мав би розчинитися в «загальноросійському морі».

      Сьогодні ми ще не позбулися тягаря Емського указу. Багато етнічних українців не знають рідної мови, не спілкуються нею. Це ознака духовної деградації. На мою думку, держава має бути більш наполегливою у відстоюванні інтересів і прав етнічної більшості. І жорсткіше реагувати на спроби закріпити наслідки Емського указу, зокрема в особливому статусі російської мови.

Олександр Сушко,

директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:

      — Можна констатувати, що ті політико-правові проблеми, з якими стикалася сучасна українська мова впродовж свого становлення, не вичерпані й зараз, у незалежній Україні. Хоча прямих паралелей немає. Канули в Лету часи, коли українську мову намагалися заборонити, але вона все ще не лідирує у багатьох сферах суспільного життя. Українська є активною у сфері вжитку понад 50 відсотків громадян. Однак бізнесові, елітні кола послуговуються переважно російською. Український інтернет на 80 відсотків — російськомовний, і тільки 15 відсотків у ньому посідає україномовна інформація. У передвиборчий час мовне питання традиційно стає засобом маніпуляції суспільною свідомістю.

      Для того щоб українська мова поступово відвойовувала свою сферу побутування, держава має провадити дуже мудру, послідовну, віртуозну політику.