Прощай, дівоцтво

      В особливому етнічному середовищі гірських районів Івано-Франківщини, де мешкають бойки та гуцули, найкраще збереглися прадавні обряди і звичаї, хоча й сюди докотилися новомодні, зокрема шлюбні, віяння. Уже здебільшого показовою стає колись обов'язкова їзда молодят на конях у національному вбранні з гільцем — уквітчаним деревцем. На зміну кінному шлюбному кортежу прийшли розцяцьковані іномарки і вбрання з міських весільних салонів. Однак у Карпатах наречені-горянки продовжують дещо робити за прадавніми приписами.

      У невеликому бойківському селі Луги, що гніздиться на берегах стрімкої річки Черви, майже в незмінному вигляді зберігся обряд прощання з дівоцтвом, який відбувається у четвер перед весіллям.

      — У нас так заведено, аби не загубилися, а передавалися із покоління в покоління обрядові дійства, — розповідає завідувачка сільським народним домом Ганна Гаврилюк. — Дівчина, коли виходить заміж, обов'язково йде у четвер iз кошиком, домотканим полотном, вишитим рушником і спеченим удома хлібом по барвінок. Свахи співають давні «латканки» і при збиранні барвінку, і тоді, коли плететься вінок. При цьому вони спершу закликають маму нареченої, потім — батька, брата, сестру, аби найрідніші члени родини, вкладаючи свою галузку барвінка до весільного вінка, вкладали в нього добро...

      У гірських селах Рожнятівщини існує ще один оригінальний звичай передавати старовинний жіночий головний убір від бабці-бойківчанки до мами, від мами до — доньки, і все життя зберігати його у хаті на видному місці. Тут вірять, що ця давня реліквія служить своєрідним сімейним оберегом.