На шляху до карпатського туристичного раю

      Радянська влада свого часу надала Івано-Франківщині особливий статус «закритої зони». Можливо, аби помститися за те, що це — батьківщина Степана Бандери, може, з інших мотивів, але після Другої світової війни «совіти» мілітаризувалися в області до зубів і заборонили ступати сюди нозі іноземця, зокрема й уродженцям Прикарпаття, котрі з різних причин опинилися по той бік залізної завіси. Окрім проблем у спілкуванні із закордонними родичами, «закритість» обернулася для прикарпатців й приземленішими незручностями, яких не могли бачити чужинці. Приміром, дороги тут не витримували ніякої критики. Місцеві автодорожники тоді отримували замість бітуму залишки гудрону і покривали ним прикарпатські дороги: під теплими сонячними променями ця в'язка суміш розм'якала, як пластилін.

      Півтора десятиліття тому Івано-Франківщина відкрилася світові. І відразу сюди хлинули українці післявоєнної еміграції. Їм було байдуже до стану доріг — лише б побачити рідні місця, залишені в молодості. Корінні іноземці в Карпати на відпочинок не поспішали: тутешня гірська краса красою, але сервіс — не той, а дороги, за їхніми оцінками, взагалі придатні лише для екстремального ралі. Отже, стільки б місцева влада не робила ставок на багатообіцяючі туристично-рекреаційні перспективи, без шляхів сполучення, звичних для вибагливої Європи, поки що нічого тішитися ілюзіями.

      Наскільки ми відстали в дорожньому будівництві від західних стандартів і що там видно в кінці автомобільного тунелю, з'ясовуємо в розмові з начальником служби автомобільних доріг в Івано-Франківській області Сергієм Сендерським.

      — Сергію Михайловичу, якими дорогами ваша служба зустрічає гостей Прикарпаття?

      — У нашій області нині 4 100 кілометрів доріг загального користування, з них 737 кілометрів — державного значення, які фінансуються за окремими статтями. Коли я очолив службу в 2001 році, то доріг державного значення у нас було лише 280 кілометрів, а фінансування дорожніх робіт відтоді зросло більш як у 25 разів. Тепер ми працюємо тільки з високоякісним бітумом та іншими будматеріалами. І там, де їх використовуємо, стан доріг суттєво поліпшується.

      — Чи є в нас хоч кілька автомагістральних кілометрів, які за якістю можна прирівняти до європейських? Якщо є, то де вони пролягають, чи не до Гути, на околиці якої збудована відома урядова резиденція «Синьогора»?

      — Я не візьму на себе сміливість назвати хоча б один такий кілометр. Якщо наша дорога відповідає геометричним параметрам, то не відповідає за рівністю поверхні, якщо прийнятна рівність, то бракує сервісу, зокрема інформаційного. Щодо Гути, то дорогу туди я будував у 80-ті роки, ще очолюючи Богородчанське ДРБУ, коли про резиденцію в тій місцевості ніхто й не фантазував. Називати її елітною нема підстав. Щоправда, в 2001 році питання будівництва міні-автобану «Івано-Франківськ—Гута» вже стояло на порядку денному. Тодішній міністр транспорту Георгій Кірпа дав завдання прокладати автобан, бо коли він їхав до Гути, перед його авто дорогу двічі перейшла корова. Планувалася велика дурниця, адже довелося б вирубувати паралельно з існуючою дорогою ліс заради того, щоб кілька разів на рік із вітерцем проїхався президентський кортеж.

      На щастя, задум той не реалізувався, хоча місцевість уже оглядали заступники міністра і планували ставити асфальтний завод. Обійшлося простіше: ми зробили просочення існуючої дороги (від Івано-Франківського аеропорту до Гути близько 65 кілометрів). Треба ще на існуючу основу покласти асфальтно-бетонне покриття, зробити, де необхідно, огородження і поставити світлофори. Ось і все.

      — При нинішньому Президентові не виникали подібні наполеонівські ініціативи?

      — Слава Богу, ні. Навпаки, Віктор Андрійович високо оцінив нашу роботу впродовж цьогорічного зимового періоду. Він кілька разів був у Карпатах. Сам сидів за кермом, і ми ж не знали, куди він захоче поїхати, тому спеціально ніде не чистили. Зимове утримання доріг на Івано-Франківщині ведеться, мабуть, найкраще в Україні.

      — Президент, вочевидь, не їздив уздовж Лімниці до Осмолоди. Мені показували довоєнні польські карти з туристичними маршрутами, то тоді на схилах тамтешньої гори Грофа (її висота 1 748 метрів над рівнем моря) були прокладені серпантинові дороги, так звані рейштоки, по яких пани могли колясками їхати мало не до вершини. Тепер навіть до села Осмолода, де справді чудові гірські ландшафти, дорога така, що душу з тіла може витрясти. Ще гірший «тракт» уздовж Білого Черемошу від верховинської Яблуниці до Яловичори. Виходить, що ми занедбали чимало доріг, прокладених у горах ще в першій половині ХХ століття?

      — Я з вами цілком погоджуюся. Такому станові комунікацій у гірській місцевості мусимо «завдячувати» міжвідомчій шарпанині, що супроводжувалася необдуманими діями в дев'яності роки минулого століття. Ще до мого приходу на посаду начальника служби велику кількість гірських лісових доріг у Верховинському, Рожнятівському, Долинському районах передали на наш баланс. Раніше їх обслуговували структури, підпорядковані Державному комітету лісового господарства, і мали для цього достатнє фінансування і потужну техніку, з допомогою якої утримували в доброму стані берегоукріплюючі споруди та дороги. Тепер техніка залишилася в них, а відповідальність передали нам. Їхні лісовози розбивають дороги і мости, а ми мусимо шукати кошти, аби їх ремонтувати. Хіба це не абсурд?

      В Австрії років тридцять тому була прийнята державна програма, в результаті виконання якої в Альпах до оселі кожного їхнього горянина прокладено асфальтовану дорогу, у нас же у Верховинському районі є цілі населені пункти, які в непогоду стають відрізаними від світу.

      — Коштів бракує, а вашу службу правоохоронні органи звинувачують у нецільовому їх використанні. Мається на увазі кримінальна справа щодо спорудження вертолітного майданчика в Мислівці, біля відпочинкового комплексу, який в народі називають «Медведчукова дача».

      — Я вам відповім. Це буде цікаво. Кримінальну справу вже слухають у суді, який, сподіваюся, усе поставить на свої місця. Ні я, ні мої колеги там нічого не вкрали, ми просто виконували розпорядження міністра транспорту Георгія Кірпи та нашого керівника «Укравтодору». Завдяки будівництву цього об'єкта відрізок дороги від міста Долина до Вишківського перевалу набув державного значення і, звісно ж, підвищеного для її обслуговування фінансування. За рахунок цих коштів, згідно з законом, ми мали право зробити 100-метрове відгалуження від центральної дороги. На цей відрізок припало і спорудження моста. Потім голова облдержадміністрації видав розпорядження, яким передав невпорядковану дорогу, що вела до присілку, на наш баланс. Ми її зробили.

      Тепер щодо вертолітного майданчика. У нашій документації він значиться як майданчик для розвороту автотранспорту. Якщо хтось по краях поставив чотири ліхтарі і намалював коло в центрі, то це ж не означає, що там повинні сідати гелікоптери. Пригадуєте випадок, коли Олександр Яворський здійснив аварійну посадку свого літака на автодорогу біля Лісного Хлібичина, то її ж не назвали злітно-посадковою смугою. На майданчик у Мислівці не приземлився жодний гелікоптер. Двічі пролітав над об'єктом Георгій Кірпа і лише давав згори вказівки. За роботи на відпочинковому комплексі фірма-замовник внесла, хоч і з запізненням, на рахунок облавтодору 1мільйон 850 тисяч гривень. Отже, державі ніяких збитків не завдано, а тією дорогою користуються всі бажаючі, зокрема і мешканці Мислівки.

      Проте «добрі» люди не дрімають — пишуть, сигналізують в інстанції. Є ще одна кримінальна справа про нібито нецільове використання коштів, виділених на будівництво дороги до села в Долинському районі, де народився депутат парламенту минулого скликання Василь Бартків. Наприкінці року нам виділили цільовим призначенням 800 тисяч гривень. Ми готові були їх освоїти, але тоді по тій дорозі до села почали тягнути газопровід. Що, треба було заривати гроші в землю? Ми пішли іншим шляхом: за погодженням iз паном Бартковим, який посприяв виділенню коштів, освоїли їх на іншій ділянці, а наступного року зробили цю дорогу. Невже це не по-господарськи? Зрештою, я подякую обласному прокурору Миколі Гошовському за те, що в усіх цих проблемних питаннях буде нарешті поставлено крапку і це унеможливить у майбутньому будь-які наміри втручатися в роботу служби автодоріг, аби використовувати кошти поза дорогами державного значення.

      — Чи можна зробити висновок, що до європейських доріг ми ще не доросли?

      — Передусім нам ще дуже далеко до європейського фінансування. Ось щойно мій заступник повернувся з Польщі, де він перебував у службовому відрядженні. Так ось у них на 700 кілометрів дороги виділяється в перерахунку на нашу валюту 450 мільйонів гривень, у нас на 4 100 кілометрів — у три рази менше. Я вже не говорю про Німеччину, Люксембург чи Францію. Навіть росіяни витрачають на один кілометр дороги в 6—7 разів більше коштів, ніж ми. Але і в нас не все так песимістично. В останні кілька років у цілому в Україні значно зросли капіталовкладення в автомобільні шляхи сполучення, з'явилося дуже багато вітчизняних і зарубіжних фірм, які хочуть і вміють працювати в дорожньому будівництві. По території нашої області проляже близько 100 кілометрів автобану «Ліссабон—Київ», де все буде зроблено за найвищими стандартами. Заможнішатиме наша держава — і дороги обов'язково ставатимуть кращими. Хоча розбудову потужної України, на мій погляд, найдоцільніше починати саме з будівництва сучасних шляхів сполучення.