Вадим Шахрайчук: Позиція Президента Ющенка має бути законом для спортивних чиновників

      Хокейна збірна України знову зробила те, чого від неї чекають на чемпіонатах світу, — відстояла місце у вищому дивізіоні. Ось уже впродовж восьми років «синьо-жовту» дружину витягують на рятівні щаблі турнірної таблиці хокеїсти, яких підготували ще за союзних часів. У перші роки, коли ці хлопці були молодші, дехто з уболівальників вважав, що боротьба за виживання — не те завдання, яке потрібно ставити перед вітчизняним хокеєм. Сьогодні ж такий результат вважається не просто задовільним, а й навіть видатним досягненням — з огляду на хронічне недофінансування збірної.

      Найсильніший гравець збірної Вадим Шахрайчук робив такий висновок минулого року, так він вважає і зараз. Центрфорвард, якому за два тижні виповниться вже 32 роки, не пропустив жодного виступу національної команди на світових форумах, хоча, мабуть, і мав моральне право на демарш. Сьогодні, виступаючи на сторінках «УМ», «Шах» прагне ще раз спробувати достукатися до влади і звернути її увагу на злиденне становище хокею в Україні та невідповідність рівня розвитку вітчизняного хокейного господарства тим місцям, які посідають наші хлопці на світових чемпіонатах. Перед зустріччю представникiв команди з Президентом Ющенком, яка може відбутися невдовзi, Вадим не висуває ультиматумів, а висловлює стурбованість тим, що незабаром ветерани просто фізично не зможуть допомогти національній команді у зв'язку з неминучим завершенням кар'єри. А за спиною у старших не виростає нове гідне покоління, здатне прийти на зміну.

Крах порожніх обіцянок

      — На минулорічній зустрічі зі спортивним керівництвом після чемпіонату світу, — починає розмову Вадим, — коли Юрій Павленко та Микола Томенко пообіцяли «золоті гори», мене не було. Хлопці розповідали, що планів на майбутнє не бракувало. Пару місяців переживали таку собі ейфорію, але потім настали буденні клопоти, за якими про хокей в Україні забули. Тепер же, здається, скепсису хокеїстів не зруйнує вже ніхто.

      — Як показує практика, в українському спорті позитивні зміни можливі лише після докорінної перебудови в роботі федерацій. Останні ж вибори у хокейній громадській організації усе залишили без змін...

      — А нашою думкою ніхто й не цікавився! Вважаю, що було б нормальним, якби запитали ветеранів — кого вони хотіли б бачити на посаді президента ФХУ. Якби так сталося, то, думаю, більшість хлопців віддали б голоси за... Олександра Омельченка. Але не за того, що міський голова, а за молодшого, який вкладає гроші у «Сокіл», тобто робить конкретну справу. У нас же  екс-мера залишили на чолі ФХУ навіть за його відсутності. «Весільний генерал» усіх чомусь влаштовував. Омельченко-старший, керуючи федерацією, мав чималі можливості, щоб прискорити розвиток вітчизняного хокею. Скільки було слів про новий Льодовий палац... Але президент ФХУ, маючи повноваження міського голови, вісім років розповідав, що немає землі для будівництва спортивних об'єктів, у тому числі — ковзанки.

      — Бажання «махнути на все рукою» у вас з'являлося, мабуть, неодноразово?

      — Було й таке. Проте я і ще кілька хлопців, які відіграли за збірну не один сезон, залишаємося патріотами своєї країни за будь-яких обставин. Щоправда, дивлячись у наступний сезон, скажу: якщо ми не побачимо реальної підтримки хокею в Україні — на нас не варто вже сподіватися.

      Уже цей чемпіонат світу був під великим питанням. Мало хто знає, що ми могли не зіграти в останньому перед Ригою контрольному поєдинку проти словаків. Знову ж таки, добре поміркувавши, всі разом вирішили не «підставляти» нашу бідну федерацію, адже за відмову грати заздалегідь заплановану зустріч нас могли оштрафувати.

      — Чим відрізнялася збірна цього скликання від попередніх?

      — Це була найбільш «некомандна» збірна з усіх, які виступали на чемпіонатах світу. Один одного ми знаємо давно, але колективу, в якому кожен стояв би за кожного, цього разу не було. Демарш Дмитра Толкунова, скажімо, назрівав давно, але, слава Богу, такого не траплялося у попередні роки. Утім і засуджувати Дмитра за відмову не можу. Молоді Міхнов, Матерухін, Шафаренко, які в першому раунді ще виглядали непогано, надалі враження на мене не справили. Це логічне продовження падіння нашої молодіжної команди. Колись я, Сергій Климентьєв, Костянтин Симчук та Артем Остроушко грали у «молодіжці» і легко закидали по 35-40 шайб своїм суперникам за турнір, «промчали» з групи С в А на одному диханні... А тепер молоді українці по стільки ж пропускають. За останні сім років не виховано міцних хокеїстів навіть на одну ланку! Це наслідок занепаду дитячого хокею.

Німецький рівень і олімпійський дух

      — Що вдієш, якщо хокей — не спорт №1, а можновладці різних років зробили таким футбол.

      — При цьому вони лише цього року дебютують на чемпіонаті світу. Смішно в цьому випадку казати про ефективність державного інтересу до цього виду спорту. У Німеччині футбол теж не з останніх за популярністю, але який там водночас рівень хокею! Коли я в 1997 році перебрався з Казані в Нюрнберг, у бундеслізі скасували ліміт на легіонерів. І туди приїхали такі майстри, як Серджіо Момессо, Брайан Беллоуз, Петр Кліма, Келлі Міллер — рівень того чемпіонату був вищим, ніж на пострадянському просторі. А яка публіка! Там за дві години до матчу вже заповнюються трибуни, які співають і вигукують імена своїх улюбленців. Нагадаю, що хокей в Німеччині ніколи не був домінуючим спортом. Тобто, виходить, цілком можливо паралельно розвивати різні види спорту. У нас же всі сили спрямовані винятково на футбол, на якому політики набирають свої «вісти».

      — Свого часу вам казали: хлопці, потрапите на Олімпiаду — прийдуть зміни і в хокей. Ну і зіграли ви на Олімпіаді...

      — Олімпійський дух — це стан душі. Атмосферу, яка там панує, не передати словами. У Солт-Лейк-Сіті я приїхав уже після трьох чемпіонатів світу, але з ними олімпійське свято  порівняти неможливо. Нам тоді трохи не пощастило у матчі з білорусами, а то б ми, а не білоруська команда, стали б найголовнішою сенсацією Ігор-2002. Утім в Україні нічого від нашого олімпійського дебюту не змінилося. У Турин ми вже не потрапили, бо для цього не було реального прагнення ні в керівництва федерації, ні в багатьох гравців. Коли дивився матчі Олімпади-2006, розумів: казахів і французів ми обіграли б. Але що, скажіть, було зроблено для того, щоб на відбірковий турнір до Австрії ми приїхали у бойовому складі?!

      Тієї збірної чотирирічної давнини, яка гідно протистояла канадцям, росіянам і шведам, у нас уже не буде. Я на останніх Іграх уболівав в усіх видах спорту за українців, але ще раз переконався, що у жалюгідному стані у нас не лише хокей, а весь зимовий спорт. Дві медалі у Турині країні принесли колишня росіянка Єфремова та фігуристи, які більшу частину життя тренувалися у США...

Від Києва до Москви

      — Вадиме, ви провели в московському «Динамо» вже три сезони, тож, напевно, вже почуваєтеся в російській столиці своїм?

      — Звичайно, чужим себе я там не відчуваю, звик і до їхнiх автомобільних «пробок». Але тільки в рідному Києві почуваюся затишно, бо тут моя сім'я. Я взагалі віддаю перевагу відпочинку з родиною — дружиною Світланою і дітьми, Вадимом та Ангеліною. І цей Новий рік ми зустрічали разом в одному з київських нiчних клубів, який належить хокеїсту Сергію Климентьєву. Шкода лише, що вдома не відчувається такого ставлення до хокею, як у Москві, де недавно за рік було побудовано десять (!) нових льодових майданчиків. У нас за 14 років в усій країні — жодної ковзанки!

      — У московському «Динамо» — команді, яка була чемпіоном Росії, — вам теж довелося пережити нелегкі часи безгрошів'я, коли зарплату не платили з листопада минулого року.

      — Нещодавно, нарешті, почали виплачувати борги, тому, якщо все буде нормально, залишуся в цьому клубі. З «Динамо» у мене контракт ще на один рік, хоча, не приховую, є пропозиції і з інших команд. І все ж моє серце завжди з Україною, тим більше, що син тренується і грає за київську «Крижинку».

      Ну ось, знову повертаюся до нарікань: організація дитячого хокею у нас не витримує жодної критики. Одного разу їздив із сином на турнір у Дніпропетровськ. Мешкали у «доісторичному» готелі, транспорту не було, а терпець урвався, коли вирішальний матч призначили на сьому годину ранку! Батьки з дітьми поїхали з турніру, який так і не завершився. Пригадую ще епізод, коли було призначено тренування «Крижинки» у Палаці спорту, і батьки везли дітей із різних міст Київської області. А там нас зустріла новина, що тренування скасували, бо на майданчику буде... бенкет на честь ювілею арени. А ми ще мріємо про зміну для національної збірної... Недаремно на юніорському рівні ми вже поступаємося навіть японцям.

Дзвінок Президента вселив надію

      — Вадиме, у вас дивним чином поєднуються ніби безнадійний скепсис і бажання розворушити владний «вулик» на підтримку хокею...

      — Як кажуть, надія вмирає останньою. У нас, попри все, переповнені хокейні школи, що свідчить про популярність цього виду спорту. Дитячому хокею і будівництву ковзанок повинна приділити увагу держава, бо «Сокіл» і збірна України ще якось собі спонсорів знайдуть.

      Крім того, для нас величезною і приємною несподіванкою став дзвінок у Ригу Президента Віктора Ющенка. Віктор Андрійович подякував за те, що ми зберегли місце серед найсильніших, і від усієї душі побажав нам успіхів. Це ж про щось свідчить? Я так міркую: слова Президента повинні бути законом для підлеглих. Якщо він підтримує збірну — значить люди, які відповідають за розвиток хокею, повинні подбати про підготовку зміни для неї. Я чув, що зараз з'являються грандіозні плани залучення інвестицій у будівництво арен, але чи не потрібно було розпочати це після нашого виходу на Олімпіаду три-чотири роки тому? Тоді б ветерани у збірній зараз відчували конкуренцію і були б спокійнi за майбутнє команди, якій віддали стільки сил.

      — Можливо, не все так погано, адже у національної команди нещодавно з'явився титульний спонсор — «Союз-Віктан».

      — Ніхто не знає, наскільки серйозно ці люди взялися за справу і яку суму готові вкласти у розвиток українського хокею. Якщо 500-600 тисяч доларів, то це явно замало. Потрібно бодай 5-6 мільйонів — це мінімальний бюджет російських клубів. «Сокіл», якщо хоче стати привабливим для молодого покоління, повинен обов'язково віднайти можливість заявитися у Євро-азійську хокейну лігу, яка створюється під патронатом міністра спорту Росії В'ячеслава Фетисова. Інакше наші школи, які ще працюють, готуватимуть кадри для інших збірних. А щодо проектів, обіцянок, планів, то я повірю в них, коли побачу фундамент майбутньої льодової арени і рядок у бюджеті, присвячений державній програмі розвитку хокею в Україні. Якщо ні, то наступний чемпіонат світу стане прощанням нашої збірної з елітою, а України — з хокеєм.

ДОСЬЄ «УМ»

Вадим Шахрайчук

Народився 12 червня 1974 року в Києві.

Зріст 191 см, вага 95 кг.

Амплуа — центрфорвард.

      Виступав за команди: ШВСМ (Київ), «Сокіл» (Київ, 1991—1996). «Ак барс» (колишня назва — «Ітіль», Казань, Росія, 1996—1997), «Нюрберг тайгерз» (Німеччина, 1997—2000), «Авангард» (Омськ, Росія, 2000—2001), АТЕК (Київ, 2001), «Локомотив» (Ярославль, Росія, 2001—2002), «Спартак» (Москва, Росія, 2002—2003), «Динамо» (Москва, Росія, 2003—2006).

      Володар Кубка європейських чемпіонів (2006), чемпіон Росії (2002, 2005), срібний призер німецької бундесліги (1999) і російського чемпіонату (2001).

      Учасник чемпіонатів світу у складі збірної України (1999—2006).