Шість горлянок на вагу золота

      Перед концертом «Піккардійської терції» я домовилася зі своїми знайомими зустрітися біля входу в Жовтневий палац — мала два вільних квитки. І вже за сотню метрів зрозуміла, що набагато легше було б знайти класичну голку в копиці сіна. Величезний вулик перед усіма входами. Постійно запитували, чи є вільні квитки.  Були й такі лаконіки, що не казали нічого, а тримали на пузі табличку «Квитки куплю». Закінчилося тим, що заповітні клаптики паперу, призначені для знайомих, у мене вирвала з руками молода панна, без вагань виклавши 140 гривень. Вже в холі народ ніби трохи розповзся — в кутку  продавці загрібають по сорок гривень за нову «Антологію» і трохи менше — за альбоми «Ельдорадо», «Я придумаю світ» та «Сад ангельських пісень». У залі кого тільки не зустрінеш, починаючи Юрієм Макаровим і закінчуючи моїм університетським викладачем. Десь тричі глядачі починали аплодувати, але «піккардійці» виявилися доволі проханими.

      Нарешті, з невеликим запізненням, лаштунки розходяться, і з'являється чорно-біла «Піккардійська терція» (традиційно, в чорному тільки художній керівник Володимир Якимець), наш мажорний ривок у мінорному акорді. Починають із «Саду ангельських пісень». Без інструментів, тільки за допомогою голосу, шестеро чоловіків викликали таку бурю почуттів у двох тисяч глядачів! Зала нагадувала розбурхане море. А от декорації змусили дивуватися. Чорне тло на кшталт західних сцен... З одного боку — срібляста церата, вона під прожекторами постійно мінялася, з іншого — зібганий у гармоніку триметровий шмат картону. І посередині, над усім цим, логотип проекту «Зворотний зв'язок» та компанії-спонсора Utel. Минулого разу, коли «Терція» давала в Києві концерт з нагоди десятиріччя, на сцені впиралися в небо шпилями мальовані черепичні дахи Львова, дзвіниці соборів, сучасне місто вдалині. Тому цьогорічне вбрання сцени трохи нагадувало одну з домашніх суконь Попелюшки. Але, чесно кажучи, на тло майже ніхто не зважав. Увага була прикута до Володимира Якимця і його вокальної формації: Славка Нудика, Андрія Капраля, Романа Турянина, Андрія Шавали та Богдана Богача. Щоби трохи похизуватися своїми голосами, які витягують кілька октав, «піккардійці» іноді пропонували глядачам підспівувати разом із ними. І нам довелось, як Михайлу Поплавському, співати душею. Особливо «Пустельника», його ще в народі називають «Крила кам'яні». Пісні «Святий Ян», «Нехай і холод і вітри» принесли запах Нового року, а може, це просто дим, який пускали з рампи в залу. Зливу оплесків викликала фраза Якимця перед піснею «Берег ріки», який сказав, що пісня є актуальною на тлі тузлівських політичних подій, і «піккардійці» гримнули : «Просто ти живеш не на тому березі ріки!!!». А коли виконували Горана Бреговіча Gipsy Reggay, хлопцям аплодували стоячи.

      Так, я знаю, що існує виконання а-капела, але й досі не можу зрозуміти, як тільки діафрагмою можна творити навіть не спів — музику; здається, в такі моменти зала перетворюється на єдиний організм, і вкажи «піккардійці» рукою, глядачі підуть у тому напрямку.  Цей та багато інших феноменів погодився пояснити «УМ» в ексклюзивному інтерв'ю художній керівник «Піккардійської терції» Володимир Якимець. В офісі компанії-організатора «Бревіс» він  доволі беззахисно виглядав з-за купи «Флюколдів» і «Фервексів», тому перше моє запитання:

      — А як же ви будете виступати з хворим горлом?

      — Я маю одужати ще до дев'ятої цього вечора, бо сьогодні прямий ефір на «Промені».  На концерті вже буду здоровий і співатиму як належить. Нам до такого не звикати. Та що я, от Славко Нудик виступав з температурою 39. Його запитали: «Славку, як ти?», і він сказав: «Нормально». Але після виступу його майже непритомного везли додому на таксі. А Роман Турянин раз у Франківську виступав iз поламаною рукою. Тому моя хвороба виглядає справжньою дрібницею.

      — 19 листопада «Піккардійська терція» була в Дніпропетровську з цією ж, новою, програмою «Антологія»?

      — Концерт у Дніпрі йшов годину. Східняки нас, львів'ян, прийняли добре. Повірте, ми отримали масу задоволення від публіки, і публіка, сподіваюсь, від нас. Та дніпропетровська програма відрізнялася від київської, там ми виконали вполовину менше пісень. А в Києві робимо великий двогодинний концерт з антрактом, презентуємо новий компакт-диск «Антологія. Том №1». Це збірка кращих пісень, заспіваних за одинадцять років існування формації,  в яку ввійшли 30 творів iз усіх 350. Щодо нового альбому, то ми довго думали, як же його назвати. «Кращі пісні»? «The best»? Але пригадали, колись один із наших знайомих казав: «Ви, хлопці, випустили диск, але нехай це буде тільки том перший». Ці слова нам дуже сподобалися, тому назву «Антології»  ми зробили саме такою, символічною.  Багато речей не увійшло до компакту, і не тому, що вони не «найкращі». Скажімо, шарж на пісню Ірини Білик «Ти мій» обов'язково треба дивитися. Або такі попурі, як «Богдан». Це досить довгі речі, вони тривають по шість, по  сім хвилин, і якщо їх включати в антологію, набагато менше наших пісень на диску можна було б показати. Зараз «Антологій» десять тисяч. Але, як завжди, будемо дотиражовувати. Щодо тих творів, які не увійшли до компакта, можливо, ми видамо окремий музичний альбом, десь на 45 хвилин, і там запишемо всі музичні жарти, щоб наші прихильники могли то послухати.

      — Я запитала в театральних касах, люди якого віку купують квитки на ваші концерти? Мені сказали, що є багато молоді, але люди похилого віку теж є. Що ви скажете про цей феномен?

      — Так, я давно помітив, що на наші концерти ходять як дуже маленькі діти, так і літні люди. Не знаю, можливо, це через якусь таку, може, буде звучати нескромно, інтелігентність виступу, інтелігентність самого музичного матеріалу. Його, чесно кажучи, трохи бракує в українській музиці. А ще  ми відверті зі своїми слухачами. Ніколи не виступаємо з фонограмою, якщо можна виступати наживо (крім телевізійних записів однієї-двох пісень). У нас є й українські народні пісні, і сучасні естрадні, й класичні, з часів «Смерічки». Мені здається, кожен може знайти в «Піккардійськiй терції» те, що хотів би побачити або почути.

      — Знаю, що у ваших піснях щось для себе знаходять навіть прихильники за кордоном?

      — Я зараз не збираюся брехати людям і казати, що там мене запрошували якісь відомі фірми. Нє, це ми їхали до українців. До діаспори, яка нас дуже довго хотіла бачити. Ми побували в десяти країнах. Серед них — Італія, Іспанія, Франція, Америка, Німеччина. В кожній «Піккардійська терція» мала понад дванадцять концертів. Ішло дуже багато народу, переважно люди похилого віку. Бо  нова генерація української еміграції — ті, що недавно виїхали, — мусить ставати на ноги, вона ще не може собі дозволити якісь речі для власного задоволення. А от у Німеччині на фестивалі а-капельної музики Vokal Total було дуже багато молоді, переважно німці. Ми показували себе поряд із такими відомими на заході а-капельними гуртами, як Voice mail (Бельгія), Flying PicKets (Англія), King Singers (Англія), Take 6 (Америка). Цікаво, що глядачі не знали мови, але підспівували нам. А ще мене здивувала Канада. Там теж українська діаспора, і був один такий вісімдесятирічний дідуньо Славко, колишній вояк УПА. То після концерту я підходжу до нього і запитую, мовляв, як вам? А він мені з таким акцентом: «Знаєте, то є чілком відмінні речі від тих, які сюди привозили до вас. У них усе гармати стріляють, а ви зовсім нове сюди привезли». І я був щасливий, коли то почув. Згодом ми знову маємо поїхати до Канади, але ще йдуть переговори. Перед цим хочемо поїхати в Донецьк і в Харків, а в середині січня — в Америку.

      — Володимире, всі знають «піккардійців» як музикантів, але про їхнє особисте життя нічого не відомо. Жодної інформації в інтернеті, жодної згадки в інтерв'ю...

      — Щодо інтернету, то радий повідомити своїм прихильникам, що за два тижні відкривається веб-сайт «Піккардійської терції» www.tercia.lviv.ua. А щодо особистого життя... Я неодружений. А мої «піккардійці»... Дружини, які виходили за нас, знали, за кого виходять, тому в особистому житті все нормально. Щодо захоплень, то от наш тенор Славко Нудик на радіо «Львівська Хвиля» трудиться діджеєм. А я зараз працюю над інструментальним проектом поза межами «Терції». Це будуть львівські рок-виконавці, поки ще не говоритиму, хто. І різна музика. Але  воно ще створюється, і багато про це базікати не буду. А ще  пишу вірші і музику для дітей. Пісеньку «Львів» на слова Наталі Гриньох — виконала Христинка Гриньох в Америці на дитячих олімпійських культурно-мистецьких іграх — і перемогла. Крім того, щоб обрати якісь слова на пісню для «Піккардійської терції», доводиться читати багато літератури. І просто я люблю читати. От зараз захопився Ремарком. Із сучасних українських мені подобаються Іздрик та Андрухович, але, звісно, тількі деякі речі. Ще є прекрасний поет, який живе зараз у Києві, — Роман Скиба. Таку тонку поезію не скрізь зустрінеш. А загалом весь час я віддаю музиці. На наступний рік «Піккардійська терція» готує несподіваний для слухачів альбом. Двадцять п'ять пісень, і, я вам скажу, то буде справжня бомба. Чому? Різнопланові речі, і драматичні, і  жартівливі. Таких у нас просто не було. То я зараз весь у тому альбомі...