Днями піднімався з Майдану Інститутською і на розі готелю «УКРАЇНА» здибав Дмитра Малакова, автора виданого й перевиданого бестселера «Київ 1941—1943». Вразила не сама зустріч після довгої перерви iз заступником директора Музею Києва. Коли в точці зустрічі підняти очі вгору, побачиш якраз проекцію балкона знищеного «будинку Гінцбурга», де родина Малакова робила всім відомі фотознімки центру довоєнного Києва, де його старший брат Георгій починав нескінченний альбом київських малюнків. Нічого не сказавши панові Дмитру, я просто підняв очі вгору. Малаков посміхнувся. Це було як пароль та відгук...
... Але то була також і апеляція до неба в сумних справах Києва, Музею історії Києва, долі корінних киян і долі останніх києвознавців.
Рано чи пізно ми всі зустрічалися в читальному залі архіву — або на Солом'янці в історичному, або на Сирці у міському, або на Лук'янівці в обласному. Тільки Віктора Кіркевича, схожого на провізора чемпіона старовинних листівок, там було важко побачити. Він уже в ті часи розривався між своїм московським приятелем Іллєю Глазуновим та паризькими набережними. Але й тепер, у Дні Києва і не тільки, Віктора можна побачити на Узвозі, біля «Музею однієї вулиці».
Не бувало в архівах ніколи і феноменальної, схожої на дуже рухливий варіант дисидентки Новодворської, Елеонори Рахліної — київського супергіда всіх часів і народів. За десятиліття знайомства склалося враження, що весь спектр текстів своїх екскурсій вона сприйняла не «з партитури», а «на слух», користуючись спадковістю геніального батька — диригента й ходячого київського міфа «Натусі» Рахліна.
Елеонора першою склала конкуренцію державним «бюро подорожей та екскурсій» України, не тільки Києва. Вона забрала з собою із цього світу таємницю, як їй таланило проскакувати крізь голкові вушка ідеологічних органів... Але екскурсії спочатку часто-густо мали характер напівміфу, і лише поступово, дослуховуючись до правдивих експертів, Елеонора Натанівна викочувала, як священний скарабей, сонячну кульку свого екскурсійного тексту. Так було, наприклад, із класичним сюжетом про Замок Річарда на Андріївському узвозі.
Не почуєш уже, як позаду тебе гортає зі швидкістю стахановки метричні книги Людмила Проценко — «некрофілка», як іронізували її колеги. Але іроністи часто лишають по собі саму іронію, Людмила ж Андріївна залишила кілька видань «Київського некрополя». У місті, яке має великий досвід у знесенні історичних кладовищ, ця онука гласного Київської міської думи першою почала привчати старих і нових киян поважати цвинтар не лише як «місто мертвих», а й як історичне джерело.
По цей бік Стіксу, слава Богу, ще живе й працює «могутня купка» людей, що не просто люблять своє місто, а й знають його. Міша Кальницький, універсал, викапаний іспанський гранд, який просто на час спектаклю здав плащ, шпагу та кинджал у театральний гардероб. Скрупульозний Віталій Ковалинський... Експерт по давніх меценатах (експерти по нових меценатах мають кращі матеріальні обставини). Він розсипав свій скарб по «Київських мініатюрах...» Проникливий Анатолій Макаров, що спочатку приголомшив своєю візією київського бароко, а згодом реалізував власну неміряну картотеку в «Енциклопедіях київської старовини».
Насправді в тій «купці» не може бути багато учасників, всі ж бо вони — особистості. Вони мають щастя лишатися у власному місті — і мають також мужність лишитися в ньому. Може, вони й не подалися свого часу по Америках, Німеччинах та Москвах, бо їх не відпустили київські архівні фонди. Янгол-хранитель підказував, що тут — їхня справжня реалізація. У місті, яке весь час вичавлювало, витискало своїх кращих синів та дочок, вихлюпувало немовлят разом із водою вони лишилися.
Багато людей, якi склали славу Києва, здалека плекають до батьківщини букет почуттів, де переважає зневага. Менi особисто розказували про свій «київський букет» Юнна Моріц, Леонід Броневий, Юрій Рост.
Ті, хто не хочуть віддавати на поталу віртуальний Київ своєї юності, дописують у міжнародний часопис «Хрещатик» у Мюнхені. Його активно підтримує, зокрема, через Фонд Параджанова (Сергій Йосипович — ось вам найкращий приклад битого Києвом) режисер Марк Нестантінер. У самого Марка — все ще «гикавка» від спогадів про його постановку «Стійкого принца» у Молодому театрі чверть століття тому...
Київ бив усіх, хто його любив. Його ім'я — не від Кия, а від казенної палиці для тілесних покарань (і це — його страшна таємниця). Всесвітня київська діаспора — це розсипане намисто з тих, хто ображений на Київ. Києвознавці й кияни, що лишилися, — різновид чернечого ордену, члени якого вирішили врятуватися, перетерпівши все... Їхня головна проблема — вони Все Пам'ятають. Пам'ятають, Як Було Насправді.
Дні Києва подарувало нам святкування 1500-річчя Києва, ВИГАДАНЕ московським академіком, велетнем в усіх розуміннях і великим колекціонером сокир Борисом Олександровичем Рибаковим за завданням головного ідеолога КПРС Суслова. Про це він сам розповів авторові цих рядків у 1989 році на своїй московській квартирі.
Петро Петрович Толочко — наше теперішнє «все» в археології та охороні пам'яток — радо відізвався на заклик московського колеги (фактично ж — шефа) і вчасно знайшов на Старокиївській горі пічку з керамікою 6-го століття... Де шосте століття — там і п'яте. А де пічка — там і місто. А хто ж заснував Київ, як не легендарний, ну абсолютно легендарний князь Кий, не його ж брати з якимись індіансько-тотемними іменами та не їхня сестра, напівжінка-напівлебідь?
Нічого страшного. Маестро Бородай поставив першу з ювілейних скульптурних груп Засновників (гарний був колись на її місці парк Примакова... ). Він ще не знав, що його виріб потрапить на купонокарбованці незалежної України... «Під ювілей» Музей Києва отримав своє перше приміщення — так званий «будинок Петра Першого» на Подолі. Його дирекція вже знала, що отримає під музей Кловський палац на Липках. Вона не знала тільки, що по чверті століття доведеться з палацу терміново евакуюватися з усіма фондами і кидати напризволяще чудові настінні фрески. Український дім, що в ньому тепер Музей Києва осів зі своїми скарбами та документами, теж було, кажуть, вибудовано за кошти до 1500-річчя Києва.
Триповерхову наскрізну діру від велетенського ідола Леніна якось нібито й непомітно в сучасному Українському домі. На цьому місці колись стояла будівля першого київського театру. За ним до гори тулився затишний літній кінотеатр «Володимирська гірка», там мінялися марками й монетами, сновигали сексоти в пошуках «спекуляцій в особливо великих розмірах...» А літніми вечорами скакали екраном Макс Ліндер, Чарлі Чаплін та Бастер Кітон.
Кажуть, на Музей Леніна (отой наш Українській дім) пішла левова частка фінансової підтримки ЮНЕСКО на святкування ювілею Києва. Решту поновлень та прикрас міста, включно з перефарбовуванням Андріївського узвозу, яким ми його вже пам'ятаємо — було нібито зроблено на «здачу» від ідеологічного навантаження. Відповіді на ці загадки знає хіба що тодішній мер, а тепер успішний бізнесмен Валентин Арсентійович Згурський, з яким так і не дозволила познайомитися доля. Надто високою посадою вважалася за часів СРСР посада київського мера. Не достукатися було, а тепер, коли у Згурського не менш напружений графік, і поготів. Заслугу запровадження Днів Києва і надання сучасного статусу Андріївському узвозу Валентин Арсентійович скромно приписує собі.
Якось на Узвозі обличчя Згурського пам'ятаю погано. Зате сяючі на сонці обличчя і голова Івана Миколайовича Салія в середині 1980-х років запам'яталися, мабуть, усім «притомним». Перший секретар Подільського райкому партії, персона з флером «партійного дисидента», і опальний Єльцин йому дзвонив у кабінет на Контрактовій, тоді ще Красній, площі... І Щербицький його знімав з посади... І митці за ним бігали, як «пташенята гнізда Петрового» за царем. Іван Салій справді пречудово відчував політичну кон'юнктуру і на її хвилі дав подихати принаймні подолянам. А згодом і киянам, коли його поставлено мером.
До очікуваного, але якось кривувато створеного на Подолі Історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» Іван Миколайович ставився з деякою владною підозрою (це що ж, місто підриває його владні прерогативи!). Але приходив на наші перші засідання. А згодом, видавалося мені, навіть набирався тут ораторського досвіду, який йому знадобився у подальших політичних баталіях.
Принаймні все, що ми зараз бачимо «стаціонарного» на Узвозі, з усіма супутніми вигодами, зручностями та вадами, — це плід безпосередньої участі Салія.
Почавшись із напівлегального зібрання майстрів і аматорів, Узвіз швидко пройшов усі щаблі ринкового розвитку і тепер є яскравим підручником соціального і комерційно-культурного дарвінізму. Жінки, якi непритомніли над розкладками власних виробів і віддавали їх за копійки на початку 90-х років, діти, якi зростали в них під ногами, стихійне братство виробників-торговців, що протистояло міліції, «браткам» та іншим проявам світу сього, — вже також історія.
Отут, під вікнами художньої майстерні, і ми стояли в перший рік незалежності всією родиною з роботами дружини... «Шкурні шляхи», що їх пройшла київська інтелігенція початку 1990-х, ще не знайшли власного Гомера, Шолохова чи Булгакова. Дні Києва були їхньою щорічною кульмінацією, але ці Дні ще треба було витримати, фізично та морально... Усе давно «устаканилося», місця за реалізаторами закріплено вже до скінчення світу.
Тепер згори Узвіз починається не проти будівлі 25-ї школи, набагато далі, біля решток Батиєвих воріт на Володимирській. Анахронізмом із 17-річним стажем є рундуки «перекупщиків» із застигло-арбатським асортиментом «політматрьошок» та інших рудиментів «совка». На непарному боці Володимирської продають «живопис» усталеного вже «узвозівського» гатунку та якості. «Біомаса», як іноді тут звуть поточного клієнта, «усе перетравить»...
Щоб справжній майстер тепер виніс свої творіння на продаж, треба, аби «щось у лісі здохло». «Зубри» і «мастодонти» давно вже або справили собі на Узвозі салони-майстерні, або позапиналися у сируваті студії по тутешніх подвір'ях... «Зовнішній» Узвіз перетворився на величезний салон Худфонду останніх років СРСР — дорого, кострубато й не для власного побуту, хіба що на подарунок.
Знизу Узвіз починається шаленим собачим табором, що вже роками збирає тут «гуманітарну допомогу» для умовно-бездомних псів та їхніх умовно-бідних господарів. Звірина ніколи не давала пропасти з голоду аборигенам преварків та відгалужень узвозу. Недарма єдина приватна садиба, що вціліла з радянських часів на переораних вщент Гончарах-Кожум'яках, належить ветеринарові...
Що ж до аборигенів власне Узвозу, то мені особисто відома лише одна родина, що живе в одній садибі понад сто років. І з звірами також дружить — життя примушує...
Чверть століття тому предметом моєї гордості було те, що нащадки Арсенія Дашкієва, протоієрея Успенського собору на Подолі — церкви Пирогощі, ще не висадженої в 1934 році «товаришами», — знайшлися за довідником «Увесь Київ» за 1913 рік. Як і тоді, їхня адреса у 1983 році була: Андріївський узвіз, 18. Тоді фасадна будівля відгорожувала їхні вікна від будинку Листовничого (тоді ще не Музею Булгакова). Тепер родина бачить просто перед собою чорну колодку, що в неї забито голову Михайла Булгакова на фасаді Будинку-музею...
Тоді господарям не було самотньо на Узвозі, їх оточувало звичне людське середовище. Хоч як не мінявся люд на Андріївському, але старожили становили сталий відсоток... У тому ж таки майбутньому Будинку-музеї до середини 80-х мешкала донька інженера Листовничого («Василиси» з «Білої гвардії» та «Днів Турбіних», на якому Булгаков відігрався бозна за які дитячі образи) з дочкою та онукою. Для ображеної доньки репресованого Совітами інженера Листовничого Булгаков лишився «цим венерологом»...
Після того як всюдисущий у Києві Віктор Некрасов «засвітив» садибу на Узвозі, 13 нарисом «Дім Турбіних» в «Новом мире», не відвідати дім Булгакових стало моветоном... Аборигени Дому довго не витримали і викинули білий прапор... Тепер тут — окрема індустрія. І, оскільки київських аборигенів узагалі поменшало в Києві, тут переважно співають «арїї московського гостя»... На благодійних чайних церемоніях на булгаковському балконі переважає характерне «акання» «наших американців». Так кияни передбачливо називали москвичів ще у 1970-х роках...
Також потрапив у десятку Некрасов, назвавши будинок по Узвозу, 15, Замком Річарда... Ні до якого Річарда Левового Серця народна назва цієї псевдоготики, що осідлала останець Уздихальниці, не причетна. Мабуть, письменникові налив чарку в підворітті Будинку його чи не найстарший абориген — Річард Юревич. 93-річного пана Юревича, комерсанта та дрібного остапа бендера з варшавської Гури-Кальварії, живу книгу буття Узвозу від 1917 року, мені судилося відвідувати два місяці 1983 року в його новому помешканні на Гната Юри. Наша зустріч відбулася після того, як майже весь будинок вже було відселено...
Це була загальна доля Узвозу. Тубільців Замку Річарда я відшукав переважно на «спальній» Оболоні, куди їх було викинуто доживати віку. Розкішне начиння Дому було в буквальному розумінні «скомсомолене». Дім надовго сів на безнадійний баланс ЦК ЛКСМУ, і залізна рука завтрашніх господарів життя грунтовно попоралася на Узвозі, вже майже відселеному, «аби не плюгавити парадну вітрину столиці Радянської України під час Днів Києва»... Потому шкідливі оченята почали приглядатися й до іншого... Фігурні плити на ювілейних сходах до Киселівки гарячково підмінено на звичайні. Щербини — через одну — на місці гранітних вимосток Музею Леніна, який не став ще Українським домом, і до цього часу. Це був, справді, «початок славних справ»...
Але ж будинок на Узвозі, 18 вистояв разом із господарями. Відбився від багаторічної тяганини з вірменським рестораном, укріпив майже безнадійний зсувний схил, обклався «остаточними, фактичними папірцями-бронями» проти всіх можливих бюрократичних орд і хижих очей потенційних покупців «згори»...
Володимир Крошка, чоловік спадкоємиці Дашкієвих і батько великої родини, охоче пускає посидіти на його подвір'ї. Але — тільки «своїх людей» і тільки під наглядом мастіфа Ассунти й азійської вівчарки Майнака. «Це — Узвіз, панове... Свято, що завжди з тобою...» — зітхає чоловік останньої аборигенки Узвозу. В останній рік він із приятелем переквалікувався на художню фотографію. «Ніякої цифри», все, як колись, «при червоному світлі...» Нашого покоління «цифрою» не зачепити...»
«Триптих», «Карась», «Гончарі», театр «Колесо» — це вже «обов'язковий асортимент» Узвозу. Частина його налагодженої художньо-комерційної машини. А кульмінацією скромно заявляє себе Театр на Подолі, який повернувся на 20-ту садибу Андріївського, виходячи з обсягу робіт на будівлі «20-Б», навіки. Три поверхи йдуть у глибину під основу Киселівки-Замкової гори, будівельники тільки-но вийшли на «нульову позначку», тепер ще два поверхи вгору. Чи буде ця архітектура схожа на звичний Узвіз?... Принаймні «Будівля А» зберегла пропорції будинку іконостасного та іконописного майстра Йосипа Хомича Ребенка, що в ньому втулився Театр на Подолі у 1987 році. Але стіни не витримували артистичного напору, і сусідню будівлю в 1992 році просто розібрало БМУ під орудою ще-не-мера — О. О. Омельченка...
А Віталій Малахов, худрук Театру на Подолі, продовжував набирати вагу (громадську та тілесну) і будував наполеонівські плани. Я був на першій прем'єрі його «Ночі чудес» за Шекспіром у Палаці культури «Славутич» у 1980 році (здається, тоді вперше в житті, у 20-річному віці, прийшов додому «на автопілоті» — прем'єру приливали спиртом). Це ще був Театр естради, Віталій мешкав неподалік у халабуді, якої не існувало на забудовному плані...
Це була Атлантида Подолу і часи найміцнішого, 96-градусного, застою... Тим паче Віталій Малахов показав себе міцним театральним макіавеллі, захопив у здобич Англію, Шотландію та Уельс (театральні) та добрячі кусні Узвозу й Контрактової площі (фізичні). Когось із худруків Києва скидали з посадового олімпу, хтось демонстрував та голодував, притягав політиків на кін, ставав довіку в позу «мене зрозуміють нащадки». Віталій розумів завжди, що таке «тут і зараз». «Тому він король, а у вас... у душі осінь».
Сидить тепер у темряві залу на Контрактовій, 4 і «проганяє» перед прем'єрою п'єсу Анатолія Крима «Осінь у Вероні». Трохи цинічна, трохи «горинська» історія Ромео, що уникнув смерті й тепер збирається її імітувати «на біс», так схожа на он того 50-річного хлопчика iз сивим хвостиком волосся, що тепер її ставить. А на сцені — геніальний «Кузя»-Кузнєцов, що давав «коду» ще у «Ночі чудес» 1980 року...
Щохвилини, іноді частіше, зал труситься від поїздів метро. Вагони, мільйони вагонів роками отак проносяться повсякчас, здається, за метр під залом, але присутнім байдуже. Умовно звичний Везувій, так у нас заведено.
«Не так, як хотя. Так, як мога...» — була така «приповість посполита» на Подолі часів Мазепи. Десь там, у нетрях станції «Контрактова площа», за бетоновими тюбінгами, стиха осипаються трухою прикопані нашвидкуруч Подільським археологічним загоном на початку 1970-х років зруби забудови Києва Х—ХІІІ століть. Хотіли експонувати для пасажирів єдину в світі панораму історії міста... Це був найвищий злет того-таки Петра Толочка, щасливого шукача «пічки князя Кия» на Горі... Мистецтво можливого зветься політикою... Лишається тільки довести, чи є воно мистецтвом...
Принагідно розповідаю Малахову, що наша суперзірка Володимир Кличко придбав собі садибу впритул до нашого старенького Заповідника на розі Боричевого току й Узвозу і що він, той-таки Кличко, читав у Німеччині філармонійну програму за «Майстром і Маргаритою»...
— Обов'язково зв'язатися. Ось хто допоможе нам найближчими Булгаковськими днями! — підхоплюється Віталій.
... Супербоксер читає у філармонії «Майстра та Маргариту» німецькою мовою. «Майстер та Маргарита» киянина Володимира Бортка уривається рекламними паузами, які майже перевищують метраж фільму... Нічого, нормальна собі ентропія. Як і все, що оточує людину не першої молодості, коли вона шукає у звичному пейзажі відблиск своїх зелених літ.
Десь тут, на другому поверсі Будинку Стрільбицького, на Покровській, були вікна наших кабінетів... Це був Музей Подолу... Тепер туди не варто ні уважно дивитися, ані тим паче направляти відеокамеру — чемно підійде охорона з будки й попросить...
Десь тут, у знесеному яру вулиці Дегтярної, був затишний музей художника Світлицького. Світилися картини, лунав рояль вечорами. Там усю вулицю загорнули! Картини, бачені в експозиції, я років зо п'ять тому зустрічав в антикварному салоні...
Десь тут були урочища Гончарі-Кожум'яки, де планувалося зробити вікритий для відвідувачів центр народних ремесел. Тепер, озираючи яскраву «вставну щелепу» «Воздвиженки» із Замкової Гори-Киселівки, замислюєшся, що новітнім господарям історичних урочищ доведеться швидко прихоплювати також і заповідні київські гори-останці. Воно й зрозуміло — з метою безпеки, вони ж і з заповідних кущів — усі на долоні!..
Здається, перші кроки на горах уже зроблено, тільки ми не вельми про це знаємо. Громадськість було «заточено» на окремі політичні кампанії, довготривала доля історичного міста загубилася у їхньому каскаді. «Очуняв... гіпс!..». Здається, тепер і гіпсу не витрачають...
Коли починається чергова кампанія, наприклад із ландшафтним музеєм «Замкова гора», мені з моїм сумним досвідом усе щось муляє — почекаємо, поки не почнуть, між іншим, і про житлове будівництво на Замковій... Почекаємо. Тільки далеко не завжди той, хто перетерпів усе, врятується. Може, з погляду вічності, воно й так, а соціум терпить, терпить — і сиплеться...
Особливо — місто, на яке направлено стільки індивідуальних та групових амбіцій. Гаплик будь-якому місту, що його зробили столицею незалежної держави. Найбільша напруга контрастів, найбільші ціни та пристрасті... Людський організм, що звик до тихого «губернського» ритму, не витримує й проситься звідси навіки.
Піднімаємося на Замкову. Язичницьке капище на православному кладовищі Фролівського монастиря. Привіт Борису Олександровичу Рибакову — авторові Днів Києва, авторові двох суперкниг із давньоруського язичництва, Великому Вчителю новітніх язичників! Самочинна православна каплиця між язичницьким капищем та фундаментами Десятинної церкви на Старокиївській...
«Воздвиженка» — мікрорайон для «новітніх Сіркових» у Гончарах-Кожум'яках...
Перспективи забудови Замкової гори житловими багатоповерхівками «під звуки» гіпнотичних пасів щодо «заповідника»...
«Процес ідьот», — як казав на початку Днів Києва коваль нашого теперішнього щастя. Нормальна ентропія.
Нормальна. Вкиньте й Ви, шановний читачу, свою жменю землі у братську могилу наших юних літ. На старих Гончарах-Кожум'яках було дуже незручно жити, люди самі палили свої будинки, аби місто надало їм «з усіма зручностями»... Іноді палили й чужі, на замовлення... Узвіз просто виселили у великих муках і судочинствах. Ніхто не хотів протистояти молодим, грошовитим, беззастережним. Кожен кинув свій камінь у Місто, що потонуло у спогадах.
Побажаю вам... Аби збулася Ваша молодість не як частини споживацької біомаси, а як особистості й носія безсмертної душі. Аби не взяло вас болото ентропії, що кладе кожного в його соціальну чарунку, як в урну колумбарію...
Давайте закінчимо похід там, куди не водить зараз, слава Богу, жоден гід. Там нещодавно була суцільна ентропія, а тепер звучить неповторна київська Йорданська Нота.
У забутому подільському провулку, там, куди ледь долітає скрегіт пущанського трамваю, у глибині, під горою, пробивається струмок. Десятиліттями його було заплюгавлено і замулено. Тепер розчистили і поставили капличку. Тут із XVI століття відбуваються чудеса. Прочанин із Палестини, впустивши рік перед тим свого ковшика в Йордан під час прощі, виловив його неушкодженим. Відтоді місце назвали Йорданським. Тут був не один — цілих два жіночих монастирі до часів Наполеона — Йорданський та Іоано-Богословський...
Тут, на задвірках колишньої Нотної фабрики, де тепер, ясна річ, роблять вікна і двері, я сам бачив маленьке, але явне чудо...
Це — не голлівудський хепі-енд. Це просто, але не сама собою, пробивається iз землі чиста надія. Тут поки що живе — і житиме, хоча б і в інших місцях — Невидимий Град Київ. Він ніколи не покажеться там, де базар і всесвітнє торжище. Він усе перебуде. Навіть кінець світу.
PS. Ця стаття poзпочинає iсторико-культурний цикл Олексiя Зотикова «До себе — як у гостi».
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
