Знову горить волинський лiс.
Після травневих пожеж у Камінь-Каширському районі, внаслідок яких згоріло 300 гектарів лісу, тема бездіяльності місцевої влади та правоохоронців у боротьбі з навмисними підпалами лісових масивів стала особливо актуальною. На спеціальній нараді в облдержадміністрації її голова Володимир Бондар давав прикурити всім, хто бездіє, хто спокійнісінько спостерігає, як ідуть за вітром сотні гектарів лісу, а підпільні пилорами процвітають. Власне, слово «підпільні» тут недоречне, бо вони в жодне підпілля не йшли і йти не збираються, а діють відкрито й нахабно, нарівні з легально зареєстрованими. А в тому, що саме власникам пилорам вигідні лісові пожежі, сумніватися не доводиться. Головний міліціонер області Віктор Швидкий і прокурор Волині Микола Франтовський неоднозначно дали зрозуміти, що нині відстежуються всі схеми лісових крадіжок, усіх дійових осіб цього злочинного ланцюжка. Отож є надія, що після резонансних пожеж хтось із підпалювачів або їхніх «натхненників» таки сяде на лаву підсудних. Самі поліщуки настроєні набагато скептичніше. На їхніх очах упродовж багатьох років безкарно розкрадається і нищиться ліс, але влада і правоохоронці лише час від часу вміло імітують боротьбу з незаконними рубками.
Як же так сталося, що стільки років ліс став фактично місцевою валютою, а ціла армія правоохоронних структур і державних контролюючих установ безсила стримати армаду з бензопилками? Хто винен, що проблема нищення лісів зайшла так далеко, а реальних шляхів виходу із цієї ситуації, на жаль, не видно? Винне наше життя злидарське, скажете ви, воно змусило людей шукати порятунку від безгрошів'я у лісах. Хтось заробляє на ягодах і грибах, а спритніші — на деревині. По бартеру за дошки свого часу можна було виміняти у посланців із Півдня та Сходу все, що привозили вони у поліські села. Згодом цей натуральний обмін почав перетворюватися на прибутковий бізнес. Люди зрозуміли, що можна скористатися моментом фактичного безладдя у країні. «Коли київсько-кучмівська братія розкрадає державу, вирізає і нищить Карпати, чому б і нам не заробити копійку?» — так мислили підприємливі поліщуки, запускаючи у хід свого, волинського, «цирульника», який «стриже» ліс не гірше, ніж сибірський стриг колись тайгу. Звичайнісінька пилка чи її бензинова посестра без зайвих премудростей за це десятиріччя зробили свою чорну справу не гірше, аніж винахід американців у кіно Микити Михалкова. Пилка стала таким невід'ємним атрибутом, що в одному із сіл того ж Камінь-Каширського району, розповідали лісівники, нареченій на весілля подарували бензопилку. Годувальниця, мовляв. Біля сільських тартаків у когось повиростали бари й магазинчики, хтось прикупив за «дерев'яні» гроші мікроавтобуси й піднявся серйозно у бізнесі. У такому барі сільським любителям хильнути завжди наллють у борг, а борг відпрацюють, як вночі не посплять і припруть на пилораму пару деревин із лісу. І знову бартер. Ось такий вузол соціально-економічних проблем став реальною загрозою існування деяких лісових масивів.
А що ж міліція? «Прийдіть завтра, бо чоловік уже відпочиває», — може спокійно послати під три чорти дільничного міліціонера дружина власника пилорами. І нічого ти їй чи йому не зробиш. Якось рейдова бригада впіймала двох підлітків, які везли вкрадені дерева, так хлопці почали проситися: «Дядечки, відпустіть! Ми вам яку хочете поляну накриємо». Це діти, а вже знають, що таке «поляна» і для чого її накривають. Навіть якщо зараз взятися по-серйозному за нелегальні рубки, то за роки безкарності й вседозволеності вселили у підсвідомість місцевих мешканців такий потужний вірус правового нігілізму, що не скоро ще люди усвідомлять всю небезпеку ними зробленого на їхній же землі. Найпершу і найголовнішу, як на мене, помилку зробила держава, яка дозволила працювати такій кількості приватних пилорам, і це тоді, коли всі ліси у нас фактично державні! Нонсенс, але хто і як мав забезпечувати сировиною таку кількість сільських тартаків (лише у Камінь-Каширському районі їх понад сотня), коли лісів приватних у нас поки що немає? На відміну від сусідів-поляків чи прибалтів. Сподіватися на те, що дядько, прикупивши свою пилораму і живучи біля лісу, побіжить до лісника той ліс виписувати і купувати, було б більш ніж наївно. Отож ті, хто благословив у світ діяльність незліченної кількості пилорам, свідомо чинили зло, знаючи, чим воно обернеться для наших лісів. Власне знали всі, але ніхто не збирався вже зупиняти волинського «цирульника», який стриг і стриже для всіх наближених зелені папірці. А під прізвищами підставних осіб власників пилорам поховалися подекуди і справжні їхні господарі.
У числі їх, кажуть, є і державні чиновники високого рангу, і колишні керівники районних підприємств. Сама система нездалого оподаткування зробила цей бізнес суперприбутковим. Заплатив єдиний податок — і ріж лісу скільки хочеш, ніхто не обліковує, скільки ти його купив, скільки переробив. Хіба що за кількістю використаної електроенергії перевіряючі можуть прикинути, але й електрострум теж уже навчилися красти. Деякі тартаки за такими підрахунками працюють у дві зміни і без вихідних, а офіційних працюючих у них фігурує наразі кілька чоловік. Прибутки осідають у кишенях спритників, держава у програші, надходження до бюджету і шкода лісам не співмірні.
Можна шукати тепер винних, створювати комісії-перекомісії, хоча головним винуватцем була й залишається держава. Саме її ставлення до лісу значною мірою породило масу цих проблем, які ніяким чином не торкнулися інших пострадянських республік та сусідніх держав. І в Польщі ліс крадуть. Але тартаки не стали стихійним лихом.... Чомусь не знають у Литві, що таке нелегальні пилорами, немає їх і в сусідів-поляків...
До речі, порівняльний аналіз лісових проблем наших і польських досить показовий, бо Польща фактично має такі ж запаси лісів, як і Україна, лісистість теж майже однакова. Та й рiвень ведення лісового господарства мало чим відрізняється від нашого. Окрім того, що лісу там рубають удвічі більше, ніж в Україні. Але офіційно. І підходи держави до самого ведення лісового господарства суттєво відрізняються. У цьому мали змогу не раз переконатися волинські лісівники, вивчаючи польський досвід. Такі взаємні поїздки останнім часом стали постійними, бо вони передбачені домовленістю між Регіональною дирекцією державних лісів Люблінського воєводства та Волинським обласним управлінням лісового господарства (звичнішим для читача «Волиньлісом»). Не так давно повернувся із такої поїздки і головний спеціаліст відділу лісового господарства Сергій Шеремета, і у нього я поцікавилася, як охороняють ліс у Польщі. Бо саме тема лісових пожеж привела мене того дня в управління волинських лісівників.
— Лісові пожежі у Польщі гасять не служби охорони лісу, а державна пожежна служба, для якої не має значення, що горить: квартира, будинок чи ліс. На відміну від нас, бо ця функція покладена на держлісгоспи, які змушені утримувати за свої кошти пожежні автомобілі, відповідний штат працівників. Як і самовільні рубки: якщо лісник виявив факт таких рубок, він його зафіксував і передав у поліцію. На цьому його функція завершена. Не він має збирати докази, складати протоколи, для цього є служби, які вміють робити це професійно. Як на мене, то це правильно, — вважає Сергій Акіндинович. — Зовсім по-іншому організовано і соціальне забезпечення працівників лісу. До речі, всі працівники, включаючи лісову охорону, лісників, їздять на своєму автотранспорті, але держава компенсує їм ці витрати. Тільки директор лісгоспу і два його заступники мають службові авто. Лісник, скажімо, на рік отримує пальне на 12 тисяч кілометрів за ціною 0,7 злотого (у гривнях це майже 13 тисяч). У нас за такі гроші, грубо кажучи, «Таврію» купити можна! Зарплатня, відповідно, залежить від стажу роботи. Випускник університету має 600 доларів на місяць, якщо п'ятнадцять років пропрацював — 1 000 доларів і більше. Щороку лісові університети випускають 150 спеціалістів, із них тільки 75 мають гарантовану роботу. Навіть на такі ніби дрібниці, як формений одяг, і то існує градація. Лісничий на рік може купити в магазині форму на 400 доларів, директор лісгоспу отримує менше державних коштів на форму, бо він у лісі менше працює.
Та не лише у таких дрібничках, на перший погляд, полягає відмінність. У сусідів немає такого розмаїття власників лісів, як в Україні, є тільки державні й приватні. І саме увага держави до приватників, які садять ліс на своїх земельних ділянках, істотно відрізняє ситуацію. Селянам держава компенсує кошти, затрачені на посадку лісу, бо це передбачено державною програмою заліснення територій. Така програма діє і у нас, але кошти на це отримують тільки держлісгоспи (Волинь на це отримала, до речі, 800 тисяч гривень). Скільки б нового лісу могли посадити волиняни, які отримали на свої земельні паї малородючі для землеробства грунти, якби держава виділяла для цього гроші! Великі суми на заліснення території отримує Польща від Євросоюзу.
Не могла не поцікавитися, чи крадуть ліс у Польщі й чи працюють там підпільні пилорами? Крадуть, але масштабними ці крадіжки не стали. Якщо крадуть селяни, то здебільшого незаможні, і для власних потреб у господарці. Проблеми пилорам, звісно, там не існує, бо законодавство щодо цього дуже суворе. До речі, їхні лісопереробні підприємства без сертифіката відповідності сировини не можуть свої вироби експортувати. Ліс вони повинні купувати тільки у сертифікованих лісах, тобто тих, що відповідають європейським вимогам і стандартам економічним, соціальним і екологічним. Тільки з продукцією, виготовленою із такого лісу і позначеною спеціальним значком у документах, можна вийти на світовий ринок, і за цінами, які там склалися на цей момент, а не такими, як виробнику хочеться.
Волинські лісівники планують впроваджувати в області дещо з польського досвіду ведення лісового господарства. У Польщі, скажімо, приватні фірми, спеціально створені з числа колишніх працівників лісгоспів, тепер ліс садять і доглядають його. Це частково створило і здорову конкуренцію на ринку праці, вирішило проблему безробіття. А у лісників стало більше часу і можливостей контролювати ситуацію в лісі. А ще по-доброму заздрять наші лісівники своїм польським колегам щодо технічного оснащення лісового господарства. Один спеціалізований завод у містечку Яросін, де працює 48 чоловік, виробляє стільки лісотехніки, що забезпечує нею і своє лісове господарство, і продає лісівникам Білорусі та країн Балтії. Волиняни теж придбали 15 їхніх лісових плугів для своїх лісгоспів, хоч один такий плуг коштує наразі майже як добра іномарка. Зате на зміну вічному костурикові Колесова, яким ось уже стільки десятиліть незмінно садять ліс усі українські лісівники, прийшла ефективна сучасна техніка. Залишається тільки подивуватися: невже Україна, маючи такий промисловий потенціал, не могла налагодити випуск такої техніки на своїх заводах? І гроші на цьому заробили б, і своє лісове господарство забезпечили. Адже плуг— не космічна ракета, там надто великого розуму не треба.
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»… >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
