Київ залаврували

      (Павло Тичина, «Один в любов, другий у містику...»)

      Майже весь минулий тиждень столиця ритмічно пульсувала віршами у виконанні прибацаних юнаків, літніх чолов'яг із божевільним блиском в очах, припанкованих і зухвалих «дєвушок» та млосних створінь a la dekadans із катастрофічно підведеними очима й шовковими шворочками навколо начорно пофарбованих голів у стилі gothic.

      Ця поетична вакханалія під назвою Міжнародний фестиваль поезії «Київські лаври— 2006» почалася 15, а закінчилася 20 травня таким собі імпровізованим перформенсом на Дніпрі, розтрощеними стільцями теплохода «Ельбрус», кількома розбитими носами, стриптизом від української письменниці Світлани Поваляєвої, традиційним уже відкриттям купального сезону та загальним «саторі». Це все називалося модним словом «слем», що в лексиці поетів означає масове публічне читання віршів, суворо, мов у Верховній Раді, обмежене чіткими часовими рамками. Жирної крапки на дніпровському острові Вітру в рамках малярського фестивалю «Весняний вітер» так і не вийшло, занадто вже виснажилися і потомилися поети з поетками...

      Головним ідейним натхненником та організатором поетичного фесту виступив відомий київський російськомовний поет і головний редактор популярного культурологічного журналу «ШО» Олександр Кабанов. Гучне означення фестивалю як міжнародного, як це часто трапляється на пострадянських теренах, означає лише те, що в ньому брали участь російськомовні поети з Росії, новітня російська діаспора з різних куточків земної кулі, російськомовні поети з України, ну і вже за компанію та задля справедливості дещиця місцевих поетів, які пишуть українською.

      Урочисто відкривати фестиваль читанням своїх віршів було люб'язно доручено лауреатові Шевченківської премії, поетові з Херсона Анатолію Кичинському. Інший шевченківський лауреат Василь Герасим'юк запрошення зігнорував. А даремно. Бо я, хоч і не член шевченківського комітету, але вважаю, що таки маю право висловити своє ставлення до текстів Кичинського. Коли я слухала ті вірші в столичному Будинку учителя, мені хотілося лише одного: сором'язливо сховати голову під крило. Але, на жаль, я не пташка, як і решта присутніх: українці знічено хихотіли, а гості з Росії якось занадто голосно лупали очима, чемно тамуючи сміх. Словом, якось не надто вписався сивочолий Кичинський у атмосферу заходу. Та й читані ним вірші занадто вже надавалися до написання на них пародій.

      Зате практично ровесник Анатолія Кичинського (чи й трохи за нього старший) московський поет Ілля Кормільцев, головний редактор видавництва «Ультра. Культура» та легендарний автор текстів гурту «Наутілус Помпіліус», мав цілком пристойний вигляд, дивував хлопчачою бадьорістю, вражав неперевершеною якістю віршів і не викликав у присутніх жодних шизоїдних пташиних асоціацій і бажань. Те ж можна сказати і про відомого мета-метафориста Олексія Парщикова, колись москвича, а нині мешканця Кельна. Попри свій зрілий вік, поет мав доволі презентативний вигляд і такі ж добротні й незанудні тексти.

      Представник молодшої генерації, «одновухий митьок» Андрій Родіонов, мовби зійшов зі сторінок праці люмпен-інтелігента ХVIII сторіччя Івана Прижова про російських жебраків та юродивих. «Хорий на всю голову» з несамовито-прибацаною мімікою він цілком серйозно читав свої казкові балади про якихось русалок та іншу міфологічну нечисть, мікшуючи їх із персонажами сучасного світу. Протягом усього фестивалю цього «чєловєчіща» було однаково цікаво що спостерігати, що слухати. Вже повернувшись на батьківщину, він вивісив на власному сайті враження від фестивалю, де назвав головного редактора українського електронного видання «Проза» Анатолія Ульянова «украінскім националістом, ізбівшим русскава поета Івана Жданова». Насправді ж інтелігентний «очкарик» Ульянов просто намагався перешкодити добряче п'яненькому Жданову остаточно попсувати меблі на теплоході під час згадуваного вже «слема». Ще смішнішим таке порівняння «одновухого Митька» (це, до речі, не метафора, поетові й справді бракує правого вуха) є для людей, які знають, що російськомовного молодого київського критика вся патріотично налаштована українська громада старшого віку інакше, ніж «російським шовіністом», не називає.             Решта поетів-гостей (за невеличким винятком) представили поезію вторинну, до спинного мозку просякнуту традицією російського віршування позаминулого століття або ж обридло-мілітаризованою «русскай ідєєй». Найяскравішою представницею останньої мені видалась популярна нині на російських теренах Аліна Вітухновська. Вона читала агресивні тексти про абортичних дітей, жінок-терористок, вагітних бомбами, та іншу «пургу» у дусі політики Владіміра Путіна.

      На всьому цьому гостьовому тлі наші Світлана Поваляєва (на фестивалі вона шпацірувала в чорній футболці з величезним срібним хрестом на все пузо і в червоній футболці із «кока-кольним» написом «CYKA— CYKA»), Дмитро Лазуткін ( у червоній футболці з написом, що в перекладі з англійської означав «трахни мою маму»), Богдан-Олег Горобчук, Богдана Матіяш та інший молодняк (насамперед за духом) справді видавались, пробачте за графоманську банальність, свіжим подихом вітру. Сергій Жадан і згаданий уже Анатолій Ульянов показали себе як чудовезні модератори. Щоправда, Анатолій, який, як на мене, і так має бездоганну російську вимову, занадто вже старанно і підкреслено артикулював слова, щоб, боронь Боже, гості з Росії не сказали, що він «шокає» чи «гакає».

      Загалом, цей фестиваль дав мені всі підстави пишатися нашими поетами. Та й поводилися вони відкритіше і доброзичливіше за деяких поетів заїжджих. І це, зрештою, логічно як на господарів у власному домі.

ДУМКИ З ПРИВОДУ

Анатолій Ульянов,

критик, головний редактор електронного видання «Проза»:

      — Особисто я вважаю, що 90 відсотків поетів і з українського, і з російського боку не заслуговують права на існування. Як казала Аліна Вітухновська, в них вселяється єдиний біс, що ним вони одержимі, і яким з усіма діляться. Насправді я ненавиджу поезію, тому єдине, що мені справді дуже сподобалося на фестивалі,— це вечір «Ультра. Культури», який був незвичний для українського контексту і досить важливий для нас. Адже поки радикальна культура в нас іще не сформована. Йдеться не просто про літературу з матюками, а про літературу сміливості духу. Наші ж поети переважно представляли такі якісь високодуховні вірші, що складалося враження, начебто в них щойно померли всі родичі і вони цим горем діляться.

      Але «Київські лаври» — це перший такий масштабний фестиваль поезії в Україні, з гарним, справді столичним, розмахом. Крім цього відбулося дійство, якому вдалося зламати традиційну нашу тусовочність, мовляв, ось поети «станіславівського феномену», ось «житомирська школа» і таке інше. Тут всі варилися в одному котлі незалежно від напрямів поезії і вікових категорій поетів. І чи не найважливіше, що в рамках цього фестивалю відбувся перший київський «поетичний слем». Це явище, якщо приживеться, неодмінно пожвавить українську поезію. До того ж російських поетів поселили в готелі «Незалежність», тож нарешті поети мали можливість митися (сміється — Ред.), спати, уподібнюватись до цивілізованих і не викликати огиди. Стосовно ж бійки на кораблі, то це була цілком пролетарська бійка через надлишок спожитого поетами алкоголю...

Світлана Поваляєва,

прозаїк, поет, епатажний меладекламатор:

      — Цей фестиваль остаточно переконав мене, що в першу чергу в російськомовних поетів з України, а в другу чергу — у власне російських поетів поезія цілком застигла, мертва і цілком узалежнена від попередніх літературних традицій, з яких ті поети ніяк не можуть вирватися. Але на фестивалі я побачила кілька поетів, яких ніколи не читала б у текстах, але із задоволенням би слухала їхнє сценічне виконання. Сам лише Родіонов чого вартий! Атмосфера ж на фестивалі була якась муторна і дещо дивна. Складалося враження, що зібралися люди з непоєднуваними енергетиками, тому, на жаль, жодного «братерства і єднання» не відбулося. Російська делегація трималася гордо і окремішньо, її учасники якось дуже стрімко примудрялися напиватися. Наші ж поети веселилися, «дуркували» і поводилися значно позитивніше. На кораблику росіяни, напевно, уявили, що захищають «свой россійскій флот», внаслідок чого з'явилися потрощені меблі і розбиті лоби... Але власне про «слем» у мене склалося щонайприємніше враження. Все відбувалося за дуже чіткими правилами, читати кожному було дозволено не більше трьох хвилин; хто не вкладався, тому на півслові вимикали мікрофон. Я теж втратила свою політкоректність, разом із Лазуткіним скупалася в Дніпрі, а потім, лежачи в позі Ірени Карпи, прочитала знущальний вірш: «Лобзай мєня своєй лобзой, ізбєй мєня своєй ізбой»... Ульянову, хоч і довелося захищати «дам» від п'яного в дим московсько-семеїзького поета Івана Жданова, але «слем» він вів дуже класно, і, власне, лише завдяки йому все це дійство трималося купи.

Ігор Кручик,

поет, перекладач, заступник головного редактора «Грани+»:

      — «Київські лаври» — дуже масштабний фестиваль, на моїй пам'яті нічого подібного не було ні за кількістю майданчиків, ні за кількістю учасників. Сподобалося, що участь у фестивалі брали й українські поети, і російські. Раніше спроби зблизити україномовну і російськомовну поезію успіху не мали. Хоча україномовні поети старшого покоління чомусь проігнорували участь у цьому заході. Особисто я вперше побачив і почув Світлану Поваляєву й Ірену Карпу, про яких я так багато раніше чув. З враженнями людей, яким здалося, що російські поети трималися дещо осібно, я особисто не згоден. Звичайно ж, що, зустрівши давніх друзів із Росії, я намагався більше спілкуватися саме з ними. Але це не було жодним «відколом».

Наталя Бєльченко,

поетка:

      — Що стосується мого особистого настрою на фестивалі, то він був піднесений. Атмосфера цілком відповідала трохи авантюрній ідеї зібрати докупи у великій кількості разюче різноманітних авторів. Насиченість програми та спілкування з цікавими російськими поетами «з доставкою додому» — коли ще таке трапиться.

      На жаль, на вечері україномовних поетів у «Бабуїні» я не була присутня, але те, що читалося зі сцени Будинку актора, справило досить гнітюче враження, за винятком «рятівних» Поваляєвої та Богдан, плюс двомовний Лазуткін і Жадан на кораблі; може, ще хтось, кого не пам'ятаю на ім'я. Найбільше засмутили ті автори, які раніше писали хоч якось російською, а тут наче познущатися вирішили, безпорадно послуговуючись ламаною українською. (Йдеться про невиправдано-матюкливу Євгенію Чупріну. — Авт.) Добір російськомовних авторів-аборигенів був, здається, ретельнішим. При мордобої на кораблі не була присутня: бачила Івана Жданова вже з розбитою бровою. Йому надавали медичну допомогу й заспокоювали. Він навіть виявив бажання прочитати кільком слухачам свій вірш. Спитав у мене, що саме я хотіла б почути, і тихенько прочитав «И зеркало вспашут...». Що ж стосується «разброда» між українськими і російськими поетами, то цього і слід було чекати: різні тусовки.