Цього року відзначається 150 років з дня народження і 90 років з дня смерті Івана Франка (1856—1916). Великому Каменяреві в Україні встановлено так багато пам'ятників, відкрито стільки меморіальних дошок, стільки вулиць і навчальних закладів названо його іменем, що постать «вічного революціонера» вже давно стала символом незламності і мужності. «Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас» — ці рядки безпомилково цитують цілі покоління. А проте у творчості Франка є інша сторона медалі — тяжкі повороти його долі, родинні і матеріальні труднощі і, зрештою, хвороба, з якою письменник боровся протягом останніх років життя. З чотирьох дітей Франка старший Андрій помер у студентські роки, дружина поета Ольга страждала на нервові розлади, а сам Франко останні вісім років свого життя був напівпаралізованим. Проте немічним і безпорадним поет не став. «Дух, що тіло рве до бою» спонукав писати. Навіть якщо відмовляли руки, навіть якщо не було за що жити і навіть якщо доводилося братися за найменш оплачувану коректорську роботу.
Василь Стефаник у спогадах про Франка відзначав надзвичайну аскетичність письменника. «Я мав таке враження, що для Франка потреба «їсти» взагалі не існувала. Йому не треба було нічого, крім пера і чорнила. Чорнило заміняло йому, здається, воду...» Стефаник якось запитав у Франка, коли він встигає так багато читати і писати. Письменник усміхнувся: «Ви можете так само спитати машиніста, як він може на поїзді проїжджати щоденно так багато кілометрів. Він міг би вам відповісти, що він же нічого іншого не робить, тільки їздить. Покиньте на тиждень всі свої обов'язки і приємності — сідайте за стіл і пишіть. А тоді підрахуйте, скільки це буде кілометрів списаного паперу».
Останні вісім років життя Івана Франка були особливо тяжкими, бо до різних злигоднів письменника з 1908 року додалася ще й хвороба. Йому було всього 52 роки, проте роки тюремного ув'язнення та життєвих труднощів не пройшли безслідно. Лікарі визначили захворювання як прогресивний параліч. Коли письменника відвезли в лікарню, зібралася невелика нарада друзів Франка, на якій вирішили звернутися до громадськості з проханням зібрати матеріальні кошти для забезпечення сім'ї хворого, що жила винятково з його заробітку. В газеті «Діло» з'явилася рубрика пожертв «Для хворого письменника», в якій, проте, навіть не називалося ім'я Івана Франка. Хвороба загострювалася — у Франка паралізувало руки, частково було втрачено чутливість ніг, почалося сильне запалення очей і нирок. Проте його життєве кредо — «працювать, працювать, в праці сконать» — не змогла подолати навіть тяжка недуга. Письменник, хоч і не володів руками, продовжував наукову працю. Велику допомогу йому надавав старший син Андрій — він писав під диктовку батька. А коли Франко їздив по містах і селах Галичини, читаючи свою поему «Мойсей», син стояв поряд і перегортав сторінки.
Заклик у пресі про пожертви для хворого письменника, що виглядав радше як збирання милостині, не дав відчутних результатів. Газета «Громадський голос» прокоментувала тоді це так: «Ми чванимось, що ми культурна нація, що маємо сотні просвітницьких товариств та фінансових інституцій, ба й много одиниць з півмільйоновими капіталами, але не в силі забезпечити найдорожчого сина України та рятувати його, щоб іще якнайдовше пробував між нами».
Про свої особисті проблеми Франко не любив розповідати, ставлячи над усе громадські справи. І лише зрідка проривалося у нього в листах до найближчих приятелів слово про себе, яке кидає світло на ті тяжкі умови, в яких він змушений був працювати навіть у період розквіту своїх творчих сил. Нерідко друзі, заходячи у гості, бачили, як Іван Якович їв сухий хліб біля печі. Микола Лисенко, з яким товаришував Франко, згадував, що поет завжди був дуже просто вдягнений. Серед пишних комірців і краваток він вирізнявся стареньким поношеним костюмом, серед модних тоді циліндрів — смушевою шапкою. Водночас поет ніколи не економив на книжках, хоча часом не вистачало й на їжу.
Ось як 1894 року Іван Франко писав про матеріальні обставини свого життя в листі до Агатангела Кримського, змальовуючи йому, в яких умовах виходив журнал «Життя і слово» — цей, за влучною оцінкою самого видавця, справді перший європейський журнал в Україні. «Треба б вам знати, — писав І. Франко, — що я сам-самісінький, хіба при помочі хворої жінки, веду весь технічний бік видання, коректуру, перегляд рукописів, кореспонденцію і заграничну розсилку, при тім (для свіжого повітря задля жінки і дітей) живу півтора кілометра від міста і мушу щодень бігати щонайменше 2 рази там і 2 рази назад, іноді й 3 рази і більше, бавити дітей, котрі не дають ні писати, ні читати — так, що до своєї роботи сідаю тільки о 9 або 10 годині ночі і сиджу до 12, 1 або й до 2-ї, а в додатку ще й очі в мене болять... Докторський екзамен минувшого року коштував мені багато, прийшлось запозичитися, слабість жінки і виживлення дітей також коштують, заробіток мій далеко не вистачає. Якби ви знали, якою важкою драмою робиться в таких обставинах життя чоловіка!» І все-таки Франко не зрадив своєму слову:
Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає.
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
І наукова, і літературна кар'єра Івана Франка, незважаючи на його талант і надзвичайну працездатність, складалася дуже непросто. Наприкінці 1890 року сенат Львівського університету не допустив його до захисту докторської дисертації. 1893 року він захистив докторську у Відні, проте стати викладачем так і не судилося. У 1895-му Франка не затвердили на посаді доцента Львівського університету і таким чином позбавили можливості викладати українську літературу.
У Науковому товаристві ім. Шевченка, де Франко керував етнографічною комісією і брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника», в нього були непорозуміння з головою товариства Михайлом Грушевським. «Мене так використовують, — говорив одному з товаришів Франко, — що вже жити не хочеться. Я змушений вести коректуру чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то научних діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух».
У спогадах про батька його донька Ганна Франко писала: «Татові приходилось робити цілими ночами коректуру, а несумлінні видавці його творів крайньо нерадиво виплачували скупий гонорар. Тато, хоч все лагідно успокоював маму при її вічних нападах, ходив зажурений... Він почав щораз більше відчувати тягар непосильної життєвої боротьби і рішив іти за своїм покликанням: пером служити своєму народові. Він відкинув пропозицію університету в Софії прийняти кафедру професора слов'янських літератур, бо свято почував, що його місце серед його народу, і вся його праця належить йому».
Можливо, однією з причин складного життя письменника була його принциповість і непоступливість. На відміну від багатьох своїх ровесників, Франко ніколи не відходив від власних життєвих переконань. Цю своєрідну, цінну і рідкісну на той час рису Івана Яковича відзначають багато його сучасників у своїх спогадах. Один зі знайомих письменника, пізніше сільський священик Т. Савойка так згадував про Франка: «Великі індивідуальності мають одну «хибу»: не вміють кривити душею. Не гнуться і не продаються навіть у злиднях. Іван Франко оставався всюди собою. Молодші з меншими кваліфікаціями перебігали Франка в дорозі до університетських кафедр, до посольських мандатів, а першому галицькому талантові полишили коректуру при видавництвах «Наукового товариства ім. Шевченка...»
Згадуючи Івана Франка як редактора «Літературно-наукового вісника», один зі співробітників цього журналу писав: «Було справжнім щастям для молодого письменника попастися під редакторську владу Франка. Вихований на класичних творах, грецьких і латинських, Франко був безоглядним ворогом пустослівного і многослівного писання. Високопарна балаканина, так само як модна закуйовджена чудернацькість стилю, мали в ньому безоглядного ворога. Скільки «поезій», «новел», «статей» тощо знайшли свою могилу у Франковім коші на сміття. Скільки молодих, а то й старших українських «письменників» ніколи не дарувало і не простило Франкові його редакторського засуду! Але були й такі, що ішли до друкарні за своїми почерканими і пораненими рукописами, прочитували свої манускрипти, в яких Франко-редактор іноді не залишав каменя на камені... І потім, скидаючи пиху з серця, підучувалися писати по-людськи».
Михайлина Рошкевич, сестра Ольги Рошкевич — першого палкого кохання Франка — так згадує останні роки життя письменника: «Я вважала нещастям те, що його жінка нервово хвора, син найстарший також тяжко хворий. Та він не падав духом, вічно працював, писав». Смерть старшого сина Андрія у 1913 році була одним із найбільших ударів у житті письменника. Дружина Франка не витримала цієї втрати — в неї стався нервовий зрив. Ольга Франко перебувала в лікарні для душевнохворих протягом чотирьох років і навіть не була присутня на похороні свого чоловіка у травні 1916 року.
Дружина Франка Ольга Хоружинська, родом із Полтавщини, була освіченою жінкою з прогресивними поглядами, але подружнє життя складалося не безхмарно. Вихована у заможній родині, вона не вміла жити ощадливо. Сестра Ольги Антоніна Трегубова (Хоружинська) писала у своїх спогадах про письменника: «Коли товариші докоряли йому, що він одружився з росіянкою, він завжди починав жартувати і пригадував анекдот про те, як циганка ворожила йому: «Сім літ бідкувати». — «А потім?» — спитав він. «Потім... привикнеш» — була відповідь».
Учитель-географ і товариш Франка Григорій Величко пише у спогадах: «Винуватити Ольгу Франкову не можна. Її одинокою провиною було те, що вона вийшла заміж за Франка в чужі для неї галицькі обставини. Вона була непрактична в житті, не навчена до біди, не підготовлена до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя. Про добре її серце свідчить і привітність до простого робітничого народу. Вона не відпускала бідака без датку, часто віддавала з хати останнє, хоч у самій хаті не панував великий гаразд». Ольга деколи допомагала поетові в літературній праці, зокрема перекладала з французької і переписувала його твори до друку. Але побут родини Франка був далеким від ідеального. Гроші господиня не рахувала і як слід не витрачала. Коли селянка, наприклад, приносила їй на продаж суниці і називала ціну, то Ольга давала їй удесятеро більше, кажучи: «Стільки разів треба схилятися по суниці, щоб їх назбирати, і так мало жадають за них!»
Одна з сучасниць Франка, Ольга Роздольська, згадувала про тяжке становище письменника протягом довгих восьми років його хвороби: «Коли Франку трохи покращало, він знову почав виступати зі статтями і художніми творами. Однак руки так і залишилися паралізованими. Кілька разів бачила я, як по дорозі додому він заходив на базар, підходив до продавщиці хліба, вона виймала гроші з його кишені, брала, скільки треба, решту клала в кишеню, а хліб засовувала йому під пахву. Так він і йшов додому».
Сам Іван Франко працював до кінця життя, незважаючи ні на що. У листі до Уляни Кравченко, датованому 9 січня 1916 р. — за кілька місяців до смерті — Іван Якович зізнавався: «Окрім каліцтва обох рук, хворую на тяжку внутрішню слабість, котра неймовірно ослабила й висушила мене. Бували такі дні і цілі тижні, що я не міг без болю і душності ані лежати, ані сидіти, ані ходити... Проте дякую Богу — не молитвами, а своїми трудами — не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці».
У публікації використано матеріали збірки «Іван Франко у спогадах сучасників»
(Львів, 1956).
Ольга Кобилянська, зі спогадів про Франка:
«Востаннє бачила я Франка в 1913 році, коли він приїжджав на Буковину і особисто читав «Мойсея». Пригадую, як багато народу зібралося, щоб побачити великого письменника й почути слово правди з його уст. Вже тоді було його здоров'я дуже слабе, при читанні в нього трусилися руки, а якийсь піп сказав, що це кара Божа за те, що Франко до церкви не ходить і Богу не молиться. Хоч тілом хворий, та душа була в нього здорова. Під його високим чолом крилась енергія, завзята витривалість, що викликає подив, повагу та до праці закликає».
Леся Українка, з листів до Івана Франка (січень 1903 р.):
«Ви розповідали мені план однієї драми, потім елементи з нього я впізнала в «Кам'яній душі». Ви тоді сказали, що мусили «скрутити голову» планові через незалежні від Вас причини: «умови моєї роботи... умови мого життя... умови нашої сцени...» Тоді ж ви писали страшну масу дрібних дописів по всіх усюдах. Я прочитала десь у «Кур'єрі» опис якоїсь вистави господарської, підписаний — Франко! Одного разу я цілий вечір просперечалася з Трушем і Ганкевичем — за Вас. Вони говорили про вашу «універсальність» і раділи, що в нас є такий талант [як Франко] — белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, все в одній особі. Я згадала тоді всякі Ваші газетні замітки, роздратувалася крайнє, а мої бесідники корили мене літературним аристократизмом. Я кинула Трушеві: «А якби вас примусили вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам — «голови скрутити»?» «А вам би казали плаци для мітингу замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?» — вдалась я до Ганкевича. (...) Я півночі проплакала після тієї суперечки».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
