Думаємо, ніхто не стане заперечувати категоричним рядкам із відомого вірша Василя Симоненка, винесеним у заголовок, бо що там не кажіть, а родоводи простолюду справді не менш древні від найдревніших благородних династій. Та перед наступним питанням, яке напрошується саме собою, довелось би спасувати, либонь, і поетові, і будь-якому іншому мешканцеві села чи виходцеві з нього: а скільки колін «древнішого» власного роду ви можете назвати? Зазвичай нитка обірветься на іменах прадідів, ще одиниці спроможуться сказати, як звали прапрадіда — та й усе. Проте сьогодні історією і походженням своєї сім'ї цікавляться дедалі більше людей, намагаючись відновити власну історичну пам'ять, але не знають, що і де шукати. За таких обставин фундаментальна монографія вінничанина Юрія Легуна «Генеалогія селян Подільської губернії: джерела», яка виросла з докторської дисертаційної праці, може стати настільною книгою пошуковців не тільки з Поділля. Унікальна вже постановка питання, адже досі вітчизняна наука обходила цей предмет дослідження мовчанням. Та про це краще спитати у самого автора.
«Хто я трипільцям? Хто мені трипільці?»
— Юрію Вікторовичу, з чого почалося ваше зацікавлення селянською генеалогією?
— Із вивчення власного родоводу. Чесно кажучи, навіть не зможу пригадати той момент, коли поставив перед собою питання: хто ти, звідки? Вони були в мене змалечку, а в сім'ї культивувалися розповіді про наших предків. Наприклад, я знав, що мої прадіди (а вони померли ще до мого народження) воювали один проти одного під час Першої світової. Один служив в австрійській армії, другий — у російській, а потім обоє опинилися в полоні на територіях ворогуючих країн. Ця та інші розповіді глибоко запали в пам'ять. А коли я отримав фахову освіту на історичному факультеті, цікавість набула організованих форм, хотілось якось використати знання, бо все одно постійно ходиш в архіви, працюєш там. Тоді я заодно почав шукати щось про своїх предків, про родину, підняв метричні книги. Ні методології пошуку, ні напрацьованих прийомів у мене не було, тому набрані матеріали про масу різних людей нагадували аморфну кашу — розібратись у них дуже складно. В такому стилі хаотичний пошук тривав років із десять паралельно з роботою над кандидатською дисертацією, яка до цієї теми жодного дотику не мала. Так що я на власному прикладі спробував, у якій ситуації опиниться людина, яка хоче самотужки докопатися до своїх пракоренів. А коли вона ще й не фаховий історик і не знає архівної справи, то їй тричі не позаздриш... Тому я сказав собі: хтось же, врешті-решт, повинен узятися за простих мужиків і написати, що де можна знайти! Так праця на дозвіллі над власним родоводом піднялася до серйозного узагальнення.
— Як наукові кола сприйняли вашу роботу?
— Коли я запропонував тему докторської, то спочатку зіткнувся з певним нерозумінням. До самого словосполучення «селянська генеалогія» поставилися дуже скептично: мовляв, яка може бути в селян генеалогія? Досі в нас займалися переважно генеалогією російського дворянства та польської шляхти, там є відпрацьована система. Цікавим є питання і щодо української шляхти. На моє переконання, вона існувала, але біда в тому, що на дев'ятнадцяте століття вона ідентифікувала себе або як польська шляхта, або як російське дворянство, відмовляючись від українського коріння. Щоправда, зараз це модна тема, над нею багато працюють. Так само успішно розвивається тема генеалогії козацтва — стану, дуже близького до селянства. А от системної роботи саме над селянською генеалогією не було, хоча майже вся наша національна еліта — це або вихідці з села, або нащадки селян у другому-третьому поколінні. До речі, зараз люди починають цим займатися ще й із потаємною надією, що раптом там якийсь граф попадеться. Тоді я кажу їм: не тіште себе ілюзіями, на це у вас немає практичних шансів.
— Ви у своєму роду графів не знайшли?
— Ні, не знайшов, але я задоволений тим, що є, — звичайними жителями села Ободівка на Східному Поділлі. Звісно, добре, коли людина проявила себе в якійсь події, в чомусь незвичайному, але мені й так дуже цікаво. Бо про який-небудь шляхетський рід може бути ціла книжка, а коли подивитися, що вони реально зробили, то виявиться, що ціле сторіччя тільки пили кров зі своїх кріпаків та знущалися над ними — ото й усі подвиги. Але вчені ними займаються, бо це освячено традиційною генеалогією. У той же час селяни впродовж кількох поколінь могли нічим не вирізнятися, а їхній онук раптом став великим поетом, великим полководцем чи великим політиком. Невже вони менше заслуговують, щоб ми досліджували їхні родоводи? Або, можливо, якийсь рід нічим себе не проявив до сьогодні, але там уже народилась дитина, яка завтра стане нобелівським лауреатом. Це ми також повинні мати на увазі.
Ще один істотний момент — залучення генетичних технологій до історичних розвідок. Найвідоміші приклади — вивчення єгипетських фараонів та російської царської родини. Я сподіваюсь, дуже скоро ці методи прийдуть і в українську науку, і ми тоді отримаємо відповіді на сакраментальні питання української історії: хто нам росіяни і хто поляки? Що нам дісталося від творців різних археологічних культур, зокрема Трипілля? Є вони нашими предками чи ні? Таких питань, на які відповіді можна отримати саме в результаті генетичних досліджень, безліч. От як попередній етап, для них і має розвиватись масова генеалогія. Ну і, ясна річ, виховну роль не можна применшувати, бо коли дитині малюють її родове дерево, то на неї це справляє величезне враження. Поряд із родоводом надзвичайно важливим є краєзнавство, минуле її власного села чи міста, бо таким чином формується відчуття особистої причетності до історії. Вивчення її не повинно обмежуватися портретами гетьманів на стінах, українець мусить знати, що якийсь його предок, скажімо, брав участь у бунті чи іншій важливій події, і тоді не буде розриву між тим, що офіційно викладається в школах, та особистим сприйняттям історичного процесу.
Жили собi прадід та прабаба
— Віднедавна чимдалі більше рядових любителів історії на власний страх і ризик починають «розкопувати» власні родоводи. З чого ви порадили б їм почати?
— Насамперед треба опитати всіх живих предків, записати все, що вони пам'ятають, причому не тільки імена, а й хто де жив, на якому кутку села, бо згодом це може виявитися важливим. Досвід показує, що коли ви проводите отаку попередню роботу, то доходите до межі XIX—ХХ сторіч. Далі спогади обриваються, і необхідно звертатись до документів — передусім Російської імперії. І ось тут слід мати на увазі, що Україна була розірвана між різними державами, тому кожний регіон мав свою специфіку, яка чітко відбилася на джерелах. Наприклад, Центральна Україна, куди входять Київщина та Поділля, — одна з найбільш постраждалих територій. Тут чи не найгірша ситуація зі збереженням документів — тільки з приходом російської влади в цьому регіоні почалась системна робота з обліку населення. За поляків то були окраїни з сильною міграцією, слабо заселені і слабо контрольовані центральною владою, тому облік був погано розвинутий. Тут ми не можемо послуговуватись тією системою, яка склалась для Галичини, для Закарпаття, для Прикарпаття, для Буковини чи для Лівобережної України, де гетьманська адміністрація почала проводити переписи теж раніше. Плюс великі втрати, яких зазнали архіви. Я не можу не згадати справжню катастрофу 10 квітня 2003 року, коли в Кам'янці-Подільському згоріло багато документів, у тому числі фонди, в яких зберігалися ревізівські переписи. Багато хто навіть не усвідомлює, наскільки це серйозна втрата для кожного жителя Вінницької чи Хмельницької області, адже це джерела з їхньої генеалогії.
— Мені здається, що видів архівних джерел, з якими треба працювати при «реконструкції» родоводів, надто багато.
— Так, і до того ж вони різнопланові. Я порахував, скільки їх згадується в моїй монографії, і вийшло близько 150 різних видів документів, до того ж вони дуже неоднорідні. На першому етапі найбільш цікаві ті, де системно згадані імена великої кількості жителів населеного пункту, тобто перелікові документи. Звичайно, метрична книга — це джерело номер один. Тут фіксувалися акти цивільного стану — народження, одруження, поховання. Вони почали створюватись давно, в Україні перші зафіксовані наприкінці XVI сторіччя. Системно їх укладають на нашій території десь із 1720-х років. З польського періоду їх збереглось небагато, російського періоду, зрозуміло, набагато більше. І ось тут уже треба сподіватися на те, щоб шукачеві просто пощастило, бо щодо одного конкретного села може бути гарно збережена колекція цих книг із року в рік, а щодо іншого — прогалини від кількох років до десятиріч. Оцей розірваний ланцюжок зв'язати досить важко, тут виникають найбільші проблеми. А якщо село велике, якщо в ньому багато людей з однаковими іменами та прізвищами, то може виникнути велика плутанина. І ось тоді починається детальніший пошук. Крім метричних книг, треба дивитися ревізські списки, посімейні списки, повні переписи всіх вірян, які ходили до церкви сповідатися й причащатися, і їх всіх записували. Є ще господарські інвентарі періоду кріпаччини, де також переписувались селяни. До них вносилися їхні основні обов'язки та майновий статус. Усе це великі групи документів, і на їх опрацювання треба витратити багато часу.
Хочу особливо підкреслити, що дослідник повинен неухильно дотримуватись одного принципу: не кидатись до найдавніших документів, а поступово, крок за кроком, іти від найостанніших за часом далі в глибину історії. Інакше він легко заплутається. Йому надзвичайно допоможе, коли він заодно малюватиме сіточку з іменами людей та родинними зв'язками між ними, а не лише виписуватиме їх. У документах по моєму родоводу був такий розрив, і подолання його завдало величезних труднощів.
А у вашому роду є злочинці?
— Таким чином ми можемо встановити ланцюжок імен предків, дізнатися про їхній майновий стан чи рідню. А чи можемо ми що-небудь дізнатися про особистості самих предків, їхні характери, поведінку? Чи про певні життєві ситуації, в яких вони брали участь?
— Для цього треба звернутися до фондів, які містять додаткову інформацію. Особливо цікавими тут є судово-поліцейські справи. Звичайно, будь-кому неприємно дізнатися, що його прапрадід когось убив, згвалтував чи щось украв. Але, крім імені злочинця, у справах фіксувалися імена потерпілих та свідків, і серед них теж можуть бути ваші предки. Є взагалі унікальні папери — наприклад, шлюборозлучні справи. Там можна таке прочитати, що жодне інше джерело не дасть. Ясна річ, якщо пощастить.
— Як далеко в історію свого роду вам вдалося заглянути?
— Найдавніший відомий мені предок народився близько 1760 року. Його згадують у документах перепису 1795 року, і там зазначено, що його вік — сорок років. До речі, з ним виникла ще одна проблема, яку можна вважати до певної міри типовою, — він записаний під прізвищем не Легун, а Дев'ятка. Селяни іноді міняли прізвища, хоч загалом в Україні ситуація набагато краща, ніж, скажімо, в Росії, де на момент проведення реформи 1861 року три чверті селян не мали прізвищ. У нас прізвища почали встановлюватися значно раніше, тому вже наприкінці XVIII сторіччя більшість подільських селян їх мали. Правда, вони не були достатньо стійкими й іноді змінювались.
— А взагалі як далеко можна просунутися при дослідженні селянських генеалогій? Звичайно, якщо взяти до уваги, що документи не втрачено?
— Селянство не було однорідним, і набагато краще збереглися документи про казенних селян. Їх у нашому регіоні нараховувалося в різні періоди від 10 до 20 відсотків. Решта перебувала у власності панів, а там із документальною базою гірше. Та навіть при удачі вдасться зайти не дуже далеко, бо кінець сімнадцятого сторіччя — це період Руїни. В Центральній Україні тоді влади не було, державне управління практично знищили. Часова межа, від якої відновлюються державні інституції на нашій території, — це двадцяті роки вісімнадцятого століття. Документи більш раннього періоду важко знайти. Звичайно, вони є, але їх небагато, і там уже про неперервність дослідження здебільшого говорити не доводиться.
— Цікаво було б дізнатись, яка ситуація із перспективами вивчення селянської генеалогії в Росії? Адже, скажімо, в Сибіру збереженість архівів набагато краща?
— Я не можу детально коментувати, що там робиться, але читав: росіяни на практиці зуміли реконструювати окремі селянські родоводи і довести їх до кінця п'ятнадцятого сторіччя. Припускаю, що там користуються комплексами давніх джерел, аналогів яких в Україні немає. Однак масові дослідження селянської генеалогії і в Росії перебувають у зародковому стані.
