Зараз як вжарю! (Фото Івана ЛЮБИШ-КІРДЕЯ.)
Цьогоріч динозаври українського року «ВВ» святкують свою 20 річницю. Вирішили повернутися «до джерел» і записати альбом під назвою «Були деньки», куди мають увійти перші, невидані, композиції. Про «деньки» та як усе було, згадує найстарший учасник «ВВ», і бас-гітарист гурту «Борщ» за сумісництвом, Сашко Піпа. Він — єдиний хедлайнер двох днів фестивалю «Рок Січ» — із «Воплями», і з «Борщем». Піпа — той безпрецедентний в українській музиці бас-гітарист, iз яким журналісти роблять інтерв'ю навіть частіше, ніж із вокалістами гуртів. Бо він — чудовий у своїй оригінальності і простоті — може розповісти про котячі роди чи якусь тисячу першу життєву історію, в які потрапляв. Він живе в стилі панк. Розсуває рамки формату: українською мовою в текстах наприкінці восьмидесятих, з кліпом «Весна» в середині дев'яностих чи музикою «Борщу» зараз.
— Музикою почав займатися ще у шкільному ансамблі «Вертикаль», — розповідає «УМ» Піпа про деньки своєї юності. — В цій же двохсотій київській школі, двома класами старший, вчився Юра Здоренко (зараз — вокаліст гурту «Борщ». — Авт.), який на той час був такою собі легендою в мікрорайоні, граючи в групі S.O.S. Басиста гурту забрали в армію, тому Юра прийшов у рідну школу на «кастинг». Так ми почали грати разом, слухали тоді «Моторхед» і подібних... Одного разу нам порекомендували Скрипку як гарного вокаліста, і він — тоді ще студент КПІ — прийшов на нашу репетицію. Співав і справді добре, але нашу тодішню музику я б схарактеризував як «гімно-рок», тому з Олегом ми тимчасово розійшлися. Але якось ми з Юрою прийшли до Скрипки в «общагу» зі своїми панківськими замальовками...Так утрьох у Юрка «на хаті» ми збиралися майже рік для репетицій, навіть альбом записали. Цікаво, що він жив із батьками, і наші репетиції з барабанами, гітарами їм не заважали. І це був 86 рік. А потім якось Скрипка прийшов і запропонував заспівати один із наших приспівів українською, між іншим, «пісенька» називається «Він йшов по вулиці села» і ввійшла до наступного альбому «ВВ» «Були деньки». І от просто поперло співати українською...
— Тому що ніхто не співав?
— Так. Ну тобто співала там «Смерічка»... Але стимулом для Скрипки було те, що українська рідною для нього не була і дивився він на це все наче збоку, позбавлений усіх штампів. Завдяки цьому йому вдавалося складати нетривіальні тексти, ми і самі були шоковані, що українська може так класно звучати з панк-музикою. Барабанщика Сергія Сахна ми зустріли майже випадково, зіграли кілька разів разом і у 87-му вперше виступили на фестивалі київського рок-клубу. Це було 14 листопада, і цю дату ми вважаємо нашим днем народженням.
— Гонорар за перший виступ отримали?
— Так, тридцять карбованців. Ну, пропили там...
— А у 90-му вже виїхали у Францію...
— На фестивалі «Сирок» у Москві ми познайомилися з французькою агенцією «Янус», які возили на Захід «Кіно», «АукцЫон», і вони запропонували нам співпрацю. Ми дали чотири концерти у Франції і Швейцарії перший раз, потім другий. Тоді була мода на совок і ми грали на найбільших французьких фестивалях. Наші виступи пішли просто «на ура». Пригадую, на найпершому концерті в Швейцарії ми виступали в клубі, де тиждень перед «ВВ» грали панк-гуру, англійська команда «Стренглерс» — після «Секс Пістолс» вони вважаються другими по величині. Нам усі тоді сказали, що ми — кращі... (задоволено усміхається).
— От тільки ви — радянські громадяни — мабуть, жодною з іноземних мов не володіли.
— Не володіли! В перший приїзд було дуже соромно, тому я, і Олег, і інші за три місяці до другого виїзду засіли за підручники і вивчили початковий рівень англійської. А коли ми повинні були їхати втретє, гастролі зірвалися, але візи вже були зроблені, ми так з Олегом подумали і вирішили їхати в Париж на Новий рік за власні кошти. Десь позичили «штуку рублів» на авіаквитки...
— Але ж після концертів у Європі ви могли б і не позичати...
— Ні-ні. Заробітки були великі, але ми цього не розуміли. Тут тоді був совок, заборонена валюта, тому тратили все там, де отримали. Коротше, прилетіли ми з бухти-барахти в Париж, і я пішов дзвонити друзям, з якими познайомився на французькому рок-фестивалі. Так я в телефонній будці гроші, паспорти, квитки на зворотну дорогу, записник з усіма номерами і забув. Початок був гарний! Переночували на тротуарі під дощем, вкрали десь ковдру... А вранці я раптом згадав чийсь номер телефону, в нас був один франк, і ми додзвонилися. Так ми в тих друзів і зависли місяців на два: подорожували Францією, грали вдвох народні пісні по кабаках, випивали. Я ще трохи підженився там...
— ?
— Ну так, моя перша дружина була француженкою. Я з нею перший рік нашого знайомства розмовляв тільки англійською, якою вона говорила ще гірше, ніж я. Ходить, дметься тиждень, виявляється, це тому, що я її запитав: «Кохана, хочеш кави?», а вона зрозуміла: «Ти сьогодні погано виглядаєш». От нещодавно листа прислала, питає, як справи.
— А ти їй, мабуть, ще досі не відповів.
— (гигоче) Ну так. А моя друга дружина теж була француженкою. Ні, ну я ж сім років жив у Франції, тому дружини самі собою з'являлися. Отримав французькі папери. Олег теж одружився. А іншим учасникам групи це почало не зовсім подобатися: візи, поїздки... Вони залишилися в Україні і зробили групу «ЯЯЯ». Хоча Сергій Сахно ще дуже довго їздив у Францію, а згодом у «ВВ» грали вже французи. Щоправда, я потім через групу втратив другу дружину: почав пропадати в Україні, вона не витримала...
— Тоді, на початку 90-х, контраст для тих, хто виїздив трохи західніше Польщі, був просто вражаючим. Пригадуєш, що вразило тебе найбільше?
— Справді був контраст, по-перше. А по-друге, коли я вступав до КПІ, підписав «бумагу», в якій зобов'язувався не підходити ближче ніж на 150 метрів до жодного іноземця — цього вимагала спеціальність, знання з якої були пов'язані з мікросхемами і використовувалися у військовій промисловості. Дивилися тоді однакові фільми, слухали однакову музику, однаково думали, а іноземці на той час для нас були інопланетянами, і не піддатися цій спокусі, пережити щось інше, коли вона поруч, було важко. А що вразило? Ну шо? Супермаркети, ясно.
— Жуйки крав?
— (здвигає плечима) Крав. Персональний рекорд — от зараз розкажу тобі, а мене потім, мабуть, ніхто на фуршет не пустить — був, коли ми з бодуна о восьмій ранку чекали з французьким приятелем півгодини на відкриття магазину, дочекалися, зайшли і винесли вісім пляшок вина. І французи, між іншим, дуже правильно це роблять. У їхніх супермаркетах навіть якийсь процент із виручки на це списується. Якщо ти цупиш їжу, то її можуть забрати, але тебе відпустять, проте коли піймають із бухлом, доведеться платити штраф. А французи перестраховуються, беруть про всяк випадок гроші для штрафу.
— А тебе ловили полісмени?
— О, в мене взагалі великий досвід такого собі наркобарона — завжди були проблеми з «контрабандою наркотиків». Перша була, коли я пішки, з басухою, загорнутою в брезент, переходив швейцарсько-французький кордон. А в Швейцарію тоді літаки з Києва не літали і треба було спочатку поїздом добиратися до Москви. В поїзді на початку 90-х не було чаю, його брали з собою — такі квадратні пакетики з грузинським чаєм, який і на чай був мало схожий. І от швейцарські митники зупинили мене десь у горах і почали обшукувати. А в кишені ж лежали ті пакетики з чаєм, які пахли чим завгодно, тільки не чаєм... Ох, і довго вони його аналізували!
Потім була ще одна історія: я летів із Москви у Київ. А знайома дала «на дорожку» пакетики з білим порошком, каже: «В тебе така шкіра погана, от тобі мама дала такі порошки, пий вдень по одному, прищі пройдуть». А там багато маленьких пакетиків, перев'язаних резинкою. Я поклав їх у нагрудну кишеню, де була дірка, і вони впали за підкладку. В «Шереметьєво» мене обшукали, кажуть: «Ну все, ти вже нікуди не летиш»...
І третій раз я летів із Парижа вже після катастрофи 11 вересня, коли посилили охорону в аеропортах. А в нас продавалися такі в'єтнамські травки: чорні кульки в коробочках, ну... я не знаю, ну, на коноплю дуже схоже. І от один працівник аеропорту риється в моєму рюкзаку, дістає коробку — чувак везе коноплю, просто кучу коноплі, цілу коробку. А він був не міліціонером, і не митником, просто сек'юріті — в Парижі, наприклад, так: зайцем їдеш, через турнікет пролізаєш, поруч стоїть міліціонер і нічого не робить, бо це справа контролерів — і от він мені каже: «Це не моя справа, але май совість».
— Якби ви не виїхали у Францію, то, мабуть, не втрималися би на плаву тут — тоді багато хто перекваліфіковувався...
— Так, у Франції ми пересиділи той період, коли в Україні слова «шоу-бізнес» навіть не знали. Коли ми приїхали, в 96-му почалася якраз така, можна сказати, рок-двіжуха, з'явився кліп «Весна». Ми його, пригадую, в Москві знімали. Тоді тільки через Білокам'яну все й робилося.
— А чому, на твою думку, зараз «ВВ» — «уже не те», створюються сайд-проекти, немає творчого поступу?
— В один прекрасний момент група стає жертвою своєї популярності і має вже робити те, що від неї вимагають. Унікальність «ВВ» якраз була в тому, що ми створювали гурт разом, кожен вносив якісь ідеї, які спільно перетравлювалися, — тому і стали основоположниками українського року, на чиїй музиці виросли цілі покоління на території колишнього Союзу. Але зараз уже «ВВ» живе в іншій іпостасі: це Олег і «ще там хтось»... Мені не хотілося б зараз робити оцінку цій новій формі, але ближчою для мене була перша форма існування гурту. Зараз із мене пре якась творча енергія, а «ВВ» вона просто не підходить, бо тут є свій «творчий лідер». Займаюся ж усе життя рок-музикою не заради грошей, не тому, щоб дівчата мене любили, а заради самореалізації... коли втратив доступ до цього, довелося почати щось нове. Й інші учасники групи — теж музиканти, тому намагаються творити щось на стороні.
— Можливо, треба почати чоловічий діалог? Сісти, «по-пацанячому» поговорити...
— Це те ж саме, що з дружиною «по-пацанячому» говорити. Відносини ж складаються поступово, «маленькие победы — каждый день», і нічого вже не зміниш.
— А якщо трапляються накладки? Наприклад, під час цієї передвиборчої агітації «Борщ» їздив із БЮТ, а «ВВ» із НСНУ.
— У таких випадках я їду з «Борщем», а у «ВВ» мене замінює інший басист, що й було цієї весни. А з «Борщем» зараз і справді багато роботи: перед нами стоїть важке завдання — знищити слово «неформат», от пишемо новий альбом — «Паразита кусок», має вийти у вересні. І між іншим, якщо рок-музикант — справжній фанат своєї справи, то дитиною він себе відчуватиме і в сорок років. Я себе зараз так і відчуваю, моя іграшка — гітара. А «Борщ» — це та музика, яку я мріяв грати все життя.
— Раніше з «Борщем» ви часто виступали в Москві, зірвали шквал захопливих відгуків у зазвичай критичних музичних ЗМІ. Але зараз якось темпи зменшилися.
— Після Помаранчевої революції був рік затишшя: і «ВВ» менше їздили в Москву, образ ворога в них нагнітали, мабуть, занадто сильно...
— Ну так ЗМІ тут відіграють першу роль. От, наприклад, як у випадку з DVS. Побутує думка, що якби Шон Карр приїхав в Україну не нареченим доньки Прем'єр-міністра, а просто захотів тут пограти, то з кар'єрою у нього б не склалося, так, як це було у Великобританії.
— Ось давай про це поговоримо. Взагалі дуже часто розповідаю про Шона останнім часом, і в журналістів завжди така єхидна посмішка, мовляв, ну зараз тут почнеш розказувати, що подобається їхня музика... Насправді ж ми розуміємо, що така слава до DVS приклеїлася, тому що вокаліст — зять відомої людини. А от ми з ними познайомилися на спільній репетиційній базі. Мене ж завжди тягло на спілкування з іноземцями, особливо музикантами — це великий досвід, тому що у нас рок-н-рол існує 20 років, а в них уже 50. А коли рокери знайомляться, вони в першу чергу не питають, хто твоя теща? Про те, ким доводиться Тимошенко вокалістові DVS, ми дізналися тільки після першого спільного виступу. Мені здається, що якби вони приїхали як звичайні музиканти, все одно б інтерес виник. Тому що в Україні таку чесну хардяку досі ніхто не грав. А так: «Хто грає? DVS. А, ясно, зять...». І по-третє, всі думають, що вони запаковані грошима, на «Таврійські» їх послали «по блату» — а в них інструменти гірші, ніж у «Борщу». І стосовно Жені, яка насправді теж дуже проста в побуті. От ми рік тому їздили разом із DVS на Тамань, на байкерський фестиваль автотранспортом. У Керчі треба було пересідати на пором, а на українській митниці ми стояли години чотири, митники іноді некоректно себе поводили, і Женя, тоді якраз донька Прем'єр-міністра, стояла разом із усіма. А потім вони побачили її паспорт, уже біжить начальник митниці й т. ін...
— Рок-стиль зятя, за словами Тимошенко, їй подобається. А як реагували на твій панківський спосіб життя, на зразок — білий ірокез при Андропові, твої батьки?
— Непорозумінь ніколи не було. Батько навіть зараз частенько ходить у «Бочку» (клуб, де часто виступає «Борщ» — Авт.), каже, що йому наша музика подобається.
— Ви живете разом?
— Ні, але в сусідніх будинках. А в мене живуть коти, в них навіть є свій туалет. Просто у квартирі ідіотське планування: на дві кімнати два туалети, то я один віддав котам. А взагалі живу сам. У цьому плані я все ж консерватор, крім того, імідж рок-музиканта, сказати б, зобов'язує бути хуліганом, холостяком і бабієм... Тому якби у мене дівчина і була б, я б все одно про це нікому не сказав. А котів я підібрав на вулиці. Перший був Шарик. Ну просто він маленьким був дуже пухнастий. А потім під під'їздом знайшов ще одну дівчинку — Жучку. Вони жили разом і в них була купа кошенят. Мені доводилося використовувати будь-яку нагоду публічного виступу чи інтерв'ю, щоб віддати всім бажаючим «у добрі руки» котяче потомство. Я й кошенят у них сам приймав. Останні, щоправда, були дуже важкі, кішці довелося робити операцію. А одне кошеня — рудий хуліган — з цього потомства якось так вдома і залишилося. Так вони цілим сімейством і живуть.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
