За п'ять хвилин до столиці...

      А не судилося з цілком банальної і звичної не лише для нашого телевиробництва, а й для всієї культури, причини. Ну не готові ми ні в моральному, ні в матеріальному сенсі спекатися нав'язливої присутності колишнього «старшого брата» в нашому житті. Власник компанії «Про-ТБ» Віктор Приходько, що саме йому як своєму давньому партнерові «Студія «1+1» замовила фільмувати нову стосерійну «ковбасню» з робочою назвою «5 хвилин до метро», дуже хвацько знімає всі можливі незручні запитання журналістів і глядачів, дипломатично й мало не по-езопівському розповідаючи їм про формат стрічки. Мовляв, є такий імпортний формат, «Сусіди» називається. Це коли дія відбувається в одному багатоквартирному будинку, фактично в одному під'їзді. Тож і новий серіал за суттю такий само. Проте, за словами Приходька, сценарій «5 хвилин...» Олександра Щербакова — цілком оригінальний. Тому жанрувати його можна за допомогою такого цікавого терміна з перебудовчого відеопрокату, як «життєвий фільм».

      Що ж, сусіди по будинку чи сусіди по колишньому «вєлікому і нєдєлімому», один, як то кажуть, перець. Робоча назва серіалу виникла цілком закономірно, адже знімається він на території, даруйте за сльозливу сентиментальність, занедбаної нашої гордості, найбільшої та найславетнішої в нашій країні й знаної колись в усьому світі кіностудії ім. Олександра Довженка. А розташована студія саме за п'ять хвилин до станції метро «Шулявська».

      Творці стрічки переконані, що «5 хвилин...» — це новий виток серійного руху в Україні. Хоча про роботу над дублюванням державною мовою (серіал, як і решта, звісно ж, російськомовний) поки що не йдеться. Приходько щиро переконаний, що це образить певну частину мешканців України.

      Наша пісня гарна й нова. На запитання кореспондента «УМ»: « А що, як усі національні громади України вимагатимуть виробляти стрічки винятково їхньою етнічною мовою, що ж робити тоді, дорога редакціє?», — бадьорий «кіношник» довго розводився про «розкол» чи то Бельгії, чи то Італії. Щодо інших моїх запитань Віктор Приходько й далі «свою лінію гнув», себто уміло тікав від відповідей, або ж доводив якісь цілком парадоксальні речі. Наприклад, про те, що до проголошення незалежності України у Києві ніхто взагалі не розмовляв українською. Ще й «переконливо» апелював до мене, що от, мовляв, якби я сюди приїхала до дев'яносто першого року, то сама б побачила. На мою репліку, що я, власне, звідси ніколи і не виїжджала, проте це мені не заважало чути українську мову, ба навіть постійно нею спілкуватися, Віктор Миколайович жодним чином не відреагував. Зрештою, як і на всі інші запитання. Узявшись розшифровувати двадцятихвилинний запис нашої з ним телефонної розмови, я побачила лише одну чітко і логічно висловлену думку: потрібно не просто створювати закони, а чітко усвідомити, що українізації кіно можна досягти лише шляхом матеріального заохочення від держави.

      Висновок випрозорюється лише один. Поки кіновиробникам не «забашляють», доти російськомовне населення України не розумітиме фільмів державною мовою. Тож поки що нашу державну політику формуватиме Володимир Путін. Особливо така перспектива тішить у контексті його останніх заяв щодо негативної демографічної ситуації в Російській Федерації, мовляв, «нєкому защіщать Отєчество».

      До речі, недавно «УМ» цю проблему коментували видатні українські режисери В'ячеслав Криштофович та Анатолій Матешко. Хоч в житті обидва вони люди російськомовні, але це аж ніяк не завадило їм переконливо стверджувати, що таки мусить бути українське дублювання. Криштофович навіть зауважив:

      — За радянських часів кожен фільм, який, зокрема, знімався російською мовою на кіностудії О. Довженка, завжди мав українську версію. Чому цього зараз немає, я не знаю.

      Але кіностудія Довженка — одне, а «Про-ТБ» — це Приходько. Як то кажуть, «мухи і котлети».

      Ну та Бог iз ними, з виробниками. Ми ж iз вами, любі мої споглядачі, знову тривало фанатітимемо від «соврємєнной жизні бєз страха і упрьока». «Жизні», де люди вродливіші, квартири комфортніші, а якщо там фігуруватимуть, скажімо, ще й телевиробники, то напевне будуть вони розумніші, людяніші та безкорисливіші, ніж у реальному житті.

      Хоча, подейкують, із режисером цій серійній «ковбасні» пощастило. Ним став випускник київського кінофакультету Сергій Альошечкін. Просунутий, кажуть, «мучачік», як і його два брати, котрі так само режисують. В одному зі своїх інтерв'ю Альошечкін сказав: « Ми намагаємося з акторами виліпити історію, яка була б максимально правдоподібна і життєва. В сценарії багацько таких моментів, яких я принципово уникаю. Скажімо, якісь там слова образливі, брутальність. Намагаюся їх міняти, намагаюся наповнити змістом, душею всіх персонажів і всі ситуації. Там купа бруду, купа сліз, не зовсім умотивованих... Розбитих носів і крові я так само намагаюся уникати. Адже проект все-таки про любов».

      Так і хочеться додати сленгово-іронічно: «тіпа пра любоффь».

      Та досить жовчі. Проект готується, і ми його, хочемо чи не хочемо, споживатимемо. Не розстрілювати ж, справді, телевізора...

ДО ТЕМИ

      Тим часом Асоціація українських кінематографістів вимагає скасування урядової постанови про обов'язкове дублювання українською мовою з 1 вересня 2006 року кожної п'ятої копії іноземного фільму. За словами президента Української асоціації сприяння розвиткові кінематографа Михайла Соколова, кінопрокатники подали в суд позов, що заперечує постанову Кабінету Міністрів. За словами Соколова, кінопрокатники, які зобов'язані дублювати фільми за свій рахунок, попросили Кабмін взяти фінансування цього процесу на себе. Після того як уряд проігнорував це прохання, асоціація вирішила звернутися в суд. «Ми проти того, щоб державна політика проводилася за наш рахунок», — пояснив Соколов. Він також повідомив, що в суді кінопрокатники мають намір доводити, що, нав'язуючи українську мову кіноглядачам, уряд порушує Конституцію України.