(УНІАН.)
«Ми зараз багато думаємо, як зберегти самобутність, — каже Еліна Мустафаєва. — У депортації ми майже все втратили, забули мову. Однак коли повернулися сюди, всі були вражені: яка в нас повага до старших, сімейність, як ми підтримуємо одне одного. Це й зараз ще є. Але молодь стала ніби розчинятися. Усі говорять між собою російською». Пані Еліна також не опанувала кримськотатарську, в депортації її не викладали, а її батько не знав мови, бо виховувався в інтернаті. Однак вона переконана, що увага до молоді, відповідна освіта, зокрема мовна, мистецька й соціальна, зможуть відживити коріння колись одного з найосвіченіших народів Європи. Тому й створила разом з однодумцями дитячо-юнацьку організацію «Мелевше» в селищі Українка неподалік Сімферополя, надавши під неї половину власного будинку.
За сім років діяльності «Мелевше» з невеличкої «школи на дому» перетворилася на потужний ресурсний та інформаційно-координаційний центр, що регулярно організовує семінари й тренінги для педагогів, поширює методики інтегрованого навчання, популяризує ідею толерантності, організовує фестиваль «Веселка», що об'єднує дітей різних національностей. Тут є упорядкована книгозбірня видань про кримськотатарську культуру й історію, а також про найсучасніші методи освіти й роботи з підлітками. А за допомогою інтернет-сайту цей центр координує й підтримує 14 подібних установ по всьому Криму.
Поки набирають сили громадсько-приватні дитсадки, з державних закладів освіти вивітрюється кримськотатарська самобутність. «Для того щоб ефективно вивчати мову, потрібно як мінімум п'ять занять на тиждень, — розповідає педагог-мовник з 25-річним стажем, керівник дитячого центру «Чокрачик» Хаміда Пінаєва. — Раніше в 5 класі щотижня було два уроки мови і один літератури. Зараз моя дочка-п'ятикласниця у першому півріччі мала раз на тиждень факультатив мови, сьомий урок, а в цьому півріччі й зовсім нічого. Хоча третина дітей у школі — кримські татари».
Рiк у рік каналами масової інформації передається формула: «У Криму є 14 кримськотатарських шкіл». Насправді ж немає жодної кримськотатарської школи. Є тільки заклади, де кримськотатарська мова викладається «як предмет». Інші уроки провадяться по-російськи. Отож свою мову «як іноземну» можуть вивчати близько 4 відсотків кримськотатарських дітей. Про те щоб вивчати рідною мовою географію чи ботаніку, теорію музики чи суспільствознавство, молоді паростки корінного етносу Криму поки що і не мріють. Підручники з цих предметів для кримськотатарських шкіл не розроблені. Та й словників (термінологічних, орфографічних, тлумачних) немає.
З метою підготовки вчителів-предметників для справді кримськотатарських шкіл у Сімферополі створили Кримський індустріально-педагогічний інститут. Однак, як свідчить голова кримськотатарської просвітницької організації «Мааріфчі» Сафуре Каджаметова, навчання таких кадрів ще й досі не розпочато. «У кримських татар зараз відчутна тенденція віддавати дітей до української школи, — каже співробітниця центру «Мелевше» Гульзара Абдураманова. — Коли немає кримськотатарських, вони краще віддадуть в українську». Сама Гульзара українською не говорить, на депортації в Узбекистані її не викладали. «Ми з друзями хотіли б піти вивчати, але не знаємо, куди», — каже дівчина. Однак кримські школярі вже вільно володіють українською. «Мої діти — 9 і 10 років — прекрасно говорять українською. Як вони її вивчили? Через телебачення — мультфільми, серіали, — каже Еліна Мустафаєва. — Якби ті ж мультфільми були й кримськотатарською мовою...».
Крим поки що не може похвалитися і державним видавництвом кримськотатарської літератури. Книжки й журнали, видані впродовж останнього десятиліття, переважно фінансовані Міжнародним фондом «Відродження». З припиненням соросівської програми «Інтеграція кримськотатарського народу в українське суспільство» вони перестали виходити друком. Немає й касет та дисків із записами кримськотатарських казок або ж озвученої класики дитячої літератури. Навіть якщо дуже заможні батьки хочуть, щоб їхня дитина знала рідну мову, вони ніде не зможуть купити фільмів, мультиків, казок.
Зі збереженням спадщини, яку слід передавати дітям, теж не все гаразд. До депортації кримські татари мали близько 700 книгосховищ, понад 25 000 мільйонів книг. Їх нищили й вивозили. Ще перед цим, відразу після анексії Криму росіянами у XVIII столітті, багато було спалено й переправлено до Москви й Петербурга. Здавалося б, пам'ять про самобутність «зачистилася» назавжди. А от і ні. Хоча на депортації школярі вже не вивчали ні мови, ні історії Криму, покоління 60-х раптом зацікавилося батьківщиною, стало збирати по крихті розтрощену історію свого народу. «Ми почали пірнати в бібліотеки, намагалися щось розпитати у старших, — згадує відомий діяч кримськотатарського визвольного руху, колишній політв'язень Сінавер Кадиров. — Наш народ, як і інші, розкуркулювали, багато інтелігенції було репресовано. На заслання дехто з них вивіз книги. Ми до них зверталися».
Утім, за словами пана Кадирова, якщо хто й знав на той час розмовну кримськотатарську мову чи навіть читав видані за радянської влади книжки, не міг зрозуміти текстів з «дожовтневих» видань. Адже відтоді арабський правопис змінився на кирилицю. Нових видань депортовані з собою не привозили, бо за 15 хвилин, виділених «на збори», дорослі ледь встигали одягти дітей та вкинути у торбину який-небудь харч. Усі родинні цінності, книгозбірні, твори мистецтва разом з іншим майном татар були відсічені від народу. Сьогодні доступу до них немає. «У кримських татар є одна музейна збірка вишивки. Які б заходи не влаштовувалися — показують одну й ту ж колекцію, — розповідає Гульзара Абдураманова. — Кажуть, багато експонатів зберігається у Львові, а також у Петербурзі в Ермітажі. Але ми цих речей не бачимо». Не бачать їх і українці з росіянами. Хоча ідея створення у Сімферополі Музею кримськотатарського мистецтва визріває вже давно. Навіть приміщення для нього виділили у центрі міста. Однак коштів на реконструкцію та облаштування закладу не надійшло. Тепер уже каркас цієї будівлі лякає перехожих вибитими вікнами.
Утім навіть коли в експозиціях українських музеїв є експонати, пов'язані з історією кримських татар, не всі екскурсоводи натхненно розповідають про них відвідувачам. Цієї зими понад 70 кримських дітей, переважно татари, відвідали Львів під час акції «Різдво разом». «У львівському «Арсеналі» є колекція зброї з усього світу — турецька, африканська, польська. А з Кримського ханства немає. Але ж це сусідня держава і тепер — у складі України, — дивується Гульзара. — Ми попросили показати нам хоч що-небудь. Виявилося, там зберігається тільки якийсь щит, і він саме був у Польщі. Коли ми, все ж, знайшли серед гербів кримськотатарську тамгу, екскурсовод не зміг про неї розповісти, хоча 30 років працює в музеї. Коли ми сказали: «Ви, українці, і ми, татари, повинні одне про одного знати», — він відрізав: «А я — одесит». І вів екскурсію російською».
Коли у татарських поселеннях не було ні електрики, ні водогону, тим паче дитячого садка чи школи, а в напрямку найближчого містечка тільки вряди-годи проїздила попутка, батькам не давала спокою думка: «А що ж буде з дітьми?» Якось чотирирічний син одного з майбутніх ініціаторів кримськотатарських дитячих центрів сказав: «Тату, а давай зробимо школу у нас вдома!». Вперше в Криму така школа з'явилася в 1998 році. Досвід перейняли від педагогів з-за кордону. З часом «новинка» поширилася по інших районах автономії. При цьому господарі віддають під дитячий центр частину свого власного будинку. Підтримали Фонд «Відродження» посольство Канади в Україні, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), «Фонд сприяння демократії» посольства США. Також допомагав благодійний Фонд «Аїст», який «вибивав» для дитсадків меблі, дитячі шафки, стільчики, навіть телевізори. Садки «на дому» вигідні державі, на їх утримання йде набагато менше коштів. Хоча трохи дивно, що місцеві державники, збираючи з усіх громадян податки, не поспішають допомогти їм з освітою. Так, районний відділ освіти вже кілька років обіцяє виділити ставки для вихователів, адже педагог зі стажем не може довго працювати на громадських засадах. Їм потрібна трудова книжка, стаж. Оплату комунальних послуг також не можна звалити тільки на плечі господарів.
«Вихователів ми вибираємо на конкурсній основі, навчаємо на семінарах за методикою «Крок за кроком», — розповідає керівник центру «Мелевше» Еліна Мустафаєва. — Основою є загальнодержавна програма «Малятко». Такі «садки і школи на дому» визнало Міносвіти. Студенти педагогічних ВНЗ проходять практику на базі наших центрів».
Випускників садочків, які курирує «Мелевше», охоче беруть до школи, навіть коли закінчився набір, бо вони набагато краще підготовлені. Скажімо, в садку «Чокрачик» («Джерельце»), що в селі Мазанка, щодня є по два заняття — розвиток мовлення, математика або конструювання і ліплення. Чотирирічні діти знають назви десятка геометричних фігур, причому трьома мовами — кримськотатарською, українською і російською. «Коли сюди приводять дітей, ми в батьків відразу питаємо, чи вони не проти, щоб їхні діти вивчали кримськотатарську мову, — розповідає керівник дитсадка «Чокрачик» Хаміда Підаєва. — Бо в селищі не тільки татарських, а жодного іншого садка немає». Для виконання національних пісень і танців пошили і вишили кримськотатарські костюми. На Новий рік діти співали й читали вірші трьома мовами. Згадуючи про ялинку, радісно пританцьовуючи, діти заспівали мені «Ой в лісі, лісі темному». З кримськотатарських свят найбільше полюбляють Наверз (зустріч весни). Однак кримськотатарська й українська лунають тут переважно на заняттях та святах — не привченим до рідної мови у родинах, дітям «зручніше» говорити російською.
11 травня цього року постановою Кабінету Міністрів України затверджено Програму розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, що повернулися на проживання в Україну, їх адаптації та інтеграції в українське суспільство на період до 2010 року. Планується, зокрема, забезпечувати репатріантів житлом, електромережами, дорогами, газопроводом; сприяти розвиткові традиційних галузей сільського господарства, народних промислів і ремесел, сільського (зеленого) та етнографічного туризму. А також будувати лікарні й школи, готувати педагогічні кадри, видавати підручники, надавати підтримку кримськотатарським ЗМІ, протягом 2006—2007 років облаштувати Республіканський кримськотатарський музей мистецтв.
Бюджетами різних рівнів, починаючи з 1991 року, окремим рядком передбачалися видатки, пов'язані з облаштуванням репатріантів. Кошти спрямовувалися переважно на будівництво житла, інженерних комунікацій. Проте на 1 січня 2006 р. забезпечено житлом близько 150 тис., або лише 60 відсотків репатріантів, з них майже 115 тис. осіб самостійно придбали чи спорудили будинки. Третину з 300 селищ і мікрорайонів компактного проживання репатріантів не забезпечено водою та електроенергією. Лише 18 селищ мають асфальтовані дороги.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
