«Консервант» для культури

      «Усі, хто хоча б раз близько торкався теми музеїв, можуть «захворіти» цим на все життя», — вважає голова правління громадської організації «Український центр розвитку музейної справи» Олексій Копитько. Донедавна в Україні не існувало жодного «мозкового» центру, який би збирав і аналізував різнопланову інформацію про музеї, будував прогнози на майбутнє, давав відповідні рекомендації. Одним iз перших кроків до впорядкування сфери національної спадщини став інтернет-портал «Музейний простір України» — www.ukrmuseum.info  (створений за сприяння Міжнародного фонду «Україна 3000»), на якому постійно оновлюється інформація про українське музейництво, є лінки (сайти) кращих музеїв світу.

      Два місяці тому на основі благодійних програм цього ж Фонду офіційно розпочав діяти Центр розвитку музейної справи, перша в Україні громадська аналітична інституція, яка поставила перед собою мету: досліджувати стан музейної системи, підтримувати кращих музейників, організовувати публічні обговорення на тему національної культурної спадщини.

      Сьогодні наша розмова з Олексієм Копитьком — про цікаві проекти і конкурси новоствореного Центру і все, що наближає наші дещо «запилені» й заідеологізовані музеї до людей.

      — Олексію, минулого року Фонд «Україна 3000» започаткував всеукраїнський конкурс на отримання стипендій для музейних працівників. Музейники мали, разом з анкетами, надати підтверджені результати своєї просвітницької діяльності, яка робить музей привабливим і цікавим для багатьох. Сьогодні, у День музеїв, ви оголосите результати цьогорічного конкурсу. Які вони?

      — Торік участь у цьому конкурсі взяли понад 260 музейників із 25 регіонів. Цього року кількість претендентів очікувано зменшилася більш як удвічі — було подано 92 заявки від музейників із 23 регіонів. Це цілком нормально, адже зникла ейфорія «першого разу». На зменшення активності вплинуло і те, що музейникам упродовж року кілька разів підвищували зарплатню, і щомісячна стипендія у розмірі 300 гривень для багатьох уже не є такою цікавою. Але сам формат конкурсу, який мiстить елемент конкуренції, себе виправдав, музейні фахівці почали більше «рухатись».

      Минулого року було призначено 24 стипендії, ще кілька музеїв отримали адресну матеріальну допомогу. Витрати Фонду на цю програму торік склали приблизно 150 тисяч гривень. На 2006 — 2007 рр. матеріальну підтримку на першому етапі призначено 14 фахівцям, ще понад 20 отримають заохочувальні призи. Ми будемо продовжувати пошук додаткових ресурсів для учасників програми. Думаю, цього року загальні обсяги фінансування будуть приблизно такі самi.

      — Меценати знають, що вони дають кошти Фонду «Україна 3000» саме на розвиток музеїв?

      — Коли ми ведемо переговори зі спонсорами, то обов'язково кажемо, для якої програми будуть використані їхні кошти. І потім звітуємо про результати. Отже, меценат знає, що, пожертвувавши, скажімо, 20 тисяч гривень, він забезпечив кілька щорічних стипендій для кращих музейних працівників.

      — Завдяки конкурсу, мабуть, відкрилася більш-менш реальна картина стану українських музеїв?

      — Конкурс стипендій та акція «Музейна подія року», яку Фонд «Україна 3000» спільно з Центром започаткували цього року, щоб визначити найбільші музейні досягнення, дають можливість зробити зріз ситуації. Вона неоднозначна. З одного боку, порівняно з попередніми роками, спостерігається значне зростання музейної активності. Так, у 2005 році багато музейних подій відбулися в Україні вперше. Наприклад, два музейні працівники вперше отримали найвищу державну нагороду — стали Героями України. Вперше відбувся музейний фестиваль, уперше відкрився Музейний портал. Уперше музейний працівник став міністром культури. Відбулося кілька масштабних виставкових проектів. Можна згадати хоча б «Український портрет XVI—XVIII ст.ст.» і виставку офортів Франсіско Гойї в Національному художньому музеї. Низку загальнонаціональних ініціатив, які стимулюють музейне будівництво, започатковано владою.

      Проте поки що все це відбувається без якісного покращення матеріальної бази переважної більшості музеїв, на тлі старіння кадрів, без належного інформаційного, методичного, нормативного забезпечення. Крадіжка в Яготинському музеї — це тільки один iз прикладів, який став відомим. Потрібен час і постійні зусилля, щоб зміни на краще стали незворотними.

      — Чи музеї готові впроваджувати електронний облік експонатів, упорядковувати каталоги хоча б найбільш цінних пам'яток національної спадщини?

      — Ще в 2001 році був виданий наказ, згідно з яким до грудня 2005 р. найцінніші предмети Музейного фонду мали бути внесені до Державного реєстру національного культурного надбання. Термін виконання вже минув, але робота навіть не розпочиналася! Серед іншого на заваді стає важливе технічне питання: щоб відповідним чином описати експонати, укласти реєстр, музеям потрібне програмне забезпечення. В Україні таких уніфікованих програм не існує, хоча на їх створення держава неодноразово виділяла кошти. Відповідав за це Національний музей історії України. Однак працівники інших музеїв результату не побачили, хоча планувалося, що облікова програма буде роздана всім музеям України. Зараз відбувається процес експансії в Україну іноземних фірм, зокрема російських. Вони пропонують своє програмне забезпечення, яке краще за вітчизняні розробки, намагаються заповнити цю нішу, зокрема працюють з київськими музеями. Якщо столичні музеї придбають і встановлять їхні програми, вся Україна буде змушена перейти на таке ж програмне забезпечення. Якщо Мінкульт не втрутиться — бюджет України буде приречений фінансувати приватні іноземні компанії.

      — А ваш Центр планує об'єднати і якось стимулювати вітчизняних програмістів, які могли б розробити власне програмне забезпечення для українських музеїв?

      — Ми готові до цього і вже подали свої пропозиції до Міністерства культури. На нашу думку, повинен існувати уніфікований вітчизняний програмний продукт, який має бути безкоштовно наданий усім музеям країни. А якщо музей захоче додатково мати собі якусь фантастичну програму з особливими можливостями, він може її собі купити. Держава повинна забезпечити мінімально необхідне, а приватні розробники нехай конкурують. Саме так зроблено в Росії, і це правильно.

      — Очевидно, питання програмного забезпечення і, загалом, сучасного музейного обладнання найбільш актуальним є для тих, хто нині працює над створенням «Мистецького арсеналу». Яким ви бачите втілення цього грандіозного задуму?

      — Я сприймаю «Мистецький арсенал» як інтелектуальну провокацію, яка повинна мобілізувати музейників, істориків, культурологів. Україна вперше за багато століть має нагоду представити свій історичний поступ, свою місію у світі так, як вона сама її бачить і відчуває. І створити при цьому найсучасніший музейний комплекс, який стане взірцем у плані роботи з публікою, організаційно-економічної побудови тощо. Дуже добре, що є політична воля втілити цей проект. Тепер — справа за фахівцями, які повинні врахувати всі ризики і знайти найоптимальніше рішення. Головне в цьому проекті — щоб апетити будівельників не стояли попереду національних культурних пріоритетів, щоб завдання популяризації і збереження національної спадщини вирішувались без шкоди для існуючих пам'яток, насамперед — Києво-Печерської лаври. Впевнений, що урядовці, відповідальні за «Мистецький арсенал», прекрасно це розуміють.

      — Чи передбачається для цього спеціальне навчання музейних працівників?

      — Без цього не обійтися. Якщо ми хочемо найсучасніший музей, його персонал має відповідати найвищим стандартам. Теперішній стан музейної освіти в Україні ще не можна назвати катастрофою, але серйозна криза є. Зараз 65-70 відсотків музейних працівників — це люди пенсійного та передпенсійного віку, багато з них — фахівці дуже високого рівня. За 3-5 років їх (а це тисячі людей) потрібно буде кимось замінити. Але ким? Музейників за фахом готують тільки в Національному університеті культури і в Харківській академії культури по 10—15 осіб на рік. Звісно, кожен випускник історичного факультету теоретично міг би працювати в музеї, бо він прослухав загальний курс музеєзнавства і відбув так звану «музейну практику». Але цього недостатньо. Є музейні посади, фахівець для яких має готуватися упродовж кількох років. За нинішньої ситуації якісного оновлення й омолодження кадрів, особливо в регіонах, досягти неможливо.

      — Розкажіть про конкурс, який оголосив Центр розвитку музейної справи спільно з Першим каналом українського телебачення.

      — Ідея така. Якщо зараз подивитися на ефір деяких телеканалів, то, з одного боку, спостерігаємо пожвавлення інтересу до історичної і культурницької тематики. Документальні фільми про історію з'являються все частіше. Але системної роботи в цьому напрямі поки що не проводилося. І хто, як не Перший національний, має зробити якісне документальне кіно про вітчизняну матеріальну й духовну спадщину? Ми вирішили зініціювати такий спільний проект, запустити в телеефір цикл фільмів про найцікавіші пам'ятки, які є в Україні. Перший фільм хочемо показати до Дня незалежності.

      — Уже є відгуки від потенційних сценаристів?

      — Так. Музейні працівники почали телефонувати, щоб дізнатися, яким чином подавати інформацію. Загалом, історій, про які можна цікаво розповісти, дуже багато. Наприклад, минулого року завершився проект з реставрації Богородчанського іконостасу. Це одна з найвизначніших пам'яток сакрального мистецтва кінця XVII — початку XVIII століття. Таких в Україні є всього три. З цим іконостасом пов'язано кілька детективних історій. Спочатку він опинився у Львові, потім, під час наступу російських військ, австрійці вивезли його до Відня. Коли розпалася Австро-Угорська імперія, іконостас перемістили до Польщі. Тоді митрополит Андрей Шептицький поїхав до Варшави, провів надскладні переговори з прямим «заохоченням» польських чиновників і повернув його у Львів. Тривалий час іконостас зберігався у Вірменській церкві, у фондах. Зараз, після реставрації, люди нарешті зможуть його побачити.

      — Як ви поширюєте інформацію про програми фонду по українських музеях?

      — Із музейного порталу регулярно робимо інтернет-розсилки. Також видаємо бюлетень «Український музей». Тривалий час ми надсилали його до всіх музеїв. З червня цього року плануємо надсилати його тільки членам Центру розвитку музейної справи, а також до провідних бібліотек, навчальних закладів і органів влади. З умовами вступу до Центру можна ознайомитись на музейному порталі. Бюлетень почали видавати ще у 2004 році. Вийшло два номери. А далі почалися виборчі перегони, і нас намагалися звинуватити в тому, що ми політизуємо музейну справу . Тому з початком виборчої кампанії ми припинили видання, а коли закінчилися вибори — поновили.

      — Після того як влада змінилася, такі проблеми виникали?

      — На щастя, ні. Можливо, тому що всі, хто читає наш бюлетень, змогли пересвідчитися, що це не політичний проект.

ДОСЬЄ «УМ»

      Олексій Копитько народився у 1978 р. У 2000 році з відзнакою закінчив історичний факультет Харківського національного університету та юридичний факультет Харківського державного педагогічного університету. У 2003 році очолив напрям «Вчора» Фонду «Україна 3000». З березня 2006 р. — голова Правління Українського центру розвитку музейної справи.

* * *

      В Україні сьогодні є 400 музеїв системи Міністерства культури, 83 музеї Міністерства оборони, 3265 музеїв у системі Міністерства освіти і науки. Також майже півтори тисячі музейних закладів і підрозділів, які зберігають експонати Музейного фонду України, у громадських організаціях, підприємствах, установах. Це понад 11 млн. експонатів, тисячі з яких вважаються культурним надбанням усього людства.

ФОНД «УКРАЇНА-3000»

      Напрям «Вчора» Фонду «Україна 3000» (голова Наглядової ради Фонду — Катерина Ющенко) об'єднує програми, пов'язані з історичними, етнографічними та культурологічними дослідженнями, охороною історико-культурної спадщини українців та поширенням знань про неї. За цим напрямом здійснюється кілька програм, зокрема «Уроки історії: Голодомор 1932—1933 рр.». Фонд також втілює проекти, спрямовані на вивчення й охорону видатних археологічних пам'яток України, підтримку народних традицій. Фонд є співорганізатором Міжнародного етно-фестивалю «Країна мрій», кінофестивалю «Молодість», Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця та ін.