Дах для забутого оркестру

      Забув спитати, як правильно пишеться його прізвище. ШмідТів у німецькомовних країнах приблизно стільки ж, скільки Ковалів та Коваленків в Україні. Власне, «Шмідт» (Schmidt) німецькою і є «коваль». Але чомусь на афішах, у прес-релізах та газетах після слів «Художній керівник і диригент» практично завжди стоїть: «Курт Шмід». Чи то літера t на якійсь історичній «вибоїні» випала з аусвайса віденського маестро (або його предків), чи то вже хтось із луганських грамотіїв раз помилився, а решті ліньки було з'ясовувати істину...

Міняю Відень на Луганськ

      Один ремонт дорівнює двом пожежам. Особливо ця приказка справедлива, якщо вона стосується культурних закладів у Луганській області. Капітальний ремонт будівлі Луганської обласної філармонії розпочався у 2001 році. Так би мовити, разом із новим тисячоліттям. Чи закінчаться вони теж разом?.. Дуже на те схоже. Один із «приколів нашого городка»: у 2002 році директором філармонії призначили фахового... будівельника. Тоді практично всі мери шахтарських міст «пролетіли» на виборах, і старе обласне керівництво заходилося «працевлаштовувати» особливо відданих. У даному випадку застосований був залізний аргумент: триває реконструкція філармонії, для будівельника — найширше поле для діяльності. Але...

      60-річний ювілей Луганська філармонія зустрічає без даху над головою. Зате — із симфонічним оркестром, який знають не лише в Європі, а ще й у Японії. Перед самими цьогорічними виборами йому присвоєне звання Академічного. Сподіваюся, наслідком такого офіційного визнання стане суттєве підвищення зарплат музикантам. Включно із художнім керівником і диригентом оркестру, професором Куртом Шмідом.

      Сам професор надзвичайно відверто й переконливо пояснює, як і чому опинився на чолі нехай і високоталановитого, але бездомного «повітового» оркестру.

      — Радник австрійського посольства дуже захоплюється музикою, і я їздив разом з австрійськими економічними місіями по багатьох містах України. П'ять років тому я потрапив до Луганська — саме в той період, коли в оркестру не було художнього керівника. Після першого спільного концерту керівництво філармонії спитало мене, чи не стану я художнім керівником оркестру. Оскільки моя робота у Відні закінчилася, з'явилася можливість працювати тут.

      От бачте, як усе просто: попросили — погодився. Проміняв Відень на Луганськ. Що такого?! Хіба ми не Європа?! І не слід думати, буцімто обласне начальство, що «зажало» гроші на ремонт філармонії, розщедрилося на зарплатню для іноземного диригента. Оклад у нього — стандартний. Чесно кажучи, не знаю який — не питав. Але явно мізерний. Тому що Курт Шмід, аби якось себе прогодувати, змушений додатково підробляти викладачем в Інституті культури Луганського педагогічного університету. Скільки він заробляє на педагогічній ниві, я приблизно знаю. Один із проректорів ВНЗ проговорився на черговій прес-конференції (за дивним збігом обставин у Педагогічного в цьому році — теж ювілей). Посадовий оклад професора Шміда — п'ятсот гривень на місяць.

      Це не жарт, однак не слід перейматися негараздами австрійця на українських теренах. Бо, звичайно ж, зароблені в Луганську гроші не є скільки-небудь значущим для нього джерелом прибутку. Коли я спитав у нього, чи правда, що він отримує в ЛНПУ п'ять сотень, він, посміхаючись, відповів:

      — Я гадаю, навіть менше. Адже отримував відразу за кілька місяців і не рахував.

      А що там рахувати, якщо роботу в Луганську професор суміщає із аналогічною в Сеулі, Токіо та Осаці. Не кажучи вже про рідний Відень, де Шмід веде музичний семінар для «юне таленте» з усього світу. Чомусь у мене є така підозра, що в Токіо маестро отримує трохи більше, ніж на двох роботах у Луганську, разом узятих.

Як стають Маестро

      — Я родом із типової австрійської музичної родини. Тому природним було, що я також пішов цією дорогою. Мене прийняли до Академії музики — зараз це Університет музики і прикладного мистецтва у Відні — але не як молодий талант («юне таленте»). Просто мій дядя був там професором; сказав: «Іди, займайся...». Студентом я був дуже лінивим, та все одно довелося закінчувати Академію. Інтерес до музики, до сольних виступів прийшов набагато пізніше. Спочатку, у віці 21 року, отримав місце соліста-кларнетиста в Оркестрі Нижньої Австрії і 40 років грав у оркестрі. Останні десять років — диригую, і 30 останніх років є організатором Віденського музичного семінару. Як соліст, диригент та професор я працюю перш за все в Японії та Кореї. До цих пір у мене там контракти, кілька разів на рік їжджу туди з концертами та майстер-класами. За три дні знову їду до Токіо та Осаки...

      — Чому музиканти так прагнуть стати диригентами?

      — Я не міг задовольнитися лише тим, щоб бути музикантом в оркестрі. Першого числа кожного місяця я отримував робочий план і мав виконувати все, що там було записано. Мене це не влаштовувало. І тому після сорока років роботи в оркестрі я сказав: «До побачення!». Протягом останніх 10 років я диригував багатьма оркестрами Румунії, Угорщини, України, Кореї, Китаю, Японії. А у вільний час складаю невеличкі твори у віденському стилі. В стилі Йоганна Штрауса.

      — Ви, за європейськими стандартами, практично нічого не отримуєте за свою роботу в Луганську...

      — Я довго працював у Австрії і, відповідно, маю непогану пенсію. Тобто я тут не живу на ті гроші, що отримую в Педагогічному університеті. Утім можу тут жити безоплатно в профілакторії, харчуватися. Поводжуся тут як удома. Головне — моральне задоволення від роботи тут. А квитки на літак я купую за власні гроші.

Степи загадкової Скіфії

      Чужа душа — суцільні сутінки (а надто душа музиканта — для людини, яка геть не відрізняє до-діеза від сі-бемоля), але, здається, Шмід не лукавить, коли каже про моральне задоволення від роботи на Донбасі. Мені вже доводилося стверджувати, і не посоромлюся повторити: українці — найталановитіша нація у світі. Тільки ми себе не вміємо цінувати, а от австрієць приїхав, подивився професійним оком... точніше, прислухався професійним вухом. А тут — самі таланти. Той же оркестр: коли він виїжджає на гастролі в Італію, Іспанію, ту ж Австрію — люди стоять у проходах між рядами. А з іншого боку...

      — Однією з причин, чому я добре тут почуваюся, чому хочеться тут працювати, — величезна вдячність, яку я відчуваю за свою роботу. Вона просто приголомшлива. На відміну, скажімо, від Києва, де багато чого сприймається, наче так і треба. Я вчу тут виконувати Гайдна й Моцарта, але й учуся в цих людей, як треба виконувати Чайковського й Рахманінова. Тут можна зачепити серця слухачів; можна зробити щасливими молодих виконавців, вивести їх кудись у великий світ, на велику сцену.

      Важко розмірковувати про такі речі дилетанту; я так зрозумів, що професор грає на контрасті. При тому самому класі музикантів у луганчан манера виконання настільки різниться від традиційно європейської, що вже сама ця «екзотика» приваблює пересичених шанувальників класики Старого Світу. До речі, він відзначає велику різницю між школами Луганська і Львова або Чернівців, де багато виступав із тамтешніми колективами. Виявляється, відбиток старої австрійської традиції ще й досі має силу в Західній Україні, навіть після півстолітньої совєтської окупації. А ще для маестро має значення його потяг до експерименту.

      — Я брав луганських солістів до Відня — Людмилу Манасян, Діму Шепеленка — і вони виконували віденську оперету російською мовою.

      Хотів спитати, Штраус-батько, бува, у труні не перевертався, але промовчав. Ще подумає, що я своїх зневажаю. А от щодо «великої сцени» — тут у нас із маестро виникла невеличка дискусія.

      — Східна Україна може бути найближчим часом включеною в культурний, зокрема музичний, європейський простір — чи оці ваші учні з'являються у Відні як екзотичні представники загадкової Скіфії? Аби за кілька тижнів знову розчинитися в її далеких степах...

      — Абсолютно необхідні спонсори, щоб займатися якоюсь діяльністю в галузі культури. Саме з цієї причини я співпрацюю з торговим представництвом Австрійського посольства. Я виступав із концертами більш як у 30 країнах світу; в кожній країні — власна система музичної освіти. Проте є закони, які для всіх однакові: якщо в людини прекрасний голос — не існує розбіжностей. Тому важливо, аби в Луганську, крайній східній точці України, у студентів була можливість порівнювати...

      — Це зрозуміло, але скажіть, от ваші учні виступили у віденському «Концерт-хаусі». Чи потрапили вони до бази даних Віденської опери або в якісь каталоги. На кшталт того, як це робиться у світі футболу?

      — Ні, такої системи, як у футболістів, у музикантів немає. Але якщо мої учні зникнуть... Ні, тоді вся моя робота втрачає сенс. Між іншим, у Державній опері у Відні — як мінімум п'ятеро відомих солістів-українців.

Соляна симфонія

      І все ж Донбас дав маестро те, чого не змогла дати жодна зі згадуваних ним тридцяти країн. У позаминулому році, в розпал президентської кампанії (можливо, тому подія залишилася для українців мало поміченою) Курт Шмід дав концерт під землею. В шахті. Тільки не у вугільній, а в соляній — у містечку Соледар під Артемівськом (Донецька область). Такого світова музична громадськість до того ще не знала.

      — По-перше, ніде немає такої акустики...

      — Навіть у Відні?

      — У всьому світі немає. Причина полягає в тому, що шахта знаходиться на глибині 300 метрів. У нас є соляні зали в Австрії, але акустика непорівнянна. Це пов'язано з тим, що внутрішня форма абсолютно неповторна. Хоч і створена не для концертів, але акустика виходить дуже цікава.

      — У Європі концерт мав резонанс?

      — Це показували в світових новинах — у Японії, в Америці, в цілому світі про нього чули. Сьогодні я займаюся повторною організацією такого концерту. Запланований він на 27-28 травня цього року. Буде дано два концерти. Перший дає Луганський оркестр, другий — частково — Віденський рок-оркестр. Зал на 300—400 глядачів. Виконуватиметься, зокрема, частина 4-та Дев'ятої симфонії Бетховена. Ідея належить Торговому представництву посольства Австрії в Україні.

      Тобто виходить аж занадто оригінально: у згадуваний вище європейський музичний простір Донбас може ввійти традиційним для себе (але не для Європи) способом — через глибоке підземелля. І якщо Соледар стане одним зі світових центрів культури, робота тут знайдеться не лише для музикантів. Уявляєте: доведеться банальний ствол із кліттю для спуску в шахту робити архітектурним шедевром. Це ж вам не відкритий ліфт на оновленому київському залізничному вокзалі. Триста метрів углибину — тут такого можна вигадати...

      Але що ж воно буде з тепер уже Академічним луганським оркестром (який місцеві гумористи давно перейменували на «симфоНИЩЕНСКИЙ)? Може, його теж прописати в Соледарі? Під землею. Принаймні буде дуже оригінально. Неповторно.