Жива глина проти п'яних козаків

      У давній столиці українського гончарства — селищі Опішня на Полтавщині  — завершилися четверті Селюченківські наукові читання, влаштовані Національною академією наук, Міністерством культури і туризму, власне, їхніми опішнянськими «галузками» — Інститутом керамології, Національним музеєм-заповідником українського гончарства та Колегіумом мистецтв, а також столичним Українським центром народної культури «Музей Івана Гончара». Цього разу читання присвятили 85-річчю від дня народження славетної української гончарки Олександри Селюченко. Тож у їх рамках було презентовано книгу філософа Леоніда Сморжа «Гончарівна (одержима керамікою)», а на могилі Олександри Федорівни в Опішні відкрито пам'ятний знак.

      Загалом же за чотири дні тут відбулося більше десятка різноманітних заходів. Найпомітнішим серед них, без сумніву, стала Всеукраїнська науково-практична конференція «Криза традиційних осередків народного мистецтва України: трансгресія «мистецтва сутінків» як виклик національній ідентичності». За цією ускладненою термінологією — максимально «прозорі» й відверті запитання. Куди рухається наше народне мистецтво? Чим загрожує йому суцільна комерціалізація та експансія кітчу, в тому числі й ярмаркового? До якої межі можна, з одного боку, «осучаснювати» традиційні промисли, а з іншого — міфологізувати минулі набутки, заплющуючи очі на виклики сьогодення? Зрештою, чи знаходять себе у справі збереження і розвитку знакових для ідентифікації українців ремесел наші державні інституції, фахівці-дослідники, самі народні майстри?

      На ці та чимало інших, не менш гострих і актуальних питань, на конференції шукали відповіді науковці, митці-практики, видавці, державні службовці. Своєрідним камертоном для фахової дискусії небайдужих людей стала доповідь на пленарному засіданні конференції знаного далекого за межами Полтавщини (в тому числі й завдяки публікаціям «України молодої») фундатора унікального науково-дослідницького центру вітчизняного гончарства в Опішні, директора Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук Олеся Пошивайла. Дехто потім дорікав йому за надмірне згущування фарб, полемічно-провокативне «биття по своїх», передчасне посипання попелом загалом же світлих голів...

      Але для того ж і випускають навіть у середовищі однодумців подібних інтелектуальних «їжаків», щоб ніхто не дрімав, не заколисував себе ілюзіями. Тим паче що підстав для самозаспокоєння, самозамилування справді немає. Це вкотре довела й відкрила під час роботи конференції незвична виставка гончарських робіт. Її організатори чи не вперше в Україні умисне, задля «унаочнення» теми, зібрали під одним дахом як справжні скарби шедеври керамічного мистецтва, так і «новомодні» зразки того ж таки ярмаркового кітчу з його неодмінними атрибутами — п'яними пришелепкуватими козаками, безрозмірними «молодицями у вишиванках та всілякими «жартівливими» сувенірами, в яких особливо дотепною глиняною «прикрасою», скажімо, вважається... чоловічий статевий орган. Найбезпосередніше порівняння згаданих «полюсів» гончарювання буквально шокувало відвідувачів виставки.

      Непересічними подіями четвертих Селюченківських наукових читань стали презентації ще двох книг. У першому випадку йдеться про довгоочікуваний «презентаційний» альбом «Україна й українці» видатного збирача наших старожитностей Івана Гончара, виданий його відомим музеєм та поліграфічною фірмою «Оранта». Таких альбомів-томів із унікальними історико-документальними світлинами та коментарями до них згаданий подвижник української справи виплекав аж вісімнадцять. Видавці прагнуть умістити їх у 10 книг і мріють видати за 5 років, до 100-річчя з дня народження Івана Гончара. Якщо ця фундаментальна праця постає в іпостасі своєрідної енциклопедії української минувшини, то інша презентована в Опішні книга місцевого науковця Віктора Міщанина «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарського району», здавалося б, навпаки — максимально «локалізує» дослідження першоджерел древнього ремесла. І водночас наближає нас до тих найчистіших і найкоштовніших струмочків, які живили, давали снагу і силу могутньому річищу народного мистецтва.