Трохим Лисенко — «видатний» радянський агробіолог.
40 років тому, в травні 1966-го, в Москві відбувся установчий з'їзд Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів. Саме цей з'їзд став початком відродження генетики в СРСР. Адже до 1965 року генетика вважалася в СРСР псевдонаукою і перебувала під забороною. І хоча у 20-ті й до середини 30-х років радянська генетична школа вважалася найсильнішою у світі, базові відкриття у цій галузі були зроблені на Заході — в 40—60-х роках ХХ століття. Саме після того, як найвидатніші радянські генетики вже були розстріляні.
«Революцію» в радянській біології у 30—60-х роках минулого століття здійснював виходець із українського селища Карлівка, що на Полтавщині, Трохим Лисенко. Він обійняв низку найвищих державних та академічних постів у СРСР. Доки тривало лисенківське «правління», Захід спантеличено спостерігав за цим воістину середньовічним погромом у науці. Пізніше у США і Європі було написано чимало книг та наукових праць про «радянське диво», яким став Трохим Денисович Лисенко.
Якщо не згадувати приклади з Середньовіччя, коли вчених спалювали на вогнищах або відрубували їм голови, то можна сказати, що радянська біологія зазнала безпрецедентних переслідувань. За часів Сталіна в СРСР була знищена генетика, клітинна теорія, вчення про гормони, фізіологію вищої нервової діяльності та інші біологічні дисципліни.
Часом відносного благополуччя для радянської біології і генетики були 20-ті роки ХХ ст. Тоді в СРСР були засновані генетичні школи в Москві, Ленінграді, Одесі. А вже протягом 30-х років із «легкої руки» Трохима Лисенка, якого називали «Сталіним у науці», були розгромлені всі наукові установи — Всесоюзний інститут рослинництва в Ленінграді, Інститут експериментальної біології, Інститут генетики і Медико-генетичний інститут в Москві, саратовська й одеська школи селекціонерів. На той же час припали масові сталінські репресії, під час яких багатьох учених заарештували й розстріляли або ж позбавили роботи. Загалом унаслідок гонінь на генетику в СРСР постраждало близько трьох тисяч науковців. Замість них було виховане ціле покоління неуків — послідовників Трохима Лисенка, які згодом обійняли ключові пости в радянській науці.
Рівень знань Лисенка, порівняно з іншими радянськими генетиками, годився лише для науковця-початківця, проте це не завадило йому виставити себе на роль великого реформатора біології. У 30-ті роки Сталін усіляко заохочував залучення до науки простого люду, адже саме такий люд, на його думку, міг забезпечити поєднання наукової теорії з колгоспною практикою. Проте син селянина-середняка з Полтавщини Трохим Лисенко, який навчався у Полтавській школі садівництва, а пізніше працював на Білоцерківській селекційній станції «Цукротресту» України, сприйняв заклик вождя занадто буквально.
Що ж, властиво, пропагував Трохим Лисенко? Насамперед він заперечив закони генетики, відкриті засновником учення про спадковість Грегором Менделем (1822—1884). Саме завдяки цим законам учені навчилися створювати високопродуктивні породи домашніх тварин, різні сорти рослин, штами грибків, з яких роблять антибіотики, та безліч інших живих організмів. Основоположні закони генетики свого часу були відкриті Менделем у результаті експериментів при схрещуванні різних сортів гороху.
Зневажливо відгукуючись про «гороховий» менделізм, Трохим Лисенко заявив, що класична генетика — це буржуазна псевдонаука. «Не можна захищати менделізм. Особливо неможливо це тепер, коли мільйони людей оволодівають такою всемогутньою теоретичною зброєю, як «Короткий курс історії Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)», — написав в одній зі своїх статей Лисенко. Саме «схрещення» біології з марксизмом-ленінізмом стало найвидатнішим «досягненням» Трохима Лисенка, який щиро вірив, що закони Менделя можуть захищати лише «класові вороги» та «проповідники буржуазної ідеології». Водночас він заявив, що високих урожаїв у сільському господарстві можна досягати завдяки розробленій ним, Лисенком, «науці колгоспно-радгоспного ладу» — агробіології.
Що саме розробив новий радянський агробіолог, достеменно, мабуть, не розумів навіть він сам. Насамперед Лисенко заперечив існування генів і відкинув вплив класичної генетики на практику сільського господарства, зокрема селекцію та гібридизацію. Натомість запропонував власні, нічим не підтверджені й ніким не доведені «істини». Зокрема, Трохим Денисович вирішив, що набуті ознаки живих організмів можуть успадковуватися (генетика це заперечує) і, виходячи з цього, розпочав масові нововведення в сільському господарстві. Він намагався витворити різні гібриди овочів та фруктів і переконував, що можна вивести, наприклад, баклажан із помідора. Лисенко обіцяв надшвидке — за 2—3 роки — створення нових сортів рослин і рекомендував для ліпшого росту дубів садити по кілька жолудів в одну ямку. А ще пропонував засівати озиму пшеницю як ярову, бо, мовляв, добряче підморозившись, вона дасть високі врожаї.
Методи і прийоми Лисенка не виправдали себе в жодному колгоспі, на жодному гектарі землі. Проте свого часу в СРСР вони прижилися. Більше того — їхній автор Трохим Лисенко піднявся на найвищі щаблі влади в радянській науці. Феномен успіху Лисенка має своє пояснення. Цей малоосвічений, але дуже активний «науковець» заявляв, що його теорії, на відміну від буржуазних, різко піднімуть колгоспні врожаї і надої. Саме цими обіцянками Лисенко і зумів привернути на свій бік Сталіна. «Що більше ми розкриємо закономірності спадковості й мінливості, то радикальніше зможемо покращувати, пристосовувати живу природу, сорти рослин, породи тварин до потреб нашої соціалістичної батьківщини», — заявляв Трохим Лисенко на одному iз засідань Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ) 1939 року. Бурхлива діяльність Лисенка не була безхмарною — час від часу його ідеї з тріском провалювалися, проте він одразу виступав із новими. Водночас під його керівництвом у масштабах усього СРСР проводилося «анкетування» колгоспників, які сумирно підтверджували «ефективність» нововведень.
На тлі генетиків світового рівня, які проводили копіткі й малозрозумілі широкому загалу дослідження на мусі-дрозофілі (такі мушки розводяться, наприклад, у плодоовочевих відходах), епохальні заяви Лисенка звучали переконливо. Саме тому коли в жовтні 1939 року на прийом до Сталіна потрапив провідний радянський генетик Микола Вавілов і розповів про свої розходження з Лисенком, вождь насмішкувато відповів: «Так що, будемо і далі займатися квіточками, колючками, листочками й лусочками замість того, щоб допомагати нам піднімати урожай?»
У 1936 і 1939 роках радянських учених було залучено до псевдонаукових дискусій з Лисенком та його прибічниками, після чого Вавілова та інших визнаних у світі генетиків звинуватили в буржуазності та реакційності. Ці звинувачення, зокрема, підготували грунт для розправи над академіком АН СРСР і АН УРСР Миколою Вавіловим. У березні 1939 року Лисенко поскаржився Сталіну, що Вавілов йому заважає і що діяльність цього вченого (який на той час вважався у світі видатним генетиком) не йде на користь радянській і сільськогосподарській практиці. У цій розмові брав участь Лаврентій Берія. Через півтора року, в серпні 1940-го, Вавілова заарештували, йому було винесено смертний вирок і засуджено до розстрілу. Пізніше вирок замінили на 20 років таборів. Проте здоров'я вченого було підірвано, і в січні 1943 року він помер у саратовській тюрмі. Незадовго до смерті Вавілов у листі до Берії наголошував, що бере на себе провину «за відрив моєї роботи від прямих завдань соціалістичного виробництва». Вавілов — учений зі світовим іменем, який об'їздив п'ять континентів і написав чимало фундаментальних наукових праць — виправдовувався за свою наукову роботу і безуспішно просив Берію дозволити йому працювати хоча б звичайним науковцем і педагогом.
А Трохим Лисенко тим часом невтомно йшов угору. Після арештів провідних генетиків розпочалися масові звільнення співробітників Інституту генетики АН СРСР, директором якого був Микола Вавілов. Невдовзі цей інститут замість репресованого Вавілова очолив Трохим Лисенко. Окрім цього, Лисенко поступово обійняв низку найвищих радянських постів. Тут варто зазначити, що, за іронією долі, шлях у науку «народному академіку» відкрив сам Вавілов. Спочатку Трохим Лисенко видався йому активною й ініціативною людиною, тож він рекомендував його до здобуття нагород та академічних звань. Звісно, Вавілов і уявити не міг, яку неймовірну кар'єру зробить його протеже.
1934 року Лисенко був обраний академіком Академії наук УРСР, 1935 — академіком ВАСГНІЛ, у 1937—1966 рр. був депутатом Верховної Ради СРСР, у 1937—1950 рр. — заступником Голови Верховної Ради СРСР. 1939 року він став академіком АН СРСР. У ці ж роки Лисенко був заступником голови комітету зі Сталінських премій у галузі науки та винахідництва, заступником голови Вищої атестаційної комісії (ВАК). Він був тричі удостоєний Сталінської премії і вісім (!) разів його нагороджували найвищою в СРСР нагородою — орденом Леніна. 1945 року Лисенко отримав звання Героя Соціалістичної праці. Лише 1966 року «народного академіка» було розвінчано та позбавлено високих посад. Інших санкцій до нього не застосовували, і він продовжив роботу як директор експериментальної бази АН СРСР «Горки Ленінські» під Москвою.
Досі історики в усьому світі намагаються збагнути, як малоосвічений радянський громадянин з абсолютно абсурдними ідеями міг упродовж десятиліть тероризувати сільське господарство своїми «нововведеннями», як він зміг знищити всю радянську генетику, і чому з його легкої руки Сталін розстріляв найвидатніших у СРСР учених. Саме лисенківщина продемонструвала всьому світові небезпідставність відомого висловлювання Геббельса про те, що багато разів повторена брехня стає правдою. Насильницьки нав'язане «нове» бачення шляхів розвитку науки пропагувалося на численних зібраннях — від найнижчих колгоспних зборів до найвищих партійних з'їздів і академічних засідань. Лисенківські «ноу-хау» активно популяризували в пресі. І всупереч не лише науковій правді, а й здоровому глузду, «агробіологія» Трохима Лисенка стала у свідомості людей соціалістичним благом. Тим благом, ціною якого був не лише занепад науки, а й тисячі понівечених людських доль.
Найвідоміші вчені-генетики, які були репресовані
Агол Ізраїль Йосипович (1891—1937), генетик, академік АН УРСР, розстріляний.
Бєляєв Микола Костянтинович (1899—1937), генетик, розстріляний.
Вавілов Микола Іванович (1887—1943), генетик, географ, академік АН СРСР, АН УРСР і Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ). Заарештований 1940 року, засуджений до розстрілу, помер у тюрмі.
Говоров Леонід Іпатійович (1885—1942), селекціонер, вчений у галузі рослинництва, розстріляний.
Карпеченко Георгій Дмитрович (1899—1942), генетик, розстріляний.
Левитський Григорій Андрійович (1878—1942), цитогенетик, член-кореспондент АН СРСР, заарештований 1941 року, помер в ув'язненні.
Мейстер Георгій Карлович (1873—1938), селекціонер, генетик, академік ВАСГНІЛ, розстріляний.
Надсон Георгій Адамович (1867—1940), мікробіолог, академік АН СРСР, заарештований 1937 року, помер в ув'язненні.
Феррі Лев В'ячеславович (1906—1944), генетик, у результаті переслідувань наклав на себе руки у засланні в 1944 році.
Чехов Володимир Петрович (1897—1937), цитогенетик, розстріляний.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
