У кінознавчій літературі всі екранні твори можна розкласти по поличках — є художні фільми, є документальні, є науково-публіцистичні. У випадку з трилогією режисера Андрія Осипова «Легенди Срібного віку» з видовою належністю визначитися непросто. Кожний із трьох фільмів циклу балансує на стику жанрів — з одного боку, стрічки все-таки документальні, з іншого — їхня атмосфера, інтонації розповіді будуються на дуже художніх, ігрових речах. Автор свідомо відмовився від постановочних моментів і в картинах не задіяний жоден актор, лише звучать голоси Олександра Балуєва, Євгенія Миронова, Юлії Рутберг, Євгена Дворжецького і навіть Неллі Уварової. Використання прийому «оживлення голосів» без участі самих фігур режисер пояснює тим, що «нам цікавий не сам промінь, а його віддзеркалення». Таким чином створюється деякий зазор, якась неоднозначність, що дозволяє глядачу усвідомлювати фільм по-своєму, не обмежувати своє сприйняття. Незвичний, своєрідний авторський проект відзначили багато міжнародних та вітчизняних кінофестивалів, включаючи «Молодість», «Ніку» і «Золотого орла», а з 10 травня його оцінюватиме ще й глядач каналу «1+1».
Перша картина кінотриптиха про поетів Срібного віку «Голоси» — це візит у дім езотерика, художника, містика Макса Волошина. Вже сто рокiв стоїть у Коктебелі збудований ним дім, де силою своєї особистості поет створив своєрідний простір і де перетиналися шляхи Мандельштама, Булгакова, Цвєтаєвої. Де відбулася фатальна дуель між Максом і Гумільовим через кохання до поетеси Черубіне де Габріак. Тут наче ще чутно їхні бесіди, чутно, як Волошин розказує про те, що знайшов на Кара-Дазі вхід до царства Аїда, де мешкають померлі душі. «Не про Волошина, — говорить режисер, — але за допомогою його, його оточення і в його будинку ми хотіли б поміркувати про те, що є кохання, народження, друзі, обов'язок, батьківщина, зв'язок поколінь».
«Неспокійного шукача, героя фільму «Охота на ангела, або Чотири любові поета і віщуна» Андрія Білого не завжди розуміли і приймали сучасники, але мислитель, теоретик і практик символізму він був одним із найзначніших фігур Срібного віку. Його бурхливе життя в стилістиці кінострічки — це нарізка кадрів зі стрічок німого кіно 10—20-х років у кліповій манері. «Картину можна розглядати як один великий кліп, адже кліпове мислення народилося саме в епоху німого кіно», — вважає кінокритик Олександр Юриков.
«Пристрасті за Мариною». А точніше, пристрасті Марини Цвєтаєвої. Жінці, чиє щастя незмінно спліталося з трагедією. Її захоплення, романи, кожний із яких доводив поетесу до божевілля, складні стосунки з дочкою і сином, весілля з Ефроном, смерть матері й молодшої сестри Ірини — вони проходять перед очима в обрамленні уцілілих фотографій і старої хроніки. «Серед нас є посланці небес, — стверджує режисер. — Вони своїм життям не дозволяють нам заплутатися у світі спокус. Природно, суспільство їх не приймало, але воно завжди поверталося до того, що вони робили. Цвєтаєва — вона як фортеця для людей. Вона чинила те, що багато кому хотілося, але через моральні закони суспільства вони не могли дозволити собі зробити це. Я сам не визначився, хто вона — великогрішниця чи великомучениця?».
Срібний вік минув, а легенди залишилися. Тому що саме через них він і став Срібним.
Світлана МАКСИМОВА.