У дні 70-ї річниці голодомору про нього та його жертви говорять багато. Називаються вражаючі, проте сухі цифри, і яким би красномовним не був оратор, що виступає на мітингу-реквіємі, уявити трагедію можна лише вкусивши того гіркого «голодного» хліба, у прямому сенсі цього виразу.
«Хліб» тридцять третього року» — так називалася акція, що пройшла вчора одночасно в кількох містах України — Києві, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Тернополі та Львові. Її організатори, «Об'єднання гуманістів України», вирішили нагодувати всіх бажаючих тим замінником хліба, смак якого ще пам'ятають наші бабусі й дідусі. Його готували з лободи, щавлю і просових висівок. «Хліб» для акції скорботи випечено за точними «рецептами» 33-го у селі Базалієвка Чугуєвського району Харківської області», — розповідає голова об'єднання Валерій Нечипоренко. — Напекла його Пелагея Яківна Карацюба». Може, й не до речі, але варто згадати, що 23 листопада Пелагея Яківна та її чоловік Микола Петрович відсвяткували золоту дату свого подружнього життя. Власне, той ерзац-хліб допоміг жінці пережити страшні роки 1932—1933 років.
Хліб із лободи був для людей чи не єдиним способом урятуватися від наглої смерті. Більш-менш їстівний, для дітей він здавався мало не ласощами, бо інколи доводилося їсти сиру землю, щоб хоч якось притлумити голодного звіра в животі. Вони, ті дітлахи, тягли до рота все, що потрапляло під руку — інколи спокусливі молоді пагони якоїсь рослини виявлялися отрутою, так «заробляли» собі сліпоту, хронічні хвороби або навіть смерть. Скільки їх загинуло — сім чи десять мільйонів? — точної статистики немає, але є точне формулювання злочину — це був геноцид, тобто умисне вбивство. Так що схилімо голови перед світлої пам’яттю невинно загиблих.