Бібілотечка Йомасали Хухіса

      Заходить Йомасала Хухіс у бібліотеку — а там Подерв'янський лежить, поруч із Байроном. Не в натуральну величину, а маленький такий, скоцюрблений. У двох примірниках. Взяв Йомасала Подерв'янського в руку, помацав за корінець. Поцілував у колонтитул і, заридавши, попер через вікно в нікуди. Тільки Філін, товста жирна сова, ухав у сусідньому гаю не так від потреби, як за багаторічною звичкою. Свирид Опанасович, фахівець фельдшерсько-акушерського пункту, ще до пєрєстройки виявив у Філіна склероз, але витрішкуватий хижак забув померти, тому ухав.

      Лесь Подерв'янський став ближчий до бібліотек — два тоненькі, як совєтський бутерброд, новодруки «Гамлєт» та «Король Літр» виготовлені видавництвом «Фоліо» навмисно в такому форматі і в м'якій обкладинці, щоб і за ціною, і за розміром доступитися до якнайширших верств народних, а також до малоімущих, дотліваючих «очагів культури». Формат книжок чомусь повертає нас пам'яттю до брошур «Продовольча програма СРСР», досі недогризених пацюками у згаданих сільських бібліотеках, обличчям — до серії «Сафарі», обраної, напевно, з натяком не так на авантюрність, як на пісок, що ним засипає поволі епоху Подерв'янського, а задом — до всього нагромадження останнього двадцятиріччя, котре ми з вами пережили разом із Гамлєтом, Павліком Морозовим, усіма пацаватими історіями та їхнім достобіса талановитим батьком.

      Бібліографія підтверджує сумну для фанів Олександра Сергійовича Подерв'янського істину: повне зібрання його творів заледве сягне 50 повноцінних книжкових сторінок.

      У 2001 році за ініціативи Сашка Кривенка, з яким дуже дружив Лесь, «Кальварія» вперше переклала Подерв'янського з мови скрипучих піратських аудіокасет на крейдяний папір. Новодрук з ілюстраціями Михайла Александрова називався «Герой нашого часу» і здавався не Лесевим, а книгою якогось підступного пройдисвіта, котрий украв у Подерв'янського голос. До першої в житті своєї книги автор, на той час 48-річний, поставився з прохолодною симпатією. Втім «Герой нашого часу» мав успіх у вигляді додруковок тиражу, чим либонь і спонукав «Фоліо», вже у 2005 році, до видання збірочки «Павлік Морозов». Дві останні брошури, найсвіжіші, ці ж видавці збирали, як фольклорна баба борошно на колобка, тобто вишкрібали Лесеві тексти з найвіддаленіших газетних закапелків. Літературні недоїдки Леся, недопитий iз побратимом гранчак портвейну, з причини своєї недопитості так і залишений без творчого осмислення, шкаралупа від східних байок, якийсь придуркуватий недороблений парторг — усе це барахло потрапило у видавничий домен. Йомасала Хухіс прикинув, що зазвичай так коять з творчою спадщиною геніального жмурика: навіть недовершена замальовка в дембельському альбомі, навіть лупа із загривка його улюбленого кота йдуть з молотка зарюмсаного від зворушення лецитатора. Така собі прижиттєва некрофілія.

      Куці брошурки «Фоліо» відкривають дві речі: що Подерв'янському вже давно нічого друкувати і що книжка — вочевидь не той формат, в який можна вкласти таке явище, не той аршин, як сказали б росіяни. Таким аршином не можна міряти ні Подерв'янського, ні ще один життєво важливий предмет у лазні — бо тоді «він правильную цифру не покаже».

      Сьогодні у розумних претензійних журналах навкололітературні дівчата і суворі бородані з двома вищими освітами на повному серйозі друкують розгорнуті статті про вичерпаність Подерв'янського, про склеротичну повторюваність, відсталість від генези шаленого світу, словом, про декаданс «розкішного плейбоя» і «андеграундного матюгальника». Всі начебто чогось більшого чекають від нього, чогось нетлінного-незгасного, тільки модного, наприклад, про Лукашенка з мішком бульби чи Шумахера на коні, — і зляться, що нема. Мовляв, «п...дять, що ти пророк. Пророчествуй, що знаєш, або уйо... й — щось одно із двух». А ось тут, як дорікнув би Африкан Соломонович, «давайтє полемізувати!».

      Річ у тім, що самі нарікання на зів'ялий талант Подерв'янського-байкаря застаріли років так на десять. Він не писав нічого геніального вже в той час, коли нові росіяни в малинових піджаках вигулювали свої мобільники, розміром із рацію радистки Кет, на терасах перших ресторанів, у яких складно було отруїтися; коли генделики ще гостинно приймали мандрівних і добре вихованих київських дервішів; коли суспільство було зашуганим і нетранспарентним, а Кучма ще не облисів. Старі магнітофони тоді ще крутили зажовані касети Поді, а кагебісти, перетворившись на есбеушників, ще цитували його афоризми в курилках на вулиці Володимирській, прикидаючи, чи це «ще крамола», чи «вже можна». Лесь уже тоді безнадійно відстав від «літпроцесу», кон'юнктури ринку та інших умовностей нової цивілізації, яка гуліверовим кроком вступила в нашу країну. Просто цього майже ніхто не помічав. Крім автора. Ну а самому авторові було байдуже. В інтерв'ю «УМ» у 1999 році на запитання, чому він не пише нових п'єс зараз, коли його популярність вийшла з підпілля, коли його почали запрошувати на телебачення, а полки новобранців-фанатиків жадібно чекають свіжини, Подерв'янський відповів: «Я пишу, коли пишеться. А як не пишеться — не пишу. Що я, поп-зірка, Майкл Джексон якийсь, щоб догоджати публіці!».

      Яка різниця, не захотів він чи не зміг стати паулом коельом, котрий плодить творіння монотонно і однаково, мов лабораторних мишей? Якщо немає павликів морозових чи мурзиків васильовичів, а є апетит, то їжте їх у консервах. Таке просте вирішення «полеміки».

    П'єси Леся Подерв'янського — це ціла епоха. Солодка, як кожен заборонений плід, вона множилася методом повзучого фольклору, вкусив сам — передай товаришу, фразочки з його п'єс переповідалися, мов у давнину казки чи кобзарські балади. Кого ще (окрім, напевно, Жванецького) всенародно цитують у цій країні чверть століття поспіль?!

      І епоха ця — цікаво — завершена, а втім не анахронічна. Так, ніколи не вийдуть із моди ковбойські черевики. І якомусь майбутньому студіку неодмінно закортить їх узути, так само, як сьогодні він знає, що «канфєта «Тузік» — очєнь нефігова», хоч і не випускає такі цукерки наша славна кондитерська промисловість ще, либонь, з часів босоногого дитинства його батька.

      Це не тільки епоха зниклих предметів, як-то колгоспник із пляшкою дешевого портвейну або комсомольський квиток у кишені сліпого пророка, це епоха й античних богинь у полтавських очіпках, чудернацьких звірів і птахів-хуліганів, епоха цікавих дослідів, випивання вітру з горла і вільної любові. Над нею завис Подерв'янський, вистежуючи, чи не явиться йому ще раз із таємничих, як лабіринт Мінотавра, нетрів фантазії страшний і привабливий Йомасала Хухіс. Завис і не хоче перезавантажуватися. Має право. Бо лєбєдь, так би мовити, «красівий як лєбєдь, а обізяна красіва як обізяна». Закон розповсюджується на всіх лебедів, товстих жирних сов і шаблезубих котів. Що неясно?

* Йомасала Хухіс — неземного походження істота, існуюча в підсвідомості Леся Подерв'янського, яка вперше виникла в турпоході, коли Подерв'янському було 17 років. У жодній п'єсі не з'являється.