«Юля, Юлечка»
Майбутня пані Прем'єр на святі Нептуна.
Після того, як восени минулого року Антоніна Миколаївна Ульяхіна очолила дніпропетровську обласну організацію Всеукраїнського об'єднання «Партія «Батьківщина», у місцевому політикумі вона стала особою помітною. Надто ж після минулих виборів. Тверда друга позиція на Дніпропетровщині, як і в Україні в цілому, Блоку Юлії Тимошенко, уособлюваного саме «Батьківщиною», змусила багатьох впевнитися, що з цією політичною силою треба рахуватися.
Однак, попри неймовірну завантаженість під час передвиборчих перегонів, Антоніна Миколаївна привернула до себе увагу ще й письменницьким хистом, презентувавши книгу «Юля, Юлечка». Проте в ній про політику йдеться найменше. Як пояснює Антоніна Миколаївна, ця книга призначена для сімейного, домашнього читання. Бо вона насамперед ставила за мету розповісти про дитинство та юність найяскравішої представниці їхньої дружної родини. Щоправда, сама Ульяхіна тiткою в широкому розумінні цього слова вважатися не може — за свою племінницю вона старша всього-на-всього на 11 років. З іншого ж боку, Антоніна Миколаївна, як ніхто інший, є близькою людиною Юлії Тимошенко, бо постійно з нею спілкувалася буквально з пелюшок.
Горде звання — тьотя
— Антоніно Миколаївно, чи усвідомлювали ви, 11-річна, себе тьотею?
— Ви знаєте, це доросле поняття — тьотя — відразу стало для мене предметом гордості. Адже народження Юлі чекала з особливим нетерпінням. До речі, її ім'я напросилося саме по собі: сестра говорила, що дитя крутиться, немов дзига (юла російською). Коли Юля народилася, я відразу помчала до пологового відділення лікарні, розташованої за три квартали від нашого будинку. Няні вручила пакет. «Від кого передача?» — поцікавилася та. «Скажіть, від тьоті!» — відповіла я бадьоро. Невдовзі вона повернулася із запискою у відповідь. А медичні працівники до мене відтоді зверталися тільки так, — тьотя.
Сестра писала, що почувається добре, що дівчинка маленька, але вага непогана, назвала номер палати та вікно, до якого можна підійти. Так я вперше побачила Юлечку. З акуратного конвертика, який тримала сестра, ледь проглядалися обличчя, крихітний носик та ротик, що весь час намагався щось спіймати. Моє серце переповнилося почуттями — немовби з появою цього чудового створіння я здійснила свою найзаповітнішу мрію.
Чінгачгук і порвані штанці
— Які риси характеру, на ваш погляд, формувалися в Юлі ще змалечку?
— Мабуть, надійність. На все життя мені запам'яталися пов'язані з нею епізоди, з яких я робила для себе незаперечний висновок, що Юлі можна в усьому довіряти. Одного разу вона, вже трирічна, вчепилася мені за руку, пристала до нашої «дорослої» компанії. Хлопчина з сусідньої вулиці саме розповідав усім сюжет фільму про індіанця Чінгачгука, що з'явився на екранах. За цим заняттям ми не помітили, як Юля залізла на невисоке деревце і повисла, зачепившись за сучок новими штанцями. Останні, падаючи, вона геть порвала. Що робити? Я випросила в сусідки голку з ниткою і невміло штанці зашила. А Юлю попрохала не розповідати дорослим про те, що сталося. «Нехай це буде нашою маленькою таємницею», — домовилася з нею для більшої певності. Через декілька тижнів я підслухала розмову між мамою та сестрою про те, що до садка дитині не можна вдягати гарні речі, ще й про невміло зашиті штанці обмовилися. Отож я пересвідчилися у вмінні Юлечки тримати язик за зубами. Нас же ця маленька таємниця зблизила неабияк. До того ж доглядати за Юлечкою стало одним з моїх обов'язків.
Щодо наших таємниць можу пригадати й ще один епізод. Ми з Юлечкою поїхали гуляти до парку Чкалова. Там я здибала чимало однокласників, у яких навіть взяла перші уроки паління. Що вдієш — у наших напівпорожніх голівках димові бублики асоціювалися з атрибутами успішного просування по життю. Тим паче мені на той час вже виповнилося 16 років. Коли ж заскочили до тролейбуса, згадала про «слабку ланку» моєї витівки з палінням — Юлю. Ви б бачили, з якою увагою вона спостерігала за цим моїм «експериментом» з цигарками! Отож я підтягнула її за ручку поближче: «Юлечко! А хочеш, у нас з тобою буде своя маленька таємниця від дорослих?». Юля, обнявши мене, поклялася нічого не розповідати своїй мамі.
Однак від моєї сестри щось приховати виявилося непросто. Немов лисиця, вона солодким голосом стала розпитувати доньку про все, що ми робили в парку. Юлечка їй розповідала настільки захоплено, що втратила пильність. Зупинившися на півслові, раптом відчеканила: «Мамо, я все одно тобі не розповім, що Тоша палила!».
Про подарунки для дитсадка
— Юля Володимирівна справляє враження людини відкритої, як кажуть, без каменя за пазухою. У дитинстві ви за нею такі якості помічали?
— Епізодів для ілюстрації цього я можу пригадати достоту. Одного разу, приміром, ми з Юлечкою зібрали чималий врожай різноманітних подарунків. І знаєте, чим вона мене вразила? Діти зазвичай намагалися це добро віднести додому. Юлечка ж, залишивши для себе тільки подарованого мною ведмедика, рішуче заявила про намір усе інше — книжки, ігри, іграшки — віднести до дитсадка. «Ти хіба не розумієш, що там усе це переламають, вимажуть, розтягнуть?» — обурилася я. «Тоню, ну яка радість самій гратися? Це погано і зовсім мені не подобається!».
У шкільні роки теж, пригадую, Юля приносила цілі купки вітальних листівок, оберемки квітів, масу іграшок, сувенірів, але вже наступного дня більша частина цього добра перекочовувала до підшефних класів та груп у дитячих садках. Вона завжди над кимось шефствувала. Причому цим переймалася настільки, що й усю родину мобілізувала на виконання різних доручень.
Коли свого часу Юлію Володимирівну обрали народним депутатом України по одному з виборчих округів у Кіровоградській області, її сформований у дитинстві потяг до благодійності відразу став виявлятися в усій повноті. У нашому сімейному архіві накопичилися тисячі листів-прохань з помітками: «Виконано». Юля допомагала інтернатам, дитячим садкам, будинкам для старих, храмам. Коли ж приїздила додому, з непередаваним болем розповідала про бажання віддати життя за те, щоб покласти край злидням в Україні. Наша родина теж якимись статками похвалитися не могла. Ми знали одне — треба працювати і допомагати одне одному, бо впливових родичів, «волохатої лапи», котрі підставлять плече, не мали.
Як я Юлю... зрадила
— Цікаво знати, як Юля навчалася?
— Юлина школа розташувалася зовсім поруч. Коли вона пішла до першого класу, я вже вступила до автошляхового технікуму. Однак добре пам'ятаю чимало епізодів з її навчання. Тільки подумати — половину зошита вона списала вже протягом свого найпершого дня у школі. Бабуся з цього приводу щиро обурювалася: «Ти подивись на цю дитину: ні їсти, ні пити не захотіла. Відразу усілась за стіл, що ж робити? Треба спочатку поїсти». Я бабусю заспокоїла — мовляв, у перші дні з усіма таке рвіння трапляється, але потім попускає. Згодом же довелося пересвідчитися, що помилялася. Зі зміною шкіл, ВНЗ Юлине ставлення до знань не змінювалося.
Хоча траплялося всяке... Якось зателефонувала Юлина класний керівник і поцікавилася, чому в її щоденнику немає підпису батьків за минулий тиждень. Я пообіцяла це передати сестрі. В Юлі ж попросила дати щоденник. Однак вона у відповідь злукавила: «Боже! Я його, здається, забула в школі». З тим я й помчала на вулицю. Коли ж повернулася, сестра напружено щось шукала у книжковій шафі, письмовому столі. Юля з невимушеним виглядом демонструвала готовність знайти щоденник. Я теж підключилася до пошуків, чимдалі усвiдомлюючи, що вдома нічого немає.
Сестра ж не вгавала і добралася до крихітної комірчини між двома кімнатами. Коли ж вона стала скидати з верхніх полиць коробки із зимовим взуттям, заглядаючи до них просто механічно, я візьми та й порадь: «А ти в чобітках подивися?». І справді з одного вивалився щоденник, скручений у трубочку і засунутий у самісінький носок. Нашій збентеженості не було меж. Від такого повороту подій усіх немов заціпило. Ледь отямившись, сестра, палаючи благородним гнівом, схопила пояс і кинулася до Юлі на кухню, де вона причаїлася. Я всіляко намагалася її втихомирити. Юля тим часом прошмигнула до своєї спальні, у якій зачинилася, підперши двері масивним кріслом, де для ваги примостилася ще й сама. Я взяла щоденника і прочитала написане класним керівником червоними чорнилами на останній сторінці: «Шановні батьки! Ваша дочка організувала клас і колективно прогуляла заняття. Прошу з'явитися до школи!».
Після цього Юля зопалу стала мене називати зрадницею — мовляв, аби я не підказала подивитися щоденник у чобітках, мама про все дізналася б тільки завтра. Звісно, через декілька днів вона про свою образу успішно забула. Проте мені цей епізод запам'ятався на все життя. Хоча іншої розв'язки, тепер міркую, бути й не могло — у нашій родині всі суперечки та з'ясовування стосунків завершувалися тим, що винний першим починав виправляти ситуацію. Отож ніколи не було тривалих образ.
Кохання з першого погляду
— Про особисте життя Юлії Володимирівни відомо не надто багато. Знаємо лише, що вона рано вийшла заміж...
— Із Сашею Тимошенком вона познайомилася випадково. Він комусь телефонував і помилився номером. Трубку підняла Юлечка. Не знаю, про що вони тоді поспілкувалися, але Саша наполегливо став телефонувати, аж доки вони не зустрілися. До речі, Юля цього побачення довго уникала — боялася розчарування.
Це було кохання з першого погляду. Ви б бачили її тоді — від щастя просто сяяла.
До речі, тоді вона усвідомила, що її покликання — економіка. Бо до цього навчалася на електротехнічному факультеті, який я теж закінчила. Отож перевелася на економічний до університету. І не просто перевелася — мусила скласти 18 іспитів та заліків! І всі — з найвищими оцінками!
Влітку ж Юля поїхала працювати старшою піонервожатою до піонерського табору, а Саша з друзями — просто вожатими.
Коли ж повернулися, обоє примчали на таксi до мене на роботу, до заводського комітету комсомолу в неблизькому до нашого Кіровського Ленінському районі.
«Кращого застосування заробленим грошам не знайшли?» — моя перша реакція на такий візит була досить похмурою.
А серце, відчуваю, стискається: «Весілля!». І ноги підкошуються... Помічаю, Саша немовби хотів щось сказати, але не наважився. Геть збентежена я відлучаюся до сектору обліку за порадою. Коли повернулася, вони, взявшися за руки, почали голосно проголошувати: «Ми вирішили...» — Юлю після цих слів рішучість покинула. Отож Саша мужньо завершив фразу сам: «... Одружитися!».
Доки доїхали додому, я вже була повністю на їхньому боці. Але в рідній оселі розмова складалася непросто. Сестра й слухати не хотіла про будь-яке заміжжя. Жоден аргумент на неї не діяв. Зрештою, я використала чи не останній: «А ти не пам'ятаєш, у якому віці вийшла заміж? А я? Може, це на роду написано — рано закохуватися». Отож усе завершилося весіллям.
Так що я була причетною, вважай, до всіх найважливіших віх життя моєї Юлі-Юлечки. Тепер теж намагаюся всіляко їй допомагати. Підтримувати одне одного і в радості, і в непрості часи — це теж, мабуть, на нашому роду написано.