Безкомпромiсний М. М.
Кінодокументалістика не має тієї ваги, що художнє кіно. Глядачі загалом віддають перевагу барвистому світу екранних ілюзій, а не реальному життю, перенесеному на екран. Документальні фільми — рідкісні гості в кінотеатрах. Щоб бути номінованою на «Оскар» у категорії «Кращий документальний фільм», стрічка повинна бути хоч раз показана по телебаченню в будь-якій країні світу, але навіть цю більш ніж скромну умову творцям документального кіно вдається виконати не завжди. Утім кожне правило має свої винятки. В документальному кіно такими винятками є фільми американського режисера-документаліста Майкла Мура, якому минулої неділі виповнилося 52 роки.
Не лише у США, а й у решті світу його знають як людину, котра має чітку власну позицію і відверто говорить уголос те, що думає. Він відомий своїм гостро критичним ставленням до глобалізації, великих корпорацій та уряду Джорджа Буша. Для «республіканського» Білого дому Майкл перетворився на справжній жах.
Майкл Мур народився у місті Флінт, штат Мічиган. Оскільки тут зосереджені кілька заводів автомобільної корпорації «Дженерал моторз», то і дід, і батько майбутнього режисера працювали на них слюсарями, а мати — секретаркою. Дядько Мура був засновником профспілкового об'єднання робітників автомобільної промисловості, організатором і учасником одного з найбільших у Флінті страйків. Тобто Майкл з дитинства мав під ногами відповідний грунт для критичного ставлення до системи. Щоправда, підлітком він короткий час навчався у семінарії при місцевій римо-католицькій дієцезії, але невдовзі перейшов до школи, яка спеціалізувалася на драмі та мистецтві ведення дебатів.
Мур закінчив цей заклад у 1972 році... відомим на всю країну. В останньому класі його на загальних виборах було обрано головою місцевого самоуправління, і 18-річний Мур перед здобуттям диплома встиг відправити у відставку директора школи та його першого заступника. Ця справа прогриміла на всю Америку.
Літературний факультет Мічиганського університету Мур так і не закінчив — у 22 роки полишив навчання і влаштувався працювати на один із місцевих заводів «Дженерал моторз». Але першого ж дня захворів і... був звільнений за неявку на роботу. Ображений такою несправедливістю молодик організував щотижневу радіопрограму «Вільний Флінт», а невдовзі також заснував альтернативний тижневик «Голос Флінта», який із часом перетворився на видання всього штату й був перейменований на «Голос Мічигану».
У 1986 році Мур отримав посаду головного редактора політичного журналу «Мазер Джонс», який видавався у Каліфорнії і був настільки ліберальним і, так би мовити, не проамериканським, що в радянські часи навіть розповсюджувався кіосками «Союздруку». На посаді редактора Мур протримався лише п'ять місяців: оскільки він був схильний диктувати свої умови іншим, редакційний колектив добився від видавців його відставки. Майкл подав позов до суду з вимогою компенсації у розмірі двох мільйонів доларів за безпідставне, на його думку, звільнення з посади. У підсумку, він погодився задовольнитися «відступними» у розмірі 58 тисяч доларів.
Саме ці гроші пішли на фінансування зйомок його першого фільму «Роджер і я» (1989). Роджер із назви цієї документальної стрічки — це колишній президент компанії «Дженерал моторз» Роджер Сміт, а в картині йдеться про те, як місто Флінт почало помирати повільною смертю після того, як «Дженерал моторз» звільнила 30 тисяч місцевих робітників і перенесла свої заводи до Мексики, де значно дешевша робоча сила.
Уже в цій дебютній, але зрілій за силою впливу на глядача стрічці, яка була відзначена нагородами на міжнародних кінофестивалях у Берліні й Торонто, Майкл Мур сповна продемонстрував свої гостро критичні погляди на процеси глобалізації. Досконало зроблений фільм мав велетенський розголос у США, і це при тому, що Мур не мав жодної кіноосвіти, був повним, майже повним, самоуком. Елементарні ази кінодокументалістики йому передав хіба що відомий оператор та режисер-документаліст Кевін Рафферті, який, за іронією долі, є кузеном... Джорджа Буша.
Надихнувшись першим успіхом, у 1995 році Мур видає свою другу режисерську роботу — «Канадський бекон». У цьому єдиному ігровому фільмі Мура сконцентрована гостра сатира на інститут американського президентства. Фіктивний глава Білого дому (комедійний актор Алан Альда) розігрує уявну війну з Канадою з метою підвищити свою популярність у США.
У документальній стрічці 1997 року «Один такий великий» Мур розповідає про самого себе, точніше, про своє турне Америкою в рамках рекламної кампанії своєї книги «Применш це! (Випадкові загрози від неозброєного американця)». У фільмі під удар критики знову потрапили великі американські корпорації, які навіть за наявності надприбутків здійснюють масові звільнення робітників. Особливо дісталося на горіхи компанії «Найк», яка перенесла виробництво взуття зі США до Індонезії.
Світове визнання прийшло до Мура в 2002 році. Його фільм «Боулінг для Колумбіни» — про проблему вільного продажу вогнепальної зброї у Штатах та пов'язану з цим злочинність — був відзначений «Оскаром» у категорії документалістики, «Сезаром» у номінації «Кращий зарубіжний фільм на екранах Франції 2002 року» та спецпризом Каннського кінофестивалю. Але головне — що фільм мав неймовірний успіх у глядачів десятків країн і став рекордсменом світу за сумою касових зборів для документальної стрічки. Цей рекорд був побитий лише 2004 року... наступним фільмом Майкла Мура.
Касові збори документальної стрічки «Фаренгейт 9/11» лише в США сягнули 120 млн. доларів, плюс ще 80 млн. доларів у світовому прокаті. Таке не під силу більшості високобюджетних голлівудських бойовиків.
«Чи можу я сказати щось миле про Буша? Він добрий до своїх собак. І я показую це у своєму фільмі», — так відповідав Майкл на запитання журналістів.
У «Фаренгейті...» досліджується Америка після терористичних замахів 11 вересня 2001 року, фактична бездіяльність уряду США перед можливою загрозою та бізнесові й особисті зв'язки клану Бушів з родиною Осами бен Ладена. Фільм був відзначений головним призом Каннського кінофестивалю («Золота пальмова гілка» дісталася документальній стрічці вперше з 1956 року) та «Оскаром» у категорії «Кращий документальний фільм».
Варто зазначити, що ця стрічка стала потужною зброєю демократів проти переобрання Джорджа Буша-молодшого на посаду президента у 2004 році, але все ж не завадила йому виграти «великі перегони». Як і Мурова книжка під назвою «Чувак, де моя країна?» — про зв'язки сім'ї Буша з королівською родиною Саудівської Аравії та американськими енергетичними корпораціями.
Противники Майкла Мура часто звинувачують його в неакуратності у поводженні з фактами та своєрідній суб'єктивній інтерпретації відомих подій. Особливу лють «американських патріотів» викликають постійні атаки Мура на адміністрацію президента Буша (хоча режисер і Білла Клінтона «на руках не носив») та провідні американські корпорації. Режисер у своїх стрічках переконливо доводить, що в сучасному глобалізованому світі президентів, немов личинок, вигодовують у своїх коконах потужні бізнес-структури, а потім садять у державне крісло і тримають на сторожі своїх бізнесових інтересів. В інтерв'ю тижневику «Тайм» Мур заявив стосовно фільму «Фаренгейт 9/11»: «Мій аналіз і переконання базуються на фактах. У цьому фільмі немає жодної фактичної помилки. Я навіть думаю запровадити нагороду 10 тисяч доларів тому, хто знайде в ньому хоч одну хибу у фактажі».
Зараз Майкл Мур працює над фільмом під робочою назвою Sicko («Хворий»), який має вийти на екрани у вересні. Це має бути гостра сатира на американську систему охорони здоров'я з особливою концентрацією уваги на діяльності великих фармацевтичних фірм. Щонайменше шість провідних американських компаній з виробництва медпрепаратів у найсуворішій формі наказали своїм співробітникам не спілкуватися з режисером.
Крім того, Мур ще в листопаді 2004 року пообіцяв зняти продовження «Фаренгейта 9/11», в якому йтиметься про перевибори Джорджа Буша на пост президента та війну в Іраку. Цей фільм під назвою «Фаренгейт 9/11?» має вийти на екрани наприкінці цього або на початку наступного року.
— Я до певної міри люблю Америку. Американці — прості й чисті, ви одразу зрозумієте, якою чудовою людиною є кожен окремо взятий американець. Але що мене не задовольняє в Америці — так це те, що наша нація не в змозі контролювати ані свій уряд, ані економіку. Лише жменька людей мають владу і контролюють цю країну.
— Справжня опозиція зникла. Але хороша новина — це те, що тепер громадяни є більш політизованими. Вони знають, коли їм брешуть. Більшість американців знає, що Буш має друзів-негідників: від компанії «Енрон» до віце-президента Діка Чейні. Більшість американців нині усвідомлюють, що це божевілля — вести війну в Іраку.
— Я є найбільшим американським патріотом! Я люблю свою країну і вірю в слушність наших цінностей. Але одне з обов'язкових правил звучить: «Не нападайте на іншу країну, якщо вона не напала на вас. Не вирушайте підкорювати суверенний народ, який вам не загрожує». Тому якщо хтось звинувачує мене у відсутності патріотизму, то сам є антиамериканістом.
— Нам потрібен ворог, щоб почуватися справжніми американцями. Впродовж 40 років ми жили у жаху перед нашим головним ворогом — Росією. Тепер ми «номер один» у світі. І нам бракує «номера два».
— Чи не планую я переїхати до Європи, де мене більше люблять і шанують? В жодному випадку — ні. Бо я є американець. Моє завдання — бути на місці і намагатися змінити перебіг подій та попередити решту світу про те, що в нас сталося. Ми здійняли велику бучу у світі, тому ми, всі американці, повинні у власній країні боротися за зміни, щоб стати кращими мешканцями цього світу.
Майкл Мур із 1990 року перебуває у шлюбі з кінопродюсеркою Кетлін Глінн. Задовго до одруження, ще в 1981 році, в них народилася єдина донька Наталі.
Дружина повсякчас продюсує фільми свого чоловіка, тому всі прибутки — а вони немалі — залишаються в родині, яка тепер постійно живе у Нью-Йорку.
До речі, за браком інших зачіпок недруги Мура іноді закидають йому, що «захисник робітничого класу» мешкає в апартаментах вартістю понад мільйон доларів.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
