...Радянська влада хотешівців недолюблювала. За їхнє прагнення бути незалежними від колгоспного рабства, за вміння заробляти пристойну копійку на сезонах і жити не так, як усі, тобто бути рівними, хай навіть у бідності. Навіть за те, що тут, на Поліссі, куди й дороги більш-менш пристойної не було і до 1975 року продукти привозили бездоріжжям машинами-амфібіями, селянські хати через одну виблискували на сонці бляхою. На цій блясі не один хотешівець заробив, кажучи сучасною термінологією, пристойний стартовий капітал. Бо тільки підприємливі люди з цього села, єдині, напевне, не лише у Камінь-Каширському районі, а й на всій Волині, проторували шляхи у Прибалтику і поставили цей бізнес на промислову основу. Бляху, куплену в Ризі, доставляли до Хотешова... гелiкоптерами і скидали дiжками. Для тамтешніх «спекулянтів» нічого не вартувало зафрахтувати військовий гелікоптер, бо перед певною сумою не в доларах, а в твердих радянських льотчики теж не могли встояти. І це в ті часи, радянські! Подейкують, що хотешівці замахнулися були навіть на будівництво свого сільського аеродрому.
Дорогу до села насипали лише в середині сімдесятих, і то занизили її рівень, кажуть, сантиметрів на вісім, через що державна комісія ніяк не хотіла її приймати. Вкрадені вісім сантиметрів для шляху, що тягнеться серед боліт і заплав Турії — то не дрібниці. Ще й пустили дорогу якось по-китайськи, тобто не через центр села. Наслідки того нездалого будівництва відчули й ми, долаючи баюри від Доброго до Хотешова. В одному місці по розбитій колії, що пролягла над самісінькою водою, боялися тільки одного — аби не злетіти у воду. Дякувати, пронесло.
— То вам пощастило, бо вже трохи підсохло. А пару днів тому тут вантажна машина на цілу добу засіла, не могли нічим витягти, — «заспокоїли» нас місцеві.
Розлита Турія підходить до самісіньких хат. Весна, качки полощуться у блакитних заплавах, не переймаючись проблемами суші. По селу проїхати теж непросто. Біля скромного приміщення із претензійною вивіскою «Будинок культури» стоїть гурт сільських чоловіків, у яких запитали, як проїхати до сільради.
— А наш голова тут, — заявляють вони. — Ми його ось вибрали.
І наперед виштовхують чоловіка з чорним поліетиленовим пакетиком, набитим папками й паперами.
Уже в машині дізнаємося, що Володимир Маковецький і справді є новообраним сільським головою. А в сільській раді за столом голови застаємо ще одного голову, і теж Маковецького, тільки Адама Денисовича. Маковецьких у Хотешові багато, виявляється. А ще в цілому районі, а може, й області ніде немає стільки Адамів і Єв, як тут. Розповідають, що тамтешній батюшка колись дуже вподобав ці імена. Отож, коли хрестили хлопчика, святий отець довго не мудрував і називав Адамом, а дівчинку — Євою.
Старий голова, який відбув на цій посаді три терміни, ці вибори програв, як кажуть у селі, «з тріском» своєму безробітному тезці Володимирові Федоровичу. Останній набрав голосів стільки, як усі шість інших кандидатів разом узяті: 773 із 1 516 виборців віддали голоси за нового кандидата, який має в селі славу революціонера.
— Не страшнувато звалювати на свої плечі таку ношу? Адже не маєте досвіду роботи з людьми, — питаю в новообраного голови і чую оптимістичну відповідь:
— Аніскілечки. Я, напевне, єдиний голова не лише в районі, а й в області, який не має ніякої освіти. Свою освіту я на сезонах здобував. Немає такого, чого б ці руки не вміли робити. Тільки хірургом бути не можу, зізнаюся чесно. А планів багато. Село піднімати треба.
Село піднімати — справа непроста. Не беруся гадати, чи вистачить сил у невисокого на зріст, трохи романтика, але із завидним бажанням справді щось змінити і зробити для своїх земляків Володимира Маковецького. Революцію робити завжди простіше, аніж щодня перти цього плуга. Федорович перед виборами обійшов кожну сільську хату, розповідаючи людям про свою програму, і майже все село йому повірило. Тепер треба виконувати обіцяне. Відродити славу Хотешова, знаного колись не лише на всю Україну, а й на весь Союз, буде нелегко. Надто багато води спливло з Турії за ці часи... І саме через цю Турію новий голова хоче прокласти міст, щоб було сполучення Хотешова із сусідніми селами за рікою — Черчем, Острівком. І навіть знає, де цей міст лежить. Давно списаний, військовий, він припадає пилом у райцентрі Маневичі, і треба лишень дозвіл у Києві вибити, щоб віддали його хотешівцям.
У сільській крамниці, де колись була сільська рада, а за Польщі ще гміна, ластівки в'ють гнізда просто у коридорі. Святкового дня у крамниці багатолюдно. Тут вітають нового голову з обранням, тут же дають йому перші накази виборці:
— Федорович, вам треба негайно дипломат купити, а то з торбою такою несолідно якось.
— Із першої зарплати хіба що.
Заікнувся був голова, що боротиметься з пиятикою в селі, так народ відразу свій вердикт оголосив:
— До наступних виборів, Федоровичу, не доживете!
Так, між жартами, заходить мова і про серйозні речі. Про старий клуб, який валиться, і де дах протікає. Про сільську школу, де цілу зиму холодно, як у стайні, й діти сидять у пальтах та рукавицях.
— А чорт з ним, з тим клубом! Аби церква хороша була.
— Ніякий не чорт. Де молоді подітися? А збори де проводити?
— Так школа у вас гарна ніби... — перепитую у сільського гурту.
— Хороша. З 1936 року. Там стелі — три вісімдесят. Колись якось ще опалювали. А цю зиму спробуй там брикетом натопити.
— У нас тут всі споруди історичні. Ось у магазині цьому гміна колись була, бо Хотешів був колись волосним центром. Чотирнадцять сіл входило. Позаду гміни пам'ятник царю Олександру II стояв із написом «Александру-освободителю». Поляки його вже спалили. У клубі нашому поліцейський постерунок розміщувався, партизани у війну його спалили. І школу спалили. А батюшку на другий день Пасхи вбили, — розповідає вчитель історії і колишній директор школи Василь Федорович Шуйчик. — Тоді вони в районі вісім шкіл спалили. Був, кажуть, такий Чухрій, що промишляв зі своєю партизанкою в цих краях. Уявіть собі, яка в нас школа колись була: з першого випуску середньої школи (а середньою вона стала у 53-му) з 16 чоловік 14 вступили у вузи! І так майже щороку. Діти дуже хотіли вчитися і вчилися. Хотешів — село унікальне. Напевне в Україні ніде немає такого села, яке дало б стільки випускників Київського держуніверситету імені Шевченка. Більш як тридцять хотешівців закінчили саме цей вуз. І зараз вступають. Не кажу вже про медичні інститути.
— І що з того, що наші люди і в Конституційному Суді, і у Верховній Раді, і де тільки не є. Знаєте, якось так виходить, що маємо стільки високих земляків, а для свого села вони ну нічогісінько не зробили, нічим не допомогли, — гарячкували чоловіки.
Вони трохи покривили душею, бо під час другого туру виборів Президента у 1998 році Леонід Кучма подарував туберкульозній лікарні новеньку машину «Швидкої допомоги». Не без патронату головного есдека Віктора Медведчука та земляків, село одним із перших у районі отримало новий шкільний автобус. Саме тут свого часу була одна з найчисельніших сільських організацій СДПУ(о). Тепер ситуація змінилася, хтось поміняв будьонівку на картуз, хто взагалі з партіями зв'язуватися не хоче. А ми стали свідками ще однієї не менш історичної для села події: на Благовіщення заступник завідувача обланим відділом охорони здоров’я Ганна Іванівна Микульська, яка теж є випускницею Хотешівської школи (як і завідувач Луцьким міськздороввідділом Федір Гнатович Кошіль), вручила сільській амбулаторії автомобіль «швидкої», бо старий був чи не найстарішим в усьому районі. І це в селі, яке дало медицині стільки своїх розумних голів і золотих рук!
Медики — особлива гордість хотешівців. Я намагалася дослідити і випитати у місцевих мешканців секрет того, чому стільки випускників саме їхньої школи їхали вступати у медичні ВНЗ? Може, ота бляха, що вже поіржавіла на дахах сільських хат, і є відповіддю на це запитання? Їздили батьки по сезонах, робили хороший бізнес, мали великі гроші, отож влаштовували дітей у престижні ВНЗ...
— По-перше, їздили не всі. А лікарів у нас багато вже за традицією, чи що. Модно було, зрештою. Та й діти розумні були. У медінститут тоді дурних не брали, «блат» не процвітав, як нині. Дурному й гроші не допоможуть. Уявіть собі, були роки, коли по 3 — 4 випускники у медичний вступали.
Найцікавіше те, що жоден місцевий медик працювати у своє село не повернувся. Де тільки не працюють хотешівські пани доктори і докторки: у Луцьку, Ковелі, Камені-Каширському, Ратному, Бресті, по всій Україні, тільки не в рідному Хотешові. Цей феномен пояснити і складно, і просто водночас: як і вся поліська молодь, вони рвалися до цивілізації. Хотешів давно мав пряме автобусне сполучення з білоруським Брестом, раніше, ніж райцентр. Сільчани їздили працювати на брестські заводи (зараз у село з Бреста курсує маршрутка). Цілі вулиці хотешівців нині повиростали у названих вище волинських райцентрах. А в село приїздили працювати випускники медінститутів зі Львівщини, Івано-Франківщини, інших областей. У цьому забутому Богом поліському куточку народжувалися їхні діти, і покинути цю землю вони вже не змогли. Сільський лікар Петро Іванович Лагойда, який з дружиною Оксаною Миколаївною, теж лікарем, приїхав у Хотешів 28 років тому після Івано-Франківського медінституту, відійшов нещодавно у вічність. Сім років він не був у відпустці. Для нього не було ні вихідних, ні свят, ні зими, ні дня, ні ночі, він пішки у будь-яку погоду йшов до хворого у будь-який кінець села. По бездоріжжю, по снігові, і не мало значення, хто той хворий: простий колгоспник чи сільський інтелігент. Бо був він лікарем від Бога. Тепер дружина залишилася сама, діти у Ратному і в Луцьку працюють. Ще одна лікарська сім'я працює у Хотешові теж майже 30 років — Ярослав Іванович Гірченко родом із Закарпаття. Словом, як швець ходить без чобіт, так і хотешівці лікуються не у своїх лікарів. Один молодий, правда, три роки зараз відпрацював і вже переїхав у Ковель. Борис Бегаль — із лікарської династії. У своєму селі біля батьків попрацював, поїздив трохи на сезон, зібрав грошей на квартиру — і в місто. Молодим там цікавіше...
Занепадає колишня слава Хотешова. Старіє й саме село, більш як третина якого — вже пенсіонери. Якщо колись у школі навчалося по 600—800 дітей, то тепер лише 280. Ми зайшли у шкільне приміщення й переконалися, що навіть теплого весняного дня тут холодно, як у льосі, й дітки відігріваються на перервах на весняному сонечку. Директор Надія Яківна Полюхович запевнила, що цього року школу мають газифікувати. Проект уже є, виділено ніби 175 тисяч гривень, отож є надія, що наступної зими маленькі хотешівці вже не будуть мерзнути. Газ для хотешівців став задоволенням недешевим. По 5 тисяч гривень заплатив майже кожен двір за це благо цивілізації. Але і без газу життя було вже неможливим.
Хотешову не пощастило з лісами — всі ліси довкола належать до сусіднього Ратнівського держлісгоспу. І скільки не порушували питання про їхню передачу Камінь-Каширському лісгоспу — глухо. За сотні кілометрів привозили мешканці села паливо, в основному із маневицького торфобрикетного заводу «Сойне». Сам транспорт обходився дорожче, ніж брикет. Отож газ став тут справжнім порятунком. Минулого року газифікацію Хотешова було фактично завершено. Не мріють уже хотешівці про воду, бо це задоволення коштуватиме понад мільйон гривень. А про колишні багатства хотешівців і досі ходять у районі легенди. Неважко уявити, які суми в радянських рублях згоріли на їхніх ощадкнижках. Якщо чоловік щороку їздив на заробітки навіть на кілька місяців, то і за десяток літ на його рахунку було не менше 30—40 тисяч рублів. І все це пішло прахом. Оговтатися після такого було непросто. Однак живучий цей народ, поліщуки. Діди на сезон їздили, батьки, і внуки мусять. І довго ще, судячи з усього, будуть їздити. Рятуються тепер від безробіття на сезонах в Києві та Москві. Жінки ще обсапують білоруські буряки. Заробляють копійку вирощуванням свиней на продаж та картоплі. Із землі поліської великих прибутків чекати не доводиться. Хоча земельна реформа, вважай, завершена: 1 023 чоловіки вже отримали земельні сертифікати, 880 чоловік — земельні паї в натурі. А паю того — як кіт наплакав: 1,29 га у кадастрових одиницях, з них ріллі — лишень 0,5 гектара, 20 соток сінокосу плюс пасовище колективне. Дехто із старіших людей, у яких діти далеко, вже готові частину земельки назад у господарство віддавати. Напрацювалися. Але примудряються і в таких умовах люди хазяйнувати й міцно триматися на ногах. А непрацьовитим на Поліссі просто не прожити. Ось так живе воно нині, село спекулянтів і лікарів, революціонерів-романтиків і прагматиків. Село, яке дало Україні журналістів, юристів, докторів наук і професорів, які повертаються на батьківську землю один раз на рік — на проводи. На могилах предків цього дня збираються хотешівці з усіх світів. Такий неписаний закон...
Коли у Хотешові тягнули нову лінію електропередач, електрики навідріз відмовилися руйнувати лелече гніздо на старому дерев'яному стовпі біля сільради. Небогоугодна це справа — гніздо лелече руйнувати — або пожежа трапиться, або хтось у родині помре. Так і залишили той стовп із гніздом, де цієї весни знову поселилися лелеки. Значить, буде ще водитися добро в цій хаті. Може, справді з новою владою щось і зміниться. Принаймні на це сподівалися люди, голосуючи за людину не начальницької генерації. Володимир Маковецький, до речі, ще холостяк, отож весь свій вільний час та ентузіазм може присвятити службі громаді. «Шукаю молоду красиву дівчину. Так і напишіть в газеті», — сміється він. А може, недарма лелеки не покидають сільрадівського гніздечка?
Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>
Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>
Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>
Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>
В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. >>
