Андрій Чебикін: У мене завжди є нагальна потреба малювати

      Поговорити з ректором Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, президентом Академії мистецтв України, народним художником України і далі за списком регалій  — Андрієм Володимировичем Чебикіним назбиралося багато приводів. Недавно він відзначив 60-річчя виставкою в Національному художньому  музеї, до прикладу. Сьогодні очолювана ним Академія мистецтв України, до якої входить 98 найтитулованіших вітчизняних культурних діячів, проведе X ювілейну звітно-виборчу сесію загальних зборів Академії мистецтв України в новому, власному приміщенні  на Воровського, 20. «Тепер я сидітиму в двох кріслах одразу», — жартує пан Чебикін.

Президент академiкiв

      — Андрію Володимировичу, оскільки ви з 1997 року є президентом Академії мистецтв України, так і хочеться запитати, як ви оцінюєте стан сучасного мистецтва?

      — Мені подобаються процеси, які сьогодні відбуваються, тому що все неоднозначно. Приходить нове покоління художників, з'являються нові нюанси, нові якості виставок. Тобто ми бачимо свіжі сили, які інколи намагаються сліпо копіювати західні зразки, а є професіонали, які на високому рівні прагнуть зробити наш, український нюанс серед новітніх течій світового мистецтва. Просто хотілося б, щоб цим займалися професіонали, бо часто-густо за нові течії, нові напрями ховаються дилетанти, які не розуміють сутності мистецтва. Вони думають, що сучасне мистецтво — найпростіше, але тут теж треба мати смак, відчуття композиції, кольору, бути інтелектуально підкованою людиною, знати мистецтво, орієнтуватися в ньому. В нас у лоні Академії мистецтв створено Науково-дослідний інститут проблем сучасного мистецтва, який набирає обертів — видано вже 14 чи 15 досліджень у галузі сучасного мистецтва. В традиційних видах мистецтва теж «підходить» гарна молодь, як керівник майстерні я більше відповідаю за графіку, тільки серед моїх учнів є багато талановитих художників — Оксана Стратійчук, Андрій Левицький, Віктор та Іван Кириченки, Микола Журавель. Микола — приклад талановитої, грамотної людини, яка працює в сучасних напрямах і завжди робить цікаві виставки. Дві молоді талановиті дівчини — Юля Майстренко викладає у нас в інституті, Катя Гутнікова, на жаль, живе в Китаї. Є свої лідери і в скульптурі, і в живопису. Тобто я оптимістично дивлюсь у майбутнє. Ми завжди чомусь вважаємо, що в нас гірше, ніж у когось. Неправда, у нас нормальне мистецьке середовище. Трохи важче з мистецтвознавством, мало хороших критиків, у газетах працюють не зовсім професіонали, вони завжди шукають щось палене, незвичайне, щоб публіку буквально ошпарити, заінтригувати речами, далекими від мистецтва. А справді вартісна мистецька подія, нормальна, виважена, їм нецікава. Це якраз мені не подобається.

      Не подобається, що з'являються художники-піарники, уже навіть теорію піару викладають. У піарі має бути якийсь здоровий глузд, раціональне зерно, а ми бачимо прізвища деяких дуже розкручених художників, акторів, за якими немає вагомих здобутків чи особливої глибини. Чому довкола імен наших прекрасних композиторів — Євгена Станковича, Камінського, Сильвестрова немає ажіотажу? Це державі дало б набагато більше. Хіба Тетяна Нилівна Яблонська була по-справжньому розкручена? Які є видатні зараз молоді художники! Вони тихо собі, чесно сидять у майстерні, працюють. Тут і академія, і Спілка художників мають працювати разом, ми не повинні казати, що вони погані, ми повинні пропагувати своє, класичне, високе мистецтво, представляти серйозних митців і все буде нормально.

      — Ви сказали про Iнститут сучасного мистецтва при академії, але треба ще зробити його суспільно значимим, аби він був авторитетним у суспільстві, а не був внутрішньою лабораторією, герметичним середовищем. Бо багато мистецьких інституцій варяться у власному соку, не перетинаючись із суспільними процесами. Для цього потрібні гучні акції, цікаві виставки тощо.

      — Академії мистецтв України (АМУ) лише 10 років, і у нас, звичайно, є проблема зростання. Всі галузеві академії організовувались уже на існуючій базі, наша академія, крім художнього, музичного і театрального вузiв, нічого не мала, ми тільки на десятому році отримуємо своє приміщення. Але ми почали з молоді — проводили акції «Мистецтво молодих», кожен рік робимо огляд мистецького світу, започаткували створення інституту, який орієнтуватиметься на сучасність. На останній президії були суперечки з приводу структури: у нас нема напряму — образотворче мистецтво, музика, кіно, театр окремо, а є візуальний напрямок. Для того, щоб традиційно займатися образотворчим мистецтвом, є академія, основне завдання Інституту сучасного мистецтва — аналізувати новітні процеси і розкручувати вартісні проекти.

      Художня академія теж має відкрити два-три інститути — музеєзнавства і реставрації, наприклад. У цьому нас підтримує Національний художній музей, він міг би бути науковою базою, а ми б додали організаційні можливості. Необхідно відкрити майстер-класи, а звичною мовою це академічні майстерні, де б найвидатніші наші академіки вели молодь навіть після закінчення інституту, набирали б групу на 2-3 роки. Головне, щоб держава прислухалась і всі наші програми затвердила як державні.

      — Було б логічно, аби Академія мистецтв України, де зібралося 98 найповажніших митців, еліта української культури, вручала щорічні премії, зробила престижну, бучну церемонiю.

      — У нас є Почесна грамота, одна з найвищих нагород, є золоті і срібні медалі академії, це дуже вагомі і авторитетні нагороди. Просто ми вручаємо їх на президії, або приурочуємо до дат, урочистих святкувань — на 80-річчя Тетяни Яблонської чи вшанування Чепелика, тому вона й не має широкого розголосу в суспільстві. Останню медаль я вручив Борису Возницькому, який поки не є академіком, але хочемо залучити його до наших лав. Нагороди академії мають звучати в суспільстві так само гучно, як і Шевченківська премія. Є думка зробити премії академії державними. У царській Росії золота медаль академії давала дворічне відрядження в Італію, повний пансіон. Нам би робити такі творчі відрядження хоча б на місяць, але маючи 6 відділень, це доволі важко. А якщо нагороджувати таким пансіоном когось одного, уявляєте, як важко буде визначити найдостойнішого.

Системний експерт

      — Скоро почнеться відбірковий конкурс на Венеційське бієнале, а з ним і нові скандали. Очевидно, треба нарешті виписати нормальні прозорі правила відбору на бієнале, чітку концепцію. Ви як один із членів журі теж мали би бути в цьому зацікавлені.

      — На останній виставці в Лаврі я якраз сказав, що пора оголошувати конкурс, пора вже займатися цією справою. І раз є Інститут сучасного мистецтва, можливо, він узяв би ініціативу з відбору учасника бієнале від України. Зараз має пройти ціла низка виставок, щоб у наступному році з них можна відібрати гідні проекти. Щоб ми потім похапцем не робили журі, не принижувались, як завжди, перед оргкомітетом із запізненнями. Останній журнал Спілки художників «Образотворче мистецтво» надрукував правила конкурсу, залишилось довідатись тільки тему наступної бієнале і можна починати роботу.

      — Інститут кураторства, який заявляє себе як ключовий елемент у художньому процесі, в Україні, за моїми спостереженнями, не має яскравих і потужних представників.

      — Я сказав, що в Україні не вистачає менеджерів, талановитих мистецтвознавців, тому інколи в цю справу потрапляють активні аматори та піарники. От був куратором першого бієнале Олександр Федорук — прекрасна, освічена людина, так на нього посипались усі шишки, хоча він усе робив інтелігентно, чисто, прозоро. Єдиний закид: він погано розбирається в сучасних технологіях. А що таке сучасне мистецтво? А яке несучасне? А можливо, Україна має зробити хорошу виставку традиційного живопису, але сучасних митців і сучасно зроблену. Бо всі наші проекти, представлені у Венеції, якоюсь мірою нагадують те, що там було раніше. І дехто з ідеологів мені каже: от ти ж не був минулого року на бієнале, ти не бачив, а там було отаке. Почекай, а чому ми маємо це наслідувати? Давайте запропонуємо щось свіже. Своє. На позаминулому бієнале Сингапур виставив величезні акварелі свого традиційного живопису, корейці зробили інсталяцію з народних елементів, дерево розпиляне, якісь ритми, на стінах просто цікаві, красиві фотографії з якимось утаємниченим підтекстом. Перемогла на бієнале англійка з фотографіями з однієї африканської країни, на яких люди купаються у воді. Це досить традиційна фотографія, що дійшла до сердець людей. Оскільки це виставка візуального мистецтва, там на 70% уже не образотворче мистецтво, а відеокліпи, цифровими камерами і засобами електроніки зроблені інсталяції, мультимедіа, коротше кажучи. Ми проти цього не виступаємо, але поки що явно в цьому напрямку відстаємо технологічно.

      — Чи є у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури курс, факультатив чи майстер-класи з сучасних технологій, мультимедіа?

      — Поки ще нема, можливо, буде. Ми зараз придбали хорошу техніку принаймні для лекційного, інформаційного забезпечення, треба освоїти її. Крім того, ми відкрили при театральній сценографії відділення «художники театру, кіно і телефільмів», не плутати з телебаченням. Це вже, я думаю, поступово потягне за собою нові технології. Треба було б професійно відкрити фотосправу з урахуванням сучасних носіїв, зараз її вивчають на реставрації, але у прикладному ключі, для цієї роботи. Крім того, на мистецтвознавчому відділенні з'явилася спеціальність арт-менеджера. Але повторюю, усі нововведення ми повинні робити на високому професійному рівні, просто відкрити спеціальність і випускати дилетантів — це принизить рівень академії.

      — Хотілося б почути вашу думку про «Мистецький Арсенал». Усі погоджуються з прекрасною ідеєю, але чіткої концепції музейного комплексу не бачить ніхто.

      — Суперечки навколо найболючіших місць будуть завжди, але концептуально там усе визначено. Суперечки йдуть навколо чого? Існуючі музеї не хочуть віддавати свої експозиції в експозицію ще не існуючого музею, а вже про це йдеться. Концептуально це має бути найбільший, найвагоміший музей України, де наша історія буде починатися 15 тисячоліть тому, а не з князівської доби, як традиційно в музеях буває, і закінчуватиметься найсучаснішими експонатами — це і матеріальна культура, архітектура й будівництво, винаходи. Там буде і Кам'яна Могила, і трипільська культура, і скіфський період, і Давня Греція в нашій культурі, і вплив вікінгів. Якщо брати Трипілля, то ми маємо блискучі експонати і в історичних музеях, і в приватних колекціях. Моя пропозиція — не робити приватні колекції окремо від державних, а організувати експозицію одним блоком, але приватні означити якимись помітками, сектором. Я особисто намагався б зробити так, щоб принаймні великі музеї залишилися недоторканими, щоб Національний художній музей розвивався самостійно, він буде не менш потрібний, ніж той великий, який, можливо, за один день і не обійдеш. А те, що буде «Мистецький Арсенал», — це велика ідея і велика справа, яку започаткував Президент, і ми її маємо довести до кінця.

«Малюючий» ректор

      — Ви діючий академік, ректор, багато їздите, але на вашій останній виставці багато робіт датовано минулими 2005-м, 2004-м, недавніми роками. Коли встигаєте працювати?

      — Не працювати я не можу, це моя основна професія. I потім, кому я потрібен як ректор, якщо діти, студенти не бачать, що я вмію. Крім цього, в мене завжди є нагальна потреба працювати в образотворчому мистецтві. Безумовно, мені це вдається не так часто, але я таку придумав систему. По-перше, ввечері і в суботу та неділю я буваю в майстерні, щось обдумую, інколи навіть руки не доходять до роботи, але навіть прихід у майстерню, обмірковування якоїсь ідеї — це вже початок роботи. Зараз я, наприклад, працюю над книжкою Івана Франка «Зів'яле листя», це ювілейне видання і треба вже здавати. Було кілька вільних днів, але я не зміг доторкнутися до цієї роботи, бо останнi події вибили мене з колії. А просто так — підійти, взяти пензель і робити — неможливо. Тому ти виводиш себе на той рівень, коли вже не можеш не малювати, коли вже гориш. Але на те, щоб ввести себе в той стан — теж потрібен час. По-друге, тричі на рік я їжджу на запрошення на пленери і творчі групи. Під час навчального року така короткочасна група в мене є в Угорщині, там я збираюсь з думками, обмінююсь досвідом по роботі в академії, інколи щось малюю. Книжку Івана Франка я там задумав, і навіть щось розпочав. Потім нас традиційно уже 10 років поспіль запрошує головний лікар санаторію «Авангард» у Немирові, там ніхто не заважає, я по-справжньому працюю: обробляю матеріали або роблю якусь нову серію, або малюю з натури. І вже 4-й чи 5-й рік я їжджу в Крим, у Севастополі збирається всеукраїнська група художників, які працюють у живописі. Я пишу акварелі, отримую насолоду вiд щоденної працi, пишу краєвиди і відчуваю себе повноцінним художником. Крім того, існують випадкові групи, якщо вони мене влаштовують, я теж їду, добре, Міністерство культури при наявності офіційного запрошення дає мені відпустки. По суті 2/3 відпустки іде на творчі групи, а на одну третину я з дружиною їду в Очаків, у Будинок творчості — відпочиваю, ловлю рибу і теж малюю. У будь-якій поїздці зі мною завжди альбом, етюдничок, фотоапарат — я на всі речі дивлюся як художник. От я зараз даю вам інтерв'ю, і паралельно, вже автоматично, вдивляюсь у ваш образ, як це можна формально перенести на папір. Або їдеш дорогою, і фіксуєш ці наші фантастичні мінливі краєвиди. Я завжди кажу студентам: якщо ти рукою помалював, це не означає, що ти художник, а якщо не намалював — то не художник, бо все закладено в голові. І головне, щоб це було з почуттям. Не просто побачив квітку і малюєш, а треба щоб вона схвилювала тебе, тоді й ти схвилюєш.

      — Ви продаєте свої роботи?

      — Як правило, з виставок. Буває іноземці виходять на мене, просять продати роботи. На жаль, у нас графіка — естампи, офорти, не так високо цінується як живопис. На відміну від Німеччини, Голландії, Норвегії, взагалі скандинавських країн, там є багато колекціонерів графіки, які люблять і шанують цей вид образотворчого мистецтва не менше, ніж живопис. Деякі українські меценати хочуть мати вдома картини. Найближчим своїм друзям дарую на день народження , але потім вони все одно купують у мене інші роботи. А взагалі продаю мало, тримав твори для виставки — все-таки ювілейна. Національний художній музей виявив бажання придбати мої роботи, я передаю їм ті картини з виставки, які вони самі відберуть, а те, що залишиться, є бажаючі купити.

      — Чи є такі художники, які викликали б у вас «поколіннєву» заздрість, якби ви не були педагогом?

      — У мене не те, що заздрість, у мене радість — приємно, коли учень щось робить навіть краще за вчителя. Я не стільки заздрю, скільки намагаюсь сам навчитись — і не повторювати чиюсь знахідку чи манеру, а залишаючись самим собою, бути на рiвнi, або може й переграти. Змагання безумовно в мистецтві є.

      Якщо людина сама щось уміє, їй нема потреби заздрити. Заздрять невдахи і морально ущербні люди. Починаються наговори, плітки, але на те я взагалі ніколи не реагую.