Коли впадуть декорації...

      І скільки ж це років підряд з плаката на мене незворушно дивився Він — уважні сірі очі, ясне довге волосся, зібране у незвичну тоді для чоловіка «мальвінку», персні на пальцях, гітара в руках. Він виходив на сцену — відсторонений, загадковий, лицар Ланцелот у білій сорочці-апаш, добрий казкар, самодіяльний бард-інтелектуал з НДІ або рок-король. І сторазово вислуховувалися переливи нетутешнього високого голосу, і порівнювалися нові варіанти старих пісень. І вперто не хотілося помічати повторів — а тільки орнаментації творчого духу...

      «Гребенщикову 33 нині. Вік творчих звершень» — нібито вчора написані апокрифічні (Ілля Муромець? Ісус Христос?) рядки на одному з вінілових альбомів вісімдесятих — чи то «Радіо Африка», чи то «Рівнодення». Начувайтеся — Гребенщикову п'ятдесят нині. Тоді «по-хорошому худий», у високих чоботях, у розтягнутому «геологічному» светрі (на одній зі знакових передач перебудови тітонька дорікала: та у вас же з-під п'ятниці субота виглядає; а він мляво заперечував: нам не здається, що ми одягнені погано). Нині ж — трохи обважнілий, у великих окулярах, з гостренькою чудернацькою борідкою східного візира. Батя. БГ. Майстер Бо. Гребінь. Метр російського року, кумир і совість перебудовної інтелектуальної еліти. Щоразу інший імідж. Щоразу схожий саунд.

      Орденом «За заслуги перед Вітчизною» Гребеня нагородив Путін, маркуючи тим самим, яка саме вітчизна мається на увазі. Невідомо, що думає з цього приводу (вітчизни, а не ордена) сам БГ, адже вітчизною цього феномена на однакових підставах можна вважати Радянський Союз, Санкт-Петербург (утім, радше, Ленінградський рок-клуб), а також білий світ, перейти який, як поле, — «з мішком кефіра до Великої Стіни». Зрештою, вітчизна — це «Акваріум»; подібно до Людовіка XIV, БГ повсякчас міг сказати «Акваріум» — це я», а визнана нині невід'ємна якість фронтмена таврувалася тоді Артемом Троїцьким як «зростаюче его».

      Прижиттєво легендарний «Акваріум» виправдовував свою назву: між ним та його фанатами ніби існувала скляна стіна, прохолодна й міцна. І хто з них був насправді «за склом», з якого боку життя було справжнім — лишається нез'ясованим і сьогодні. Там — проза, буденність, політика, бізнес; тут — Толкієн, Лу Рід, чай, самозаглиблення, медитація... Химерний екуменічний коктейль «Іван Бодхіхарма», православна свідомість укупі з вищою технічною освітою, музично-поетичною обдарованістю й тибетськими дивовижами. Скляної стіни краще не руйнувати: втім за купами битого шкляного непотребу зненацька постають кришталеві скелі, піки й кулі; велика річ — точка зору.

      Гребенщикова часто цитують. Персонаж-алюзія — Орест Хомський з Андруховичевих «Рекреацій», ленінградський гість на чортопільському святі. Вільний плащ, капелюх, довге волосся, оригінальність, незалежність і водночас романтична беззахисність — цілком упізнаваний образ. Деякі фрази БГ мертво застряли у мовленні сьогодення, скажімо, дорікання Ігоря Бондара-Терещенка «молодій шпані», якої «нєт, нєт, нє-єт», а це невмируща проблема генерації, якій здається, що вона — остання. І «рок-н-рол мертвий», пророцтво, що ніяк не збудеться, і «под небом голубым» ще довго житиме як хіт гітаристів-початківців. І проказане ніби мені особисто (цитую, sorry, російською):

      Когда наступит время оправданий,

      Что я скажу тебе?

      Что я не видел смысла делать плохо,

      И я не видел шансов сделать лучше...

      Останнім часом Гребінь буває в Україні майже щороку. Його київські концерти у БК КПІ стабільно збирають «кворум» різного віку та приблизно однієї страти. Його шанувальники — з осмисленим виразом очей, з певною недбалістю в неяскравому одязі та неконфліктною поведінкою. Втім завжди і всюди трапляються різні слухачі — та це не має значення: Гребінь за них не відповідає. Він серйозний і відчужений. Він нікуди не веде й ні з ким не воює.

      Чому? Тому, що Борис Гребенщиков не бачив і не бачить «шансу зробити краще», тим-то обмежується, в основному, якісними реміксами та апробованими екзотичними делікатесами — східними аксесуарами, старовинними музичними інструментами, химерно-витонченими загадковими текстами. Бо визнав колись сам: все, що можна було зробити, зроблено й увінчано альбомом «День Срібла», а далі є тільки приватна партизанська війна не скажу проти кого...

...І як воно буває — продовження після кінця? «Нова хвиля» чи ігнорування закону «уходя — уходи»? Передача естафети пост-рокерам, чиї пісні іноді звучать дивним відгомоном сповідальних текстів «Акваріума»? Чи спіраль-заокруглення всередині себе явища, яке просто не здатне мати послідовників, оскільки самовичерпне і самодостатнє? Справді, двадцять років тому в езотериці БГ чулися тонкі натяки. Часи помінялися, а він «еще нет». І що ж, «Акваріум», як у старому анекдоті, досі підриває ешелони, не переймаючись тим, що війна давно скінчилася? Ні — миролюбні хлопці, які в сімдесятих починали співати якісні акустичні пісні, ними й лишилися. Група досі «в ефірі»; хіба що «ефір» трактується широко — як континуум, як середовище існування незрадливих умів і вірних сердець шанувальників БГ, що і є, здається, найкращим визнанням «заслуг перед Вітчизною»...

      А ось рецепт утримання «ефіру» — таємниця. Що за нею — зовнішнє м'яке епатування чи стабільно якісна романтична поезія, вибухова суміш менталітетів різних культур, чи, зрештою, — володіння законами шоу-бізнесу, з давно обіцяним падінням декорацій? Відомо одне: таємниці розкривати небезпечно.