Місто-фантом «архітектора» Берії

      За тринадцять минулих років, відколи з цього об'єкта в Росію вивезли останню ядерну стратегічну ракету  і він перейшов у підпорядкування 38-го армійського корпусу Збройних сил України, рівень секретності, за підтвердженням нинішнього начальника гарнізону, командира дислокованої тут військової частини А 1807 полковника Юрія Грицика, знизився на кілька порядків. Проте суперзагадковість остаточно не розвіялася. Нинішня цивільна адреса для листів і бандеролей, які сюди надходять, теж покрита ореолом таємничості: Івано-Франківськ-16, вулиця Авіаційна, будинок і квартира — згідно з нумерацією. Проте офіційно в Івано-Франківську такої вулиці немає і не може бути, бо вона розташована майже за 70 кілометрів від обласного центру Прикарпаття. Все інше — реальне і зриме.

Лаврентій сказав — Лаврентій зробив

      За цим об'єктом тягнеться не тільки секретний військовий слід, а й шлейф жорстоких репресій проти місцевого населення, котре здавна мешкало у тихій, надзвичайно мальовничій місцевості на лівому березі гірської річечки Перемийська. Ще й тепер, за звичкою, жителі розташованого неподалік селища Делятин називають дорогу, що веде до військової частини, Лугівською. Хоча села з однойменною назвою вже немає ні на карті, ні на місцевості.

      У 1949 році, коли після гарячої Другої світової війни розпочалася холодна, в тиші кремлівських кабінетів народилася програма розбудови секретних стратегічних об'єктів, які забезпечили б ядерну перевагу СРСР над Сполученими  Штатами та їхніми західноєвропейськими  союзниками. За цим грандіозним проектом, яким на початках опікувався сам Лаврентій Берія, на долю Івано-Франківщини випало будівництво центру профілактики і дозаправки ядерних ракет стратегічного призначення, привезених сюди літерними залізничними потягами з усіх неозорих просторів колишньої Країни Рад.  Місце для його будівництва військові зодчі обрали зі знанням справи — західніше селища Делятин, в улоговині між двома гірськими хребтами. Тунелі для втаємничених маніпуляцій з ядерними ракетами вирубували в розташованих поряд скелях.

      Із перших місяців будівництва об'єкта, коли  від залізниці Станіслав—Рахів відвели спецколію, якою ночами  під посиленою вартою снували військові ешелони, округою поповзли чутки, одна страшніша іншої. Підстав для прихованого вияву надмірних емоцій було більш ніж достатньо. Перед приїздом військових землемірів з облюбованої генералами території виселили, тобто насильно вигнали, мешканців села Луг — його повністю стерли з лиця землі разом з унікальною дерев'яною церквою, яку самотужки вирізьбив талановитий митець-самоук Василь Турчиняк. Кажуть, що село потрапило під подвійний нищівний удар: по-перше, воно містилося на ідеальній для радянських ядерних стратегів території, а по-друге, щиро допомагало воякам Української Повстанської армії, які тоді ще боролися проти «совітів». Збіг цих двох фатальних обставин не залишив шансів для післявоєнних поколінь лугівчан жити і вмирати на своїй маленькій батьківщині.

«Шматочок» Москви у горах під Делятином

      Як облаштовувався об'єкт і чиїми зусиллями — секрет спершу Беріївської, а згодом — кадебешної фірм. Тому відтворити події півстолітньої давності без доступу до закритих архівів можна лише за неофіційними розповідями очевидців, котрі перебували в зоні будівництва, та напівлегендами-напівчутками, якими послуговувалися мешканці довколишніх населених пунктів, відчуваючи природний страх перед  військовою невідомістю такого загрозливого масштабу.

      Восени 1990 року автор цих рядків з кількома друзями у пошуках грибів забрів на вершок тамтешньої гори Синячка, звідки відкрився несподіваний вид на невідоме містечко з багатоповерховими будинками. Просування вперед тоді нам перетнув ряд щільного колючого дроту, а провідник-делятинець порадив далі не випробовувати долю, бо, як він висловився, охорона, чого недоброго, може пристрелити.

      Це вже згодом із різних фрагментів склалася картина про життя в містечку по той бiк колючого дроту. З'ясувалося, що об'єкт складався із трьох зон. Доступ до першої, де мешкали сім'ї військовослужбовців, перегороджували два КПП із посиленою охороною та залізобетонними дзотами по боках. У другій зоні дислокувалася військова частина, в ієрархії якої найвищою посадовою особою був генерал. І, власне, серце об'єкта — заховані під багатометровою гранітною товщею військові виробничі лабіринти, доступ до яких мали лише елітні офіцери-ядерники в білих накрохмалених халатах.

      За одержаною з різних джерел інформацією, «лупали сю скалу», тобто творили фортифікаційне диво середини ХХ століття, руки тисяч зеків, серед яких у ті часи, зрозуміло, було чимало «ворогів народу», засуджених за наклепами або маніакальними підозрами каральних органів. Очевидно, всі будівничі в тюремних робах наклали головами на об'єкті, бо, за законами залізної логіки Лаврентія Берії: немає людини — немає витоку інформації.

      З метою найретельнішої конспірації, аби введені в оману ворожі шпигуни-супутники сприйняли військову частину за авіаційну, на видному місці спорудили постамент з радянським літаком-винищувачем. Окрім того, відкрита на території безіменного містечка школа, дістала офіційну назву «Московська СШ № 826» з відповідною гербовою печаткою і російською, звичайно ж, мовою викладання, що засвідчував атестат зрілості кожного її випускника. Статус своєрідного куточка Москви в Українських Карпатах підтримували й маркітантські служби:  магазини тамтешнього воєнторгу були нафаршировані нечуваним для провінції дефіцитом: від лососевої ікри до найсучаснішої побутової техніки.

Українські боєприпаси — в надійних лабіринтах

      Після 1993 року завіса секретності почала поволі підніматися. Якщо раніше перепусткою сюди могла бути лише вказівка вищих чинів Радянської армії, то тепер потрапити в містечко можна з дозволу керівництва Західного оперативного командування і навіть командира в/ч А 1807, хоча офіцери тут залишилися небагатослівними, ретельно зберігаючи новітню українську військову таємницю.

      Нині несанкціонованому проникненню на територію гарнізону запобігає тільки один контрольно-пропускний пункт, встановлений при в'їзді в колись знищене село Луг. На місці зрівняних тоді з землею обійсть залишилися стояти лише старезні, з покрученим гіллям яблуні. Більше ніщо не нагадує про те, що тут колись жили мирні люди. Цей недоглянутий сад осиротілих дерев справляє сумне  враження, особливо в такий похмурий, з несподіваною посеред весни сніжницею, полудень, як під час нашої поїздки. Після нетривалого довгоочікуваного тепла погода знову зіпсувалася. Якщо в Івано-Франківську йшов дощ, то з наближенням до військового містечка ми потрапили мало не в «зону льодовикового періоду».

      Першою несподіванкою після того, як подолали зо п'ять кілометрів дороги від КПП, стала діюча дерев'яна церква при в'їзді в містечко (як з'ясувалося згодом, греко-католицького обряду, незважаючи на те, що тут мешкають не тільки вихідці з усієї України, а й із республік колишнього Радянського Союзу). Друга несподіванка — майже цілковита відсутність на вулицях пішоходів, ніби всі вони поховалися кудись по закутках, уздрівши здалеку нечастих прибульців із «зовнішнього світу», чи виїхали подалі від забороненої зони. Сумніви розвіяв полковник Юрій Грицик, котрий тут уже шостий рік — і командир частини, і начальник гарнізону, і мер, і батько рідний. Він був з нами відвертий настільки, наскільки дозволяв військовий статут.

      — Більшість населення нашого містечка — понад 800 чоловік — військові пенсіонери або члени їхніх сімей, — пояснює командир. — Вони  не мають іншого житла, тому тут збираються доживати віку. З точки зору комунальних зручностей, то нарікати, мабуть, немає на що: у всіх оселях — природний газ, цілодобова гаряча вода, вибір товару в наших торгових точках не поступається делятинським чи надвірнянським крамницям.

      З новацій сучасної доби — «повноцінне» кафе з асортиментом спиртного, присадибні городи, базарчик, де можна придбати привозні та скромного набору доморощені овочі й фрукти. У колишній московській СШ № 826 (тепер вона має статус делятинської загальноосвітньої школи №3) навчається понад дві з половиною сотні місцевих дітлахів. Словом, місто майже як звичне, але над ним висить якась незбагненна печать мілітарної  тимчасовості. Може, тому, що радянські військові градобудівники не заклали в проекті цвинтар, і людей, що тут відходять у вічність, хоронити везуть або в Делятин, або в Івано-Франківськ — за поштовою адресою.

      ... Ми вільно ходили містечком та територією військової частини, спілкувалися з тамтешнім людом, але найцікавішого нам таки не показали — в лабіринтах колись суперсекретного радянського об'єкта тепер зберігаються боєприпаси українського війська, і вхід туди обмежений колом військовиків відповідних спеціальностей і рангу.  Хоча командир гарнізону відзначив, що й після півстолітньої експлуатації там, у гірських надрах, надійно функціонують системи вентиляції, підтримання стабільної температури та вологості. Обладнані у скельних породах сховища боєприпасів, мають надзвичайно високий ступінь живучості й витримують пряме попадання ядерної ракети умовного противника. Проте навіть за таких обставин для підвищення рівня пожежо- та вибухобезпеки і підтримання надійності охорони боєприпасів торік витрачено понад 1 мільйон гривень державного бюджету, цьогоріч заплановано коштів удвічі більше.

      Військовослужбовці теж не підкачали — їхню частину А 1807 упродовж двох років визнають кращою серед аналогічних підрозділів Західного оперативного командування і нагороджують вимпелом Військової ради.

      Шкода тільки, що вже ніколи не відродиться на прадавньому місці село Луг. Через якийсь час всохнуть останні яблуні і ніщо зримо не нагадає про його існування. Щоправда, на місці зруйнованої церкви постала невеличка каплиця, і начальник гарнізону не перешкоджає колишнім лугівчанам  помолитися на колись зневаженій чужинцями землі їхніх предків.