Контачити з реальністю

      У Києві  відбувся Другий міжнародний фестиваль документального кіно «Контакт», заснований у пам'ять про Ларису Роднянську — засновника і незмінного керівника кіностудії «Контакт». А ще задля реалізації потреби у творенні майданчика для діалогу документалістів різних країн. Бо ж очевидними є кризові явища в неігровому кіно — не тільки у нас. Тож вдруге зібралися кінематографісти, вдруге запросили глядачів. І — поїхали...

      На відкритті показали уже знамениту «Подорож Імператора» (у прокаті стрічку покажуть під назвою «Птахи-2») француза Люка Жаке. Фільм удостоєно «Оскара» за кращий документальний фільм. Хто побачив «Птахів», іншу картину Жаке, той легко уявить і цю роботу. Вона справді вражає. В умовах антарктичних лютих морозів відзняти матеріал про річний цикл життя пінгвінів... Навіть уявити важко, як усе це робилося. Справді епос про силу життя. У цих живих створіннях закладено настільки потужну вітальну міць, що розумієш: так просто нас усіх із земної кульки не зіпхнути.

      Відкриття фестивалю пошанував своїми відвідинами Віктор Ющенко з родиною. Уже вдруге поспіль. Президент власним прикладом виховує чиновництво в дусі поваги до кіно. На жаль, поки що це не призвело до якихось помітних зрушень у самому кінематографі. Принаймні у тій його частині, яка фінансується з державного бюджету. Ну та не будемо про сумне, адже фестиваль за самим визначенням є святом.

      Програму «Контакту» було поділено на міжнародну та національну. Кілька українських стрічок увійшли до конкурсу міжнародного, одначе, крім почесного диплома фільму «Замки України» Артема Сухарєва, не спромоглися на щось більше. Журі на чолі з відомим литовським режисером Саулюсом Бержинінісом віддало перевагу іншим фільмам. Що ж, вибір у них був.

Цiнується рукотворнiсть

      Складніше було журі національному, очолюваному філософом Мирославом Поповичем (автор цих рядків також входив до його складу). В категорії повнометражних стрічок узагалі вирішили не присуджувати жодного призу. Ні «Три мушкетери 27 років потому» виробництва «Студії 1+1» Артема Литвиненка (добре, фахово зроблена телевізійна програма, але ж не фільм), ні «Позитивні люди» (кіностудія «Контакт») Сергія Лисенка, який оповів про ВІЛ-інфікованих, ні «День Сьомий» (5-й канал) Олеся Саніна не виглядали власне фестивальним продуктом. Тобто таким, що несе у собі пошукову енергію, мистецький драйв. Найбільше чекали цього від Саніна (найвідоміший його фільм — «Мамай»), одначе і тут не склалося. Тягуча і загалом прісна розповідь про 28 листопада 2004 року, коли стався злам у ході Помаранчевої революції. Може, годиться для телевізійного вжитку, коли більше слухаєш, аніж дивишся. У темряві переглядового залу, за умови цілковитої сфокусованості на екрані, усе це виглядало відверто нудно.

      Власне, «День сьомий» і робився як продукт телевізійної компанії, хоча і з претензією на кінопрокатну долю. Нове режисерське покоління входить у мистецтво через телеворота і дивиться на світ через телепризму. Це стосується, виходить так, навіть Саніна, котрий починав як людина суто кінематографічна. Недавно один із наших режисерів зізнався мені, що віднедавна його взагалі хилить у сон, як тільки він опиняється в кінозалі і гасне світло. Відвик, бідака, дивитися фільми в отакий спосіб, здебільшого телевізор та відео. Відвикли й знімати з розрахунку для кінотеатрів.

      Декого подивувало рішення національного журі щодо головного призу українського конкурсу. Мовляв, навіщо було віддавати його «Подорожнім» Ігоря Стрембицького — картину вже й так винагороджено минулого року Золотою пальмовою гілкою короткометражного конкурсу в самих Каннах. Одначе цей фактор якраз працював проти стрічки, журі спершу «вирулювало» у протилежний від неї бік. А в підсумку, вирішили все на користь Стрембицького. Причина проста — з якісних українських фільмів, що претендували на вищі нагороди, тільки в «Подорожніх» спостережено так званий «ефект реальності». От сі замальовки, зроблені камерою у домі, де мешкають соціально упосліджені люди (раніше подібне назвали б «чорнухою»), володіють чаром якогось одкровення. І, попри фотографічно задокументовану реальність, тут є автор, який не просто дивиться на світ через шпарину об'єктиву, а й вносить у нього свій «суб'єктив», свій авторський шарм.

      Дві картини перемогли в конкурсі короткометражного фільму. «Замки України» («Укркінохроніка») 23-річного режисера Артема Сухарєва та «Олександра Екстер і світова сценографія» («Автор-студія») досвідченого Валентина Соколовського. Цілком заслужено, на мій погляд. Так званий «культур-мультур», звичайно, якого чимало зараз і в світі (до прикладу, зараз канал «1+1» демонструє серію фільмів, продукованих британським BBC, про стародавні міфи), і в Україні. Одначе від серіального, конвеєрного продукту стрічки Сухарєва і Соколовського відрізняються своєю рукотворністю. Про західноукраїнські замки оповідано з великою мистецькою вигадкою, використанням анімаційних вставок, глибокою продуманістю кожного ракурсу. Тут немає закадрового коментаря, що тільки підсилює бажання одразу вирушити в турпоїздку означеними місцями. Так само вигадливо розказано про знаменитого художника авангардного штибу Олександру Естер, яка визначала багато чого в мистецькому житті першої третини ХХ століття. В кіно, до речі, так само — досить пригадати її роботу у фільмі Якова Протазанова «Аеліта».

      Серед інших помітних вітчизняних робіт назву передусім «Nevseremos!» Люди Майдану» (спільне виробництво України та Швейцарії) Сергія Маслобойщикова, який вигідно відрізняється від інших «помаранчевих» фільмів своєю зваженістю, прагненням вдуматися у сенс нетривіальної історичної події та її впливі на життя простих людей. А ще стрічка «Адам і Єва» (кіностудія «Контакт») знаного метра Мурата Мамедова — рідкісний у нашому сучасному кіно приклад роботи на сьогоднішньому соціальному матеріалі. Важка, рутинна шахтарська праця, сім'я з її звичними клопотами... От тільки назва фільму провокувала трохи інші очікування — на притчу, на вищий ступінь узагальнення. Не збулося, а жаль. Одначе автор незабутніх картин «У неділю рано...», «Розторгнення договору» та інших знову продемонстрував свої громадянські уподобання та вміння видобувати із тихих драм людського життя іскри мистецького натхнення. У цьому плані в нього з'явився і учень (не в буквальному розумінні) — студент Національного університету культури і мистецтв Олександр Шейко у маленькому фільмі «Жовті Води» продемонстрував і смак до розкриття таємниць реальності напівзруйнованого дикунськими цивілізаційними процесами міста, і потяг до лексики справжнього кіно.

      У традиціях культурницького кіно зроблено і фільм молодої режисерки Вікторії Мельникової «З найкращими побажаннями, Енвер» (Національна кінематека України). Про джазового гітариста та композитора Енвера Ізмайлова, котрий розкривається тут як справді багатогранна особистість, щирий патріот Криму і кримськотатарської культури. Високим фаховим рівнем позначено і фільм «Летять, ніби чайки» (кіностудія «Контакт») Юлії Лазаревської. Це із циклу «Пісні серця» — про легендарні зразки пісенної творчості українців.

      І все ж слабка присутність у сучасному українському кіно потягу до фотографування й аналітики реальності як такої доволі прикро вражає. Одне з пояснень: а не замовляють. Та ж ніяка влада не зацікавлена в тому, аби екранна картинка оповідала правду. Тож і нині: розкажіть нам історії про великих наших пращурів, про культурні наші надбання, про красу української природи. А про упосліджених, принижених і зневажених нехай там газетні писаки вправляються, то нам не цікаво. Ну добре, але ж чому самі кінематографісти так легко погоджуються з цим? Чи не тому, що часто бідні — і в буквальному розумінні, і в переносному? Бідні, зокрема, на нові ідеї, яких зазвичай чекаємо від молодшого покоління. Талановиті молоді люди в нашому неігровому кіно є, і «Контакт» це довів неспростовно. Одначе немає відчуття присутності цілого покоління, не вистачає юначої зухвалості, частенько перемагає така собі офіціантська установка: що замовляли, те вам і збацаємо. Одначе ж є замовлення суспільства, які, що називається, зависають в атмосфері громадських сподівань, і потрібна мистецька інтуїція, аби їх вловити, аби на них відреагувати конкретними фільмовими текстами.

Магiя кiнодокумента

      У рішеннях міжнародного журі так само прозирало прагнення підтримати кіно соціально, громадськи настановлене. Відтак не дивним є присудження Гран-прі Сергію Лозниці за фільм «Блокада» (Росія). Майже годинна стрічка зроблена на архівних матеріалах про блокаду Ленінграда в часи Великої Вітчизняної війни. Тут немає красивих спалахів «катюш», зловісно-казкових бомбардувальників й інших звичних аксесуарів фільмів про війну. Війни тут узагалі немає як такої. Є люди, поставлені на межу виживання. У камінному, велично-імперському місті, в якому не вижити, коли тебе позбавити мінімального набору для задоволення найпростіших потреб. Одначе люди уперто намагаються вижити. Може, в чомусь блюзнiрське порівняння, однак пригадався фільм, що показали на відкритті, — ту саму «Подорож Імператора». Сила життя та сама, вона виявляється у кожній клітині життя. Можливо, ця аналогія виникає ще й тому, що Лозниця абсолютно чужий якій би то не було ідеологічності. Ні тобі квасного патріотизму, ні «оспівування» героїзму радянських людей... У фільмі взагалі практично немає словесних коментарів — чиста зображальність, чиста мова реальності.

      Отримуючи приз, Сергій Лозниця оголосив про намір повернутися на свою Батьківщину, до Києва. Він хоче зробити свій перший ігровий фільм у копродукції України та Росії. Бог у поміч! Аби тільки не знайшлося вітчизняних дурнів, котрі заходяться лементувати про наступ «яничарів» чи ще щось подібне. Ми це вже проходили.

      Невипадково стали переможцями і фільми «Філософ, що втік» латиського режисера Улдіса Тіронса та «Один день в ПНР» поляка Мачека Дригаса. У першому бачимо відомого філософа Олександра П'ятигорського, який постійно випадає — із життя, і з самого кадру (в буквальному розуміннi — з'являється хтось зi знімальної групи і повертає професора в рамку). Ну ексцентричний чоловік, а власне, жива, діюча модель такого собі мислительного перпетуум-мобіле. Щоб він не говорив — усе на його обличчі, у міміці й жестах, у способі розташовуватися у часі просторі. За cловами режисера, вони відзняли майже 140 годин екранного часу, аби лишити в картині рівно шістдесят хвилин. Колосально за трудомісткістю робота. Одначе це і є сьогоднішній документаліст — сучасна техніка дозволяє йому приклеїтись до свого героя і знімати-знімати-знімати. Головне, щоб людина не протестувала, щоб прийняла іншу людину, з кіноапаратом, за свого.

      «Один день в ПНР» і справді, без обману, оповідає про звичайнісінький день Польщі посеред зовсім не «буремного» 1962 року. Й та сама установка, що і в Лозниці, — ніяких тобі подвигів і звитяг, звичайнісіньке рутинне життя. Без видимого, відчутного втручання автора. От се і є, власне, документальне кіно з його прагненням віддатися реальності й... розслабитися, аби отримати задоволення. Чи не в цьому і полягає ефект справжнього кіно? Ти повністю віддаєшся спогляданню реальності, насолоджуєшся чаром життя, силою життя...

      Подібних фільмів у програмі «Контакту» було чимало. Скажімо, відома стрічка голландця Вінсента Монікендама «Матір Дао, подібна до Черепахи», вибудувана на документальних зйомках, зроблених в Індонезії ще у 10—30-ті роки. Автор працював над півторагодинним фільмом шість років! Магія кінодокумента вкупі з магією міфологічних сполук — і як здорово! Хоча й непросто для сприйняття тих, хто звик, аби із-за кадру постійно лунало цвьохкання авторського батога. Ні, тут повна довіра і до реальності, і до глядача, його культури і проникливості.

      Отже, «Контакт» дозволив поспілкуватися з фільмами та їхнiми авторами з великого кінематографічного світу. Ми подивилися на себе збоку і виявили, що нашу вкраїн-ську реальність через наші фільми осягнути дещо складніше, ніж польську чи індонезійську через чужоземний фільмовий інструмент. Доведеться вдосконалюватися, попри те, що чимала кількість вітчизняних режисерів вважає себе метрами світового поря-дку. Фестиваль — це не тільки цінне свято, а й змагання за увагу і повагу. Хто швидше бігає і вище стрибає — на того й дивляться, того й люблять.