Початок труби

      Звичайно, сюди правильніше було приїхати у проміжок часу між 1 і 3 січня, у розпал «бойових дій» між російським «Газпромом» та нашим «Нафтогазом». Однак це було неможливим. Судіть самі: перше січня — святе діло, Новий рік. Другого, після вже двох безсонних ночей рідкісний чиновник «Укртрансгазу» врубався би, чого від нього домагається стороння людина. Третього ситуація як мінімум не поліпшилася, а у ніч на четверте «Велика газова війна» закінчилася. Можна було не поспішати. А тут іще в країні почала розгортатися передвиборча кампанія.

До і після... бійки

      Новопсковське лінійне виробниче управління магістральних газопроводів (НЛВУ МГ) якщо й не єдине в Україні, то принаймні одне з двох-трьох подібних. Але не аналогічних.

      Тут сходяться гілки відразу трьох російських газогонів, головна з яких — газопровід «Союз». Люди старшого та середнього віку пам'ятають, як наприкінці 70-х його ударними темпами тягли з Оренбурга до Ужгорода бригади з країн соцтабору — німці, чехи, поляки... Якраз на півдорозі їм зустрівся Новопсков. Зустріч не була випадковою: тут уже працювала газокомпресорна станція, що підтримувала тиск в іншому газопроводі — «Ставрополь — Москва». Якщо глянути на мапу, Новопсков і цю магістраль ділить навпіл. Власне, з її будівництва в 1956-му й почалася історія Новопсковського управління. Цікаво, що «літочислення» тут ведуть не з закладки першого каменя і не з вікопомної постанови ЦК, а з дня прийому на роботу першого водія. Запис про цю знаменну подію датований у відділі кадрів 7 лютим.

      Про запізнення ще й на ювілей повідомив начальник НЛПУ Іван Гоцанюк. Як, власне, і решту відомостей про виробничо-господарську діяльність управління. За словами Івана Дмитровича, газогін «Ставрополь — Москва» все ще працює, але не в тому напрямку:

      — Він працює тільки влітку на прокачування у зворотному режимі. На Ставрополь. Там газу вже немає — тільки підземні сховища.

      — За потужністю є ще де-небудь такі станції, як у вас?

      — Звичайно. На кожні приблизно 150 кілометрів має стояти така станція. Але з таких управлінь за кількістю персоналу ще можна назвати Богородчани в Івано-Франківській області. Теж велика вузлова станція; приблизно 650 чоловік працює. Як і в нас, у них є підсобне господарство, допоміжна сфера. У нас же на транспорті 450 — і 250 працює в допоміжних службах.

      Запізніле запитання навздогін:

      — Як ви Новий рік зустріли?

      — У цьому кабінеті. Ситуація була складна, тому що всі ці... махали. Я так скажу: там було більше політики, ніж економіки. Дякувати Богу, політики домовилися.

      ...Сиділи тут кілька діб. Спочатку Росія знижувала тиск і одночасно подачу газу зменшувала. А компресорна станція може працювати лише на певному вхідному тиску. Починаються проблеми суто технічного плану — зупиняються компресори і т.ін. Але ми момент не впустили.

Газоподібні мільярдери

      — Як можна було «не впустити момент» у таких умовах?

      — Був хороший зв'язок із росіянами. Якщо не маєш інформації — автоматика спрацювала і... Їй політика, як то кажуть, по барабану. Вимкнулася б — і все. У нас на «Союзі» стоїть сім компресорів. П'ять працюють постійно, один — в резерві, один — у залежності від ситуації. Так у той момент усього дві машини залишалися в роботі. Не було що помпувати.

      — Тобто можна казати, Росія зменшувала подачу газу на Європу?

      — Річ у тім, що через Новопсков подається приблизно половина європейського газу. Там ще збоку Харкова, з інших напрямків іде, але я не володію всіма потоками. А через нас, можу сказати, — так. Обмеження були і технічно, і кількісно. Відсотків на 20—30 подача скорочувалася.

      У найкращі часи (кінець 80-х) Новопсков перекачував до 100 мільярдів кубометрів газу на рік. Потім обсяги падали, але й 60 мільярдів, транспортованих у 2005-му, — цифра солідна. За ціни транспортування 1000 кубометрів газу на 100 кілометрів і за сумарної довжини магістралей 900 км, що їх обслуговує НЛВУ МГ, тамтешні газовики заробили десь близько 3 мільярдів гривень. Однак на мільярдерів вони явно не тягнуть. Хіба що на мільйонерів, якщо зважити на впорядкованість території і певну навіть розкіш адміністративної будівлі.

      — Сьогодні дуже стабільна ситуація. Бувають тільки поточні проблеми — ремонту, експлуатації. Питання, які залежать від «цього діла» (характерне тертя великим пальцем середнього та вказівного. — Авт.)

      — А «це діло» вам хто виділяє?

      — Київ. Навіть не Донецьк. Ми — не юридична особа, «Донбастрансгаз» — теж. Юридична особа — ДК «Укртрансгаз». Усі гроші туди йдуть, а потім, за нашими заявками, що вважають за потрібне — нам відщипують.

      — Якби ви були самостійним підприємством — вам би зароблених коштів вистачило?

      — Якби ми розпоряджалися коштами за «великий транспорт» — от так би вистачало. Господарство таке, що є куди вкладати, а ремонти магістральних газогонів уже 15 років не робилися — так, дрібнота. В останні роки робимо по кілометру-півтора. А в Україні ж усе необхідне виробляється — і газоперекачувальні станції, і запірна арматура, і труби. Валюта не потрібна.

      — Скажіть, Іване Дмитровичу: чи не забагато газу «жеруть» оці ваші компресори?

      — Хороше питання і хорошою буде відповідь. Ми, мабуть, треті в Україні споживачі газу після металургії та хімії. Тому що, дійсно, для роботи наших турбін потрібен паливний газ — той самий, що ми помпуємо. Так от: ми зараз впроваджуємо нову турбіну виробництва «Мотор-Січі» потужністю 10 мегават. Такої ще немає ні в Європі, ні в світі — тільки в нас потужністю 6 МВт уже є — на Луганській компресорній станції, а «десятка» — тільки в Новопскові. Коефіцієнт корисної дії в неї відсотків на 6—8 вищий, ніж в американських машин. Приблизно 1,5 мільйона гривень на рік дає економії. Якщо піде в серію — Росія братиме аж бігом. Та й у нас 13 станцій по 7 агрегатів.

      Під час тих самих дискусій доводилося чути ще й про те, нібито Україна не знає, скільки взагалі потрапляє газу на її територію. Гріх було не запитати у співрозмовника, чи мають вони вхідні лічильники.

      Звичайно. Але трохи не так. У нас із Росії приходить три труби. На всіх стоять ГВС — газовимірювальні станції. Вони знаходяться у прикордонній зоні на території Росії. Але там же знаходяться по два наших представники, які живуть там постійно. Вони контролюють надходження газу. А на нашій території вже шість замірних вузлів. Ми теж контролюємо, порівнюємо...

      — Розходження були?

      — Суто в межах похибки. У нашої диспетчерської служби постійний контакт із такими ж службами трьох російських управлінь. Припустимо, щось у нас зупинилося — ми відразу туди. Адже як тільки у нас проблема — відразу й у них виникає. Якщо в них проблема — ми за годину-дві це відчуваємо. Газовики — по собі знаю — щоб де не трапилося, один дзвінок сусідові — за годину буде тут. Аналогічно я чиню. Закон братерства.

      Мабуть, таке братерство виникає ще й через те, що і сам він, і багато його колег по той бік кордону — випускники Івано-Франківського інституту нафти й газу. Ну а за довгий час роботи по сусідству виникло, так би мовити, перехресне кумівство. Не виключено, пан Міллер так швидко пішов у січні на поступки тому, що не врахував цього «людського фактора». Не могли російські газовики допустити руйнації української «труби», бо собі дорожче.

Упіймане тепло

      Підсобне господарство, про яке згадував Гоцанюк, — це теплиця. Точніше Теплично-овочевий комбінат (ТОК). Теж ювіляр — перший його гектар збудували в 1996-му. На інших таких станціях теж починали їх будувати задля утилізації тепла від спаленого в турбінах газу, але мало де закінчили. А тут — велике господарство на 4 гектари. Начальника комбінату побачити не пощастило — поїхав за якоюсь черговою новацією. Тому «екскурсію» проводив його заступник Валерій Василенко. Розповідь його (підкріплена наочними прикладами) викликала щире захоплення: такого професіоналізму — і агротехнічного, і підприємницького — від новопсковських газовиків (які, нагадаю, не є «юридичними особами») годі було сподіватися. Достатньо сказати, що ті тисячу з лишком тонн овочів, які виробляє тепличний комбінат, треба вміти не лише виростити, а ще й реалізувати. І не задешево.

      — До нас Сіверськодонецьк приїжджає, Луганськ, Брянка і Маріуполь. Ми даємо відсоток від вибірки — не можемо залежати від того, приїде людина чи ні. За договором три рази на тиждень має забрати цей відсоток — 5 тонн, 200 кг. У лютому було 20 кілограмів — теж приїхав, забрав.

      Десять років тому один гектар теплиць було засаджено лимонами. Сьогодні їх уже немає — тільки в біолабораторії збереглося кілька дерев (поруч із деякими, ще більш екзотичними).

      — Виявилися нерентабельними, тому що велика відстань до всіх міст — основних ринків збуту. Сьогодні ми навіть помідорів не висаджуємо у перший метрообіг. Питання все у тій же транспортабельності. А за ціною, врожайністю огірок поки що в усіх тепличних комбінатах вважається найбільш рентабельним.

      Що таке «метрообіг» я зрозумів дуже приблизно. Ясно тільки, що після першого врожаю на кожному конкретному метрі висівають нові рослини. Іншою причиною відмови від лимонів Валерій Миколайович назвав «параметри» плодів. Гібрид підібрали такий, що один лимончик важив до кілограма, а деякі досягали кіло двісті. Хто купуватиме до чаю такого циклопа? Для промислової ж переробки (Василенко згадав про цукати) одного гектара виявилося замало. Огірок — надійніше, тим більше що зайвих коштів для експериментів ніхто не давав. Профіль підприємства не той.

      Розповідь про технології, що застосовуються на ТОКу, мали б викликати задоволення у фахівців. Оскільки я не фахівець, доповідаю лише те, що зрозумів. По-перше, тут встановлена система крапельного зрошування, якою керує комп'ютер. Причому своя, донецька. Вона не гірша за ізраїльську чи голландську, до того ж не потребує жорсткої прив'язки до заморських добрив. Опилення здійснюють бджоли, причому не місцеві, а завезені з Тернопілля. Для донбаських клімат усередині теплиць надто вологий. Кажуть, галичанські бджоли зліші за наших, але справу свою розуміють. А для боротьби зі шкідниками місцеві біологи вирощують ентомофагів — таких хижих комах, що з апетитом поїдають слабкіших братів своїх менших. Включно із неїстівним колорадським жуком. Можливо, для великих наукових центрів така технологічна віртуозність і є чимось буденним, а тут, у віддаленому районі...

      Ну а для душі — обіцяна екзотика: кавове дерево, авокадо, ті ж лимони (запах від квітучих дерев — просто парфумерний). І динне дерево — папайя.

      Ви бували коли-небудь на Таїті? І не треба. Приїздіть у Новопсков.