Взяв би я бандуру...

      «Взяв би я бандуру — та й заграв, що знав...» А може, кобзу? Доречне уточнення, позаяк український струнно-щипковий інструмент має досить багату історію. Із тюркським іменем «кобза» він прижився ще при княжих дворах часів Київської Русі, що засвідчує хоча б зображення музиканта з кобзоподібним інструментом на фресках Софіївського собору. Пік кобзарського мистецтва припадає на ХVI—ХVII сторіччя, коли народні музиканти власними піснями і думами оспівували походи козаків Запорозької Січі, закликали українців боронити свою волю. З'явившись у ХV сторіччі, цю ж патріотичну місію на той час ефектно й ефективно виконувала також молодша «сестра» кобзи з грецьким іменем «бандура».

      Неповторний український музичний інструмент і народні поети-музиканти віками зазнавали утисків та переслідувань. Що ж маємо сьогодні, зокрема на Запоріжжі? Прикро констатувати, що козацький край, у якому кобзарі з давніх-давен почувалися найкомфортніше, щоразу запрошує майстрів гри на унікальному музичному інструменті з інших регіонів. Нариклад, на черговому, минулорічному міжнародному фестивалі «Гуляйполе» на батьківщині Нестора Махна молоде покоління бандуристів  представляв киянин Едуард Драч.

      Не мати своїх справжніх майстрів — ганьба для краю, який вважається батьківщиною кобзарського мистецтва. Наскільки ж реальна надія на відродження у регіоні втрачених традицій? Відповідь на низку проблемних питань шукали учасники «круглого столу», проведеного в обласній філармонії.

      Голові Запорізької обласної філії Спілки кобзарів України Ользі Беженар, приміром, прикро, що навіть в обласному центрі наразі інтерес до гри на унікальному народному інструменті, м'яко кажучи, низький: у державному музичному училищі імені Платона Майбороди лише дванадцять студентів-бандуристів; не густо і в музичних школах, хоча уроки впродовж місяця тут можна брати за лише 18 гривень (аналогічний курс майстерності гри на фортепіано вдвічі дорожчий).

      Ще проблемніше почути бандуру на периферії. Свого часу приємним винятком був хіба що Бердянськ: фольклорний ансамбль місцевого педінституту «Хуртовина» зі своїми сопілками і кобзами гастролював по всій Україні. Міська влада мала до ВНЗ суто прагматичний інтерес, і вона «пішла» професора Юрія Лизогуба, бо ж чоловік був не лише ректором, а й щирим шанувальником і лобістом усього українського. Років сім минуло, і лише тепер «Хуртовину» почали відроджувати. У лютому ансамбль побував у Києві на фестивалі «Освіта-2006», однак кобза там ще не звучала: «Інструмент тільки взявся опановувати Максим Сидоренко, наш студент», — сказала мені Ольга Горбунова, учасниця ансамблю.

      Пришвидшити процес духовного відродження на Запоріжжі могли б регіональні й міські телерадіокомпанії. Однак вони ніяк не виборсаються з багнюки «русифікації»: транслюють зазвичай «попсу» низького гатунку, тим самим опікуючись запитами невибагливого слухача. Місцеві філії тієї ж Спілки кобзарів України чи товариства «Просвіта», низки інших патріотично налаштованих громадських організацій зазвичай бідні як церковні миші. Відтак нездатні викупити бодай декілька хвилин ефіру для пропаганди справжнього мистецтва; меценати ж ВАТ «Мотор Січ» та інших фінансово заможних підприємств-гігантів матеріально підтримують будь-які проекти — тільки не з відродження української духовності, кращих традицій нашої минувшини.

      Учасники «круглого столу» акцентували і на зовнішніх чинниках проблеми повернення бандури на музичний подіум. Наталя Битковська з класичного ліцею, що функціонує при Запорізькому національному університеті, фанатично віддана своїй справі. Але ж неймовірно важко зацікавити підлітка уроками гри на обшарпаних інструментах! У 90-х роках інколи ще виручала Чернігівська фабрика музінструментів. Доки там виробничий конвеєр не зупинився. Купувати інструмент на ринку — і в дві тисячі гривень не вкладешся (навіть за простенькі «нігті»—пристосування до бандури, приватник уже вимагає до півсотні). Є надія, що Національна спілка кобзарів України цьогоріч таки доб'ється реалізації відповідної державної програми, чи не основний пункт якої — забезпечення музичних училищ і шкіл відповідними інструментами. «Тоді, можливо, захід нас й осучаснить», — напівжартома прогнозує Ольга Беженар, маючи на думці діючу у Львові фабрику музичних інструментів.