Андрій Юраш: Утвердження толерантності не може бути легким

      Один із найвідоміших українських релігієзнавців Андрій Юраш — автор грунтовних публікацій не тільки в Україні, а й за кордоном, причому в дуже поважних спеціалізованих виданнях. Він приїхав до Ужгорода презентувати свою книжку «Папа Іоанн Павло ІІ», перший наклад якої вже розійшовся, а харківське видавництво «Фоліо» готує другий.

      — Пане Андрію, звідки у вас таке захоплення релігією?

      — Мої шкільні роки припали на добу брежнєвського застою. З сьомого класу почав регулярно відвідувати церкву, там купував дозволену релігійну літературу, яку тоді випускав Московський патріархат.

      Не хочу казати, що не боявся, відвідуючи церкву. Розумів, що поява школяра у храмі не буде непоміченою. Тому відвідував церкви в сусідніх населених пунктах, де мене не знали. З надзвичайним зацікавленням слухав проповіді.

      Ще одним важливим джерелом про релігію були закордонні радіостанції. Я слухав їх регулярно, намагаючись отримати інформацію, якої за жодних обставин не міг здобути в СРСР.

      Отак крок за кроком призбирував знання. Навіть мріяв стати священиком. Та з часом зрозумів, що є ще один шлях пізнання релігії — релігієзнавство.

      — Так захопилися її пізнанням, що навіть захистили кандидатську дисертацію...

      — Дисертація присвячена взаємодії релігії і суспільства. Коли я її починав, в Україні такими питаннями займалися одиниці. Після систематизації був вражений тенденцією (а це був 1995 рік!) поступового і неухильного спадання релігійної активності із Заходу на Схід. У той час рівень релігійної активності у крайніх західних областях відрізнявся від східних майже в 15 разів!

      Новацією було і те, що я спробував проаналізувати всі згадки про політику в Новому Заповіті та співвіднести їх із сучасними досягненнями політичної науки. Порівняння просто феноменальні.

      — Чи існує в Україні «релігійна журналістика» як явище?

      — Тут можна говорити про два напрями: мас-медіа, підтримувані релігійними організаціями, і релігійну тематику у так званих світських ЗМІ. Сьогодні немає жодного видання, яке прямо чи опосередковано не торкалося б релігійного життя чи моралі. З часів демократизації в Україні з'явилося близько восьми сотень спеціальних релігійних видань.

      — Як творилася книжка про Папу Римського?

      — Книга «Папа Іоанн Павло ІІ» стала для мене несподіваною сторінкою життя. Я не без хвилювання прийняв пропозицію найтиражнішого українського видавництва «Фоліо» написати біографію щойно спочилого римського понтифіка. Квітень минулого року був піком світової зацікавленості цією унікальною особистістю. Тому в харківських видавців народилася ідея, аби й українці приєдналися до руху усвідомлення ваги Івана Павла ІІ.

      — Чим українська книжка відрізняється від інших біографій?

      — В Україні вийшло сотні газетних та журнальних публікацій, передруків закордонних джерел, але не було оригінальної книжки-біографії найвідомішої особи католицького світу ХХ сторіччя. Отож панорамність і системність — головна особливість моєї книги.

      По-друге, я намагався показати Івана Павла ІІ як явище на широкому суспільному тлі. Прагнув не просто згрупувати факти, а дати їм якнайширше тлумачення, доводячи, що Іван Павло ІІ був результатом усієї історії Католицької церкви другої половини ХХ сторіччя. Він брав найактивнішу участь у творенні тієї церковної лінії, яку започаткували у непростих обставинах великі його попередники — Іван ХХІІІ, Павло VI та Іван Павло І.

      — Який слід Папа залишив в історії України?

      — Іван Павло ІІ був прикладом людської та християнської гідності для мільйонів людей. У 2001 році він відвідав Україну, особисто демонструючи, що у бажанні знаходити спільну мову поміж християнами різних церков не існує непереборних перешкод. До речі, подиву гідний цей та багато інших візитів римського понтифіка: вже серйозно хворий Папа не побоявся відвідати країну, в якій католики становлять значну меншість населення, де його візитові був організований ідеологічний і навіть організаційний спротив.

      Цим Папа немов втілював своє гасло: «Не бійтеся!».

      — Як би ви охарактеризували релігійну ситуацію в Україні?

      — Головний підсумок останніх шістнадцяти-сімнадцяти років — релігійна система завершує повернення до свого природного стану після кількох десятиліть державного насильства, обмежень та заборон.

      Річ у тім, що в незалежність Україна увійшла з такою релігійною системою, яка не відповідала ні історичному минулому, ні реальним духовним запитам українців, ні етнічно-ментальним особливостям нації.

      Багато церков були просто поставлені поза межі закону. Наприклад, УАПЦ, УГКЦ, Церква п'ятдесятників, Товариство свідків Єгови. Легальні ж релігійні організації, навіть тодішній монополіст — Російська православна церква — діяли з численними обмеженнями. Коли ж почалася демократизація, то всі неприродні схеми стали ламатися.

      Потрібен був час, аби повернутися до реальних співвідношень. Заборонені раніше Церкви легалізувалися. Існуючі конфесії поділилися. Були засновані нові структури, що відповідали духовним потребам громад. Тож сьогодні маємо поліконфесійну ситуацію в українському суспільстві, коли кожен може реалізуватися згідно з власними духовними переконаннями.

      — А якщо детальніше окреслити тенденції?

      — В Україні чітко визначилися два чи навіть три головні табори православних. Перші — ті, хто за жодних обставин не хоче себе ідентифікувати з Московським православ'ям, а тому прагне до повної церковної незалежності. Другі — хто так само хоче самостійності, але притримується думки, що надати автокефалію може лише Москва. Оскільки Російська церква до такого рішення не просто не готова, а й ніколи на нього не згодиться, то ці православні продовжують залишатися під юрисдикцією Москви. І нарешті треті — це ті, хто взагалі себе не бачить поза Московським патріархатом і практикованим цією Церквою типом духовності. Ці ідеологічно-світоглядні відмінності призвели до поділу у православному середовищі.

      Крім того, від православ'я відмежувалася та частина віруючих, яка до цієї Церкви належала лише номінально, під тиском репресій і погроз. Iдеться про греко-католиків.

      Отож організаційне розділення у середовищі колишнього духовного монополіста — Російської церкви спричинило протистояння і конкуренцію між частинами колись єдиної Церкви. Спершу здавалося, що конфліктам немає жодної альтернативи. Однак з часом усе впевненіше заявляють про себе різноманітні ініціативи, що мають на меті принаймні порозуміння, а як максимум, — навіть організаційне злиття кількох традиційних Церков.

      Наприклад, усе очевиднішим є той факт, що керівництво УПЦ КП та УГКЦ спроможне знайти спільні ідеї та проекти, бо поділяють культурні та ідеологічно-політичні цінності.

      Інша річ — доречність організаційного злиття УПЦ КП й УАПЦ. Лише через те, що між ієрархами та з боку окремих владик УАПЦ, що ставлять власні міркування вище загальнонаціональних церковних цінностей, немає порозуміння, існують перешкоди для цього об'єднання.

      Окрім процесів, які торкаються традиційних церков, на релігійну ситуацію впливають інші важливі тенденції: зміцнення та розширення історичних протестантських церков, започаткування новітніх релігійних організацій, яких Україна не знала до початку демократизації, поширення до цього взагалі незнаних типів духовності, наприклад, східного походження.

      В окремих регіонах України, наприклад на Донеччині чи на Запоріжжі, кількість протестантських та новітніх громад перевищує кількість традиційних. Звісно, число громад не свідчить про такі ж пропорції віруючих, але тенденція до поглиблення плюралістичності релігійного середовища є беззаперечною.

      — Яким є ваш погляд на об'єднання православ'я в Україні?

      — Незважаючи на конфесійну однорідність (усі три основні гілки православ'я в Україні поділяють спільну загальноправославну догматичну базу, тож на цьому грунті між ними не може бути жодних реальних суперечок), православні Церкви в Україні мають принципові відмінності і різні бачення перспектив розвитку своєї конфесії, її статусу, історичної спадщини, обрядових регіональних практик, культурної та мовно-етнічної основ. І ці всі специфічні риси не дозволяють механічно злитися всім гілкам православ'я.

      Є два шляхи. Перший — еволюція. З кожним роком усе більш впливовим ставатиме той сегмент православ'я, що зорієнтований на власне українські духовні цінності, серед яких найбільшою є автокефалія. Коли він розростеться настільки, що сутнісно впливатиме на більшість православних, то зміняться акценти і пропорції у релігійному середовищі. Тоді буде легше вирішити стратегічне завдання: отримати визнану автокефалію.

      Другий спосіб, який буде актуальним навіть при застосуванні першого, — це існування в Україні двох паралельних канонічних юрисдикцій, які не поборюватимуть одна одну, а відповідатимуть духовним запитам віруючих. Одна юрисдикція (чи у формі автономної Церкви, чи в статусі екзархату) мала б об'єднувати тих, хто хоче лишитися в єднанні з Московським патріархатом, а друга — канонічна та автокефальна — була б виразником незалежних ідеалів.

      Наразі ж Російська церква, репрезентована в Україні структурою під назвою Українська православна церква, категорично відстоює свою винятковість. У цій ситуації держава має стати гарантом дотримання прав віруючих, що представляють обидва крила православ'я.

      — Коли в Україні настане повна релігійна толерантність?

      — Це залежить від суспільства. Утвердження толерантності не може бути легким і швидким. Її виховання — це робота і надбання багатьох поколінь. Скільки б лідери не говорили про повагу до інших, якщо людина не практикує цього на рівні сім'ї та повсякденного спілкування, ідеї залишаться ідеями.

      Толерантність приходить тоді, коли держава однаково ставиться до всіх релігійних організацій, а кожна з церков чи релігійних організацій не перешкоджає діяльності інших. А в ситуації, коли, скажімо, Московський патріархат категорично заперечує право на легітимне існування УПЦ КП чи УАПЦ, говорити про толерантність не доводиться.

      Можна пригадати сотні заяв духовенства Російської церкви, в яких вони заперечують не тільки саму можливість, а й реальність існування в Україні альтернативних православних церков. Максимально критичною є Московська патріархія й до інших релігійних організацій, зокрема до УГКЦ, яку вона спекулятивно розглядає як перешкоду не тільки на шляху до всеукраїнського міжцерковного діалогу, а й до православно-католицького порозуміння у світі.

      — Ви згадали про Українську греко-католицьку церкву. Яка її роль в сучасній Україні?

      — За понад чотириста років свого існування вона відігравала надзвичайно важливу роль в українській історії. Завдяки Греко-католицькій церкві українське суспільство стало свідомим ідеї релігійної різнорідності, себто плюралізму. Перенесення резиденцiї глави церкви до столиці стало логічним кроком завершення еволюції УГКЦ. Колись у Києвi був  перший греко-католицький митрополит від часу Берестейської унії. УГКЦ немов прагне повернутися до тієї точки і тієї церковної географії, з якої починалась її історія. Тобто до Києва.

      До речі, у такий спосіб Церква, попри свою «західність», неформально свідчить, що має східні, тобто православні, корені, пов'язані з так званою Київською традицією, християнством візантійського зразка.

      — Якими вам бачаться Галичина і Закарпаття в українській міжконфесійній системі?

      — Обидва регіони відіграють унікальну роль. Це зони спадкової поліконфесійності, ті регіони, де чи не найбільше утвердилась міжрелігійна толерантність і конфесійний плюралізм. Обидва регіони — зони найбільшої релігійної активності в Україні. Тут найбільша кількість віруючих на одну громаду. Цікаво, що саме Галичина у наш час стала базою і кадровим резервом для утвердження автокефальних православних ідей у масштабах держави.

ДОВІДКА «УМ»

      Андрій Юраш — 37-річний представник молодої генерації вчених релігієзнавців. Він є викладачем Львівського національного університету, Католицької духовної академії, православної та греко-католицької семінарій. П'ять років тому він став членом правління міжнародної наукової організації — Асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі. Брав участь у кількох цікавих програмах наукового стажування у США, Польщі, Голландії, Росії. Від 1996 року був запрошений і виступав майже на 40 міжнародних конференціях і семінарах. Його наукове кредо — утверджувати такі підходи та концепції до вивчення релігії, які б відповідали західним стандартам.