Квестери — не квакери й не твістери

      Головними натхненниками і виконавцями ігрового шоу «На свою голову» на каналі ICTV стало подружжя Ігоря Пелиха та Олександри Лозинської. Щоправда, Саша позиціонує себе в цьому проекті як такого собі «сірого кардинала». Принаймні на запитання, чим вона займається, колишня ведуча програми «Не всі вдома» («1+1») відповіла: «Пелиха підганяю».

      Розмовляли ми в популярному київському клубі-книгарні простісінько під будинком, де розташований офіс їхньої компанії-продакшн. За кілька днів по розмові я зателефонувала Ігореві, щоб уточнити назву цієї компанії. «Роги і копита продакшн», — відповів Пелих. Я, звісно ж, не повірила. «Та справді! Я не жартую!»— зареготав новітній телеквестер.

Що ж, цілком у його стилі...

      — «На свою голову» — третій чи четвертий твій телевізійний проект?

      — Це перший проект. Перший проект, який від початку і до кінця зроблений власними силами. Після п'яти років співпраці ми з ICTV цілком мирно, класно і добродушно розійшлися і створили власну компанію, яка зараз розробляє, ставить «під ключ» і продає телеканалам готові телевізійні формати. Програма «На свою голову» — це наш продукт, який ми продали каналові ICTV.

      — Це справді перший в Україні ( і не лише в Україні) чесний ігровий телепроект, де ніхто нікого не дурить, де пропонують гравцям заробити гроші без принижень, а лише за допомогою кмітливості й азарту...

      — Річ у тім, що наша програма справді дуже складна в сенсі виробництва. Мало хто навіть із колег-журналістів здатен побачити цю складність. Хоча є шанси, що з часом вдасться вийти на нормальний технологічний цикл, і ми перестанемо ночувати на роботі.

      — Ти береш участь у написанні сценаріїв, у вигадуванні всіх тих божевільних завдань, які доводиться виконувати учасникам вашої гри?

      — Цим займаються всі без винятку члени нашої команди. Якщо порахувати, то вкручених у процес набереться десятка зо два людей. Власне сценарій розробляє п'ятеро осіб. Взагалі ж існує контора, яка називається «Авто-квест». Якщо говорити про неформалів, то це найкращі і найсвідоміші неформали, які тільки можуть бути: «квестери». «Пальнуті» на всю голову люди, сенсом життя яких є мати нормальну роботу з платнею півтори-дві тисячі доларів, а щотижня один свій вихідний (ніч із суботи на неділю) витрачати на те, щоб гасати на машині, спалюючи два-три баки бензину, шукаючи якісь коди та розгадуючи божевільні загадки. Це досить потужна течія, яка в нас з'явилася років два-три тому, і зараз вона, мов така правильна, доброякісна пухлина, розходиться по всій Україні. Квестери вже, крім Києва, існують у Миколаєві, Одесі, Донецьку, зі Львова недавно приїжджали охочі навчитися.

      — Себе до квестерів зараховуєш?

      — Ні, я спати люблю. Хоча, коли мені про це захоплення розповіли три роки тому, я взяв участь у грі. І з того моменту жив дурнуватою ідеєю створити схожий за ідеологією телевізійний формат: коли людина щось шукає і знаходить пригоди на свою голову. А якщо та людина не повний «даун», то вона «розрулює» ті пригоди і таки доходить до чогось путнього. У справжніх квестерських іграх учасники платять гроші за участь. У телепроекті навпаки: проробляється видовищний сюжет, і учасник ще й отримує якесь «бабло».

      — Добре, ми вже з'ясували, що програма таки кайфова і таки справді перша. Але чи дає вона тобі можливість особистої творчої реалізації. Адже глядач не надто бачить (хоч йому, зрештою, і не потрібно це бачити), щоб тебе так уже «перло» від ролі ведучого. «Та що він там узагалі робить, той Пелих?» — спитають телеглядачі і матимуть рацію?

      — Так, я й справді маю у проекті «скромну, епізодичну роль»... Господа Бога. Смикаю собі спокійненько за ниточки (сміється). Якщо відверто, мені поки що ніколи було спокійно замислитися, чи подобається мені роль ведучого в цій програмі. Хоча, перша програма була для мене тихим шоком. Я сидів у якомусь автобусі, мов у бункері, відділений від усього, що відбувається, лише стежив за подіями на моніторі. Вже у другій програмі ми від бункера відмовилися і вирішили, що я протягом програми за кермом машини маю на кілька кроків випереджати героя. Внаслідок такого рішення я маю змогу на п'ять хвилин раніше за героя програми залізти в якесь «ге», яке призначалося долею саме героєві. Але в цьому теж є певний кайф.

      — Виникає до героя програми певна симпатія чи антипатія? Як ти взагалі за них переживаєш?

      — Подібні емоції я відчув ще під час програми «Галопом по Європах». За режисерським задумом, я там справді мав виконувати оту-таки «скромну епізодичну роль Бога», як і заведено в реалiті-шоу: смикати за ниточки учасників, які вовтузяться, мов «кріси, пардон, міши» і посміюватися, спостерігаючи, як люди вирулюють із дурнуватих ситуацій. Вже на другій чи на третій програмі «Галопом по Європах» ці «реалiті»-правила накрилися мідним тазиком. Бо я — жива людина і учасники — теж живі люди. Деякі з них були мені приємні, деякі — ні. Траплялося, що героям програми хотілося дати в морду, тут же і негайно, і, хоч як це дивно, саме такі люди найчастіше і летіли на якісь курорти. Я змушений був летіти з ними, тамуючи бажання втопити їх у екзотичному морі. Звичайно ж, певні емоції я відчуваю і до учасників «На свою голову».

      — Тяжко відбирати учасників?

      — У цьому проекті мені значно легше, бо я навіть не завжди їх бачу перед грою. Передаю телефон агентові, який іде до першого-ліпшого і підсовує йому ту трубку.

      — Як ти думаєш, чому люди легше погоджуються на якесь приниження (як от пройтися в подертих колготках, знаючи, що одразу отримаєш за це якихось п'ять копійок), ніж на чесну і захопливу гру, яка може принести їм доволі солідну суму грошей?

      — Недовіра до нашої гри виникає саме через інші принизливі й тупі проекти. Отримуючи пропозицію зіграти, народ одразу починає думати, що їх примусять показати в камеру голу ср...ку за двадцять гривень. У кожній наступній програмі ми все більше акцентуємо на тому, що гроші тут не головне. Хоча поки що я не знайшов достатньої мотивації навіть для себе особисто: для чого люди це роблять, для чого їм узагалі потрібні пригоди? Справді, спершу, коли людина уявляє, що може отримати дві штуки баксів, грає саме задля ймовірного збагачення. Але чим більше вона втягується у гру, тим ці гіпотетичні гроші все далі відходять на задній план, стають не важливими. Адже в середньостатистичної людини справжні, позитивні пригоди трапляються дуже рідко. А тут на гравця концентровано звалюється те, що за розміреного життя могло б трапитися років за десять, а може, й узагалі не трапитися. Хіба що за комп'ютерними іграми.

      — Телебачення для тебе особисто — захоплива гра чи все-таки спосіб заробляти гроші?

      — Спосіб заробляти гроші.

      — Люблю відвертих людей...

      — А що ж тут приховувати? Це робота.

Службовий роман чи романтична служба

      Скориставшись тим, що пильність телевізійного подружжя поволі присиплялася поданою вечерею (Ігор взявся поглинати супчик, а Олександра делікатно сьорбала борщ), я підступно намагалася повернути їх у часи тінейджерської програми «Не всі вдома», яка років п'ять-шість тому існувала на «1+1». Нагадаю, що спершу Саша Лозинська (в дуеті з Костянтином Грубичем), а потім й Ігор Пелих, якому так і не підібрали до пари ведучої («Не парний я фігурист», — піджартовує Пелих), намагалися виконувати роль масовиків-вигадників перед українськими старшокласниками. Саша познайомилася з Ігорем завдяки Інтернету, а коли Пелих пройшов кастинг на «1+1», взяла над ним таке собі «просунуте» шефство. Себто, водила його по більярдних клубах та різноманітних модних молодіжних тусовках. Ці походеньки призвели до того, що дівчина відмовилася їхати з дружною батьківською родиною на відпочинок до Іспанії, заявивши, що відпочиватиме разом із Пелихом. Так Ігор Пелих опинився «на килимі» в Олександра Лозинського, «папіка», який курував тоді на «плюсах» програму «Не всі вдома». Суворий татко, без жодних ліричних відступів жорстко поцікавився, які плани має зухвалий хлопака щодо його дочки.

      — Роман? Сашка, у нас що, роман якийсь був? — косить під «наївняк» Ігор. — Взагалі ж, що дужче зміцнювалися наші стосунки, то щільніше збиралися хмари над програмою, і зрештою програму (цілком характерно для «Студії «1+1») тихо прикрили. Це цілком розв'язало нам із Сашею руки, бо на той момент ми вже зрозуміли, що не просто так собі ходимо разом. Далі ситуація склалася доволі специфічна. Після «плюсів» Сашка повернулася працювати в компанію, що займалася рекламою, а я й далі бився над тим, щоб склепати якусь свою «програмульку». Тому тривалий час ми існували винятково на Сашині заробітки. Можу сказати, що все те, що ми зараз маємо, — це на дев'яносто відсотків її, Сашчина, заслуга.

Тернопільським босоногим дитинством — по київському асфальту

      — Чим ти бавився у дитинстві? У піратів грався?

      — Здрастуйте! Звісно, що грався! Як кожен нормальний пацан із міста Тернопіль. Комп'ютерних ігор у моєму дитинстві, ясна річ, не було. Нещодавно нам хтось із друзів вислав фотографію — спогад із дитинства. Там я сиджу за совєцькою іграшкою, здоровим таким агрегатом, який складається з керма і диска, по якому ганяє машинка на магніті. Я тобі клянусь, коли я побачив ту фотку, в мене ледь сльози не пішли! Але переважно моє дитинство минало на вулиці. О дев'ятій ранку я виходив із дому і повертався о десятій вечора. Чи можемо ми собі уявити, щоб зараз у Києві наші діти таке собі дозволили?

      — Чим зараз бавляться ваші діти? (Пелихи мають синочка Іванка і донечку Соломійку).

      — З нянею вони бавляться, — іронічно повідомляє Саша.— Ігор, приходячи з роботи, поводиться класично по-батьківському. Тобто лягає догори животом на диван і вмикає телевізора. Що стосується няні, то з самого початку найбільша проблема була знайти няню україномовну. В цьому полягала головна «фішка» батьківського виховання. Ігор категорично наполягав на тому, що наші діти виховуватимуться в україномовній сім'ї.

      Мушу констатувати, що з часу програми «Не всі вдома» українська вимова Олександри Лозинської, дівчинки із російськомовної київської сім'ї, фантастично поліпшилася. Найкращі викладачі з орфоепії, які допомагали «плюсівським» ведучим поставити вимову, не досягли таких блискучих результатів, як побутове спілкування Олександри з рідним чоловіком. Принаймні пронизливий тембр голосу Саші Лозинської нині значно українськіший, ніж «цьоканіє» і «квєцєніє» Людмили Добровольської, що її покалічену вимову жорстко зауважив і само собою розкритикував іще Сашко Кривенко... Щоправда, в Олександри Лозинської разом із досконалою вимовою з'явилася доволі характерна вада — західняцькі, себто неправильні з літературної точки зору, дієслівні наголоси: хОджу, вОджу, стОю.

       Ігор:

      — Ви говорите українською? — запитували ми в чергової няньки. — А вона каже: «Та ви шо, думаєтє, шо я вашого рєбйонка не навчу балакати на укрАїнськой мовє? Хочитє, я вам і вірша могу прочитать? Я ж двадцять п'ять лєт пєдагогом проработала». Був у нашого Іванка ще й дитсадківський досвід. Перші дні перебування у цьому закладі він ніяк не реагував на звертання виховательок. Ми не могли зрозуміти, в чому ж річ. Врешті-решт дитина зрозуміла. Приходить додому і запитує: тату, а чому вихователька каже мені «Ванічка»? Тато, звісно ж, одразу пояснив дитині, що слід говорити у таких ситуаціях. Через кілька днів приїжджаю забирати малого з садка, дивлюсь, виховательки якось так попід стіночками повз мене рухаються, вибачаються. Що ж це, думаю, моя дитина змогла таке страшне учворити? Виявляється, трирічний пацан на чергове звертання «Ванічка» відповів, що «Ванічки» живуть за Уралом, а його звати Івасиком. Взагалі, як на мене, в Україні простежується якесь масове божевілля, спровоковане ідіотичними передвиборчими закликами деяких політиків щодо другої державної мови. «Ущємляют», бачите, вєлікій рускій язик. Поглянь оно на стенди за нашими спинами (ми сидимо у кав'ярні-книгарні. — Авт.)

      Покажи мені книжки для дітей українською мовою, крім «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», звичайно ж, і «Видавництва Старого Лева». Правда є ще такі книжки, начебто українською, з яких ми з Сашею збираємо домашню колекцію і ретельно ховаємо їх від дітей. Бо що мова тих книжок, що зміст не витримують жодної критики. Одна абетка взагалі викликала в нас істерику. Йдеться в ній про маленького удавчика, який не вмів читати. Він повзав лісом і жер усе, що бачив, а потім згортався у формі літери, на яку починалися його жертви. Скажімо, з'їв вовка, згорнувся буквою «В», лисицю з'їв, згорнувся у «Л». От тільки буковкою «І» ніяк не вдавалося згорнутися. Та прийшов добрий мисливець, відрубав удавчику голову і той нарешті утворив літеру «І». Всі ці удавчикові перипетії — ретельно проілюстровано. Після прочитання цієї абетки постає лише одне запитання: що курив автор і де це куриво можна купити.

Коли в кав'ярні раптом починає «глючити» телевізор, нехай працівники не кидаються його лагодити, а шукають у залі Ігора Пелиха

      — Отже, на роботі ти — квестер, а вдома — диванний овоч?

      — Зі своєю лінню і любов'ю лежати біля телевізора я борюся як нормальна людина ХХI сторіччя. Мої методи боротьби «заколупали» вже не один київський «кабак». Особливо класно це спрацьовує, коли ти приходиш у спортивний паб у часі якогось там фіналу Ліги чемпіонів. Усі сидять, «втикають» у «ящик» і раптом, раз, а по «тєлєку» починають іти, скажімо, новини «5-го каналу». (Тут Ігор бере свій мобільний телефон, щось там у ньому перемикає і починає керувати ним як телевізійним пультом. На екрані телевізора в кав'ярні, де ми сидимо, замість гламурної попси починають з'являтися різні несподівані, насамперед для барменів та кельнерок, картинки. — Авт.) — Тобто після лежання голічерева на дивані перше моє хобі — це все, що пов'язано з будь-якими технічними глюками.

      — Оскільки на ICTV ти нештатний працівник, а працюєш за угодою, то тобі нічого не заважає назвати свої улюблені телевізійні канали...

      — Я щасливий, що в Україні нарешті починають розуміти, що канал — це, в першу чергу, люди. Коли перед виборами з ефіру мого улюбленого «5-го каналу» зникли Скрипін і Яневський, то я спіймав себе на тому, що ввечері я з дітьми граюся, а не телевізор дивлюся.

      — Чи тішить амбіції, що твоє повернення на ICTV не є входженням в одну й ту саму воду? Адже ти повернувся туди не найманим працівником, а продав каналові власний продукт? Відчув різницю?

      — Відчув. І амбіції, звісно ж, утішені. Але до мене в новому статусі канал висуває значно вищі вимоги, ніж коли я був їхнім штатним ведучим.

      — Твоє ставлення до журналістів, які пішли в політику?

      (Ігор якийсь час мовчить, потім сміється і щось підмугикує. Очевидно, думає, якби так його дипломатичніше викрутитися, адже в політику пішов дехто і з його особистих друзів-журналістів. — Авт.).

      — У дитинстві я дуже любив читати фантастику. Вже не пригадаю, хто був автором «нєтлєнки», яка мені особливо запам'яталася. Сюжет полягає в тому, що земляни прилетіли на якусь планету і побачили там точнісінько таких людей, як і вони. Але правила поведінки в тому суспільстві дещо відрізнялися від наших. Найсерйознішою, найшанованішою, найперспективнішою і найгрошовитішою професією на тій планеті була професія вчителя. За все життя кожен вчитель мав підготувати всього п'ятеро-шестеро учнів, вся планета довіряла їм найвідповідальнішу місію: виховати людей завтрашнього дня. А роль політиків там виконували злочинці. Вони мусили відбувати покарання за якийсь злочин, і як відшкодування — відсиджувати і відробляти в парламенті. Замість сидіти за гратами, злочинці робили найчорнішу роботу для суспільства. Мені страшенно хотілося б, щоб у нас в Україні колись настало щось подібне. Чому журналісти ідуть в політику? А музиканти, спортсмени чому туди йдуть? Тому що в нашому суспільстві депутатська «корочка» ще нікому не заважала. А коректна чи некоректна поява в політиці деяких журналістів, — вирішувати їм особисто. У нас у країні депутатський мандат — це відкриті двері... В один бік, правда... Я отримував пропозиції брати участь у передвиборчих агітаційних турах. Мені простіше було просто стримано відмовитися від них, ніж довго пояснювати, чому саме я це роблю.